Крюківський вагонобудівний завод цього року відзначив
145-річчя, а от його корпоративній газеті “Вагонобудівник” виповнився 91 рік. Сьогодні це відділ засобів масової інформації – прес-служба ПАТ “КВБЗ”. Дружний колектив видає щотижня газету, готує радіопередачі, веде сторінку новин на сайті підприємства, організовує прес-конференції та піар-акції. Очолює колектив член Національної спілки журналістів України Ганна Кудіярова – цілеспрямована, активна, талановита людина. 30 листопада у її житті – симпатичний ювілей. Це той час, коли можна озирнутися на пройдений шлях і оцінити досягнуте. Зробити це ми попросили колег Ганни Іванівни.
– Вона смілива, бо не боїться змін, – говорить відповідальний секретар заводської багатотиражки Тетяна Ліненко. – Трудовий стаж на заводі – 34 роки, у “Вагонобудівнику” – 30, на чолі колективу – 11. Є сформовані попередниками традиції, форми й методи роботи. Здавалося б, використовуй їх і спокійно працюй. Проте це – не для неї, адже нове життя нового прагне слова. Розвиток технологій у галузі комунікацій, зміни в суспільстві вимагали розширення сфери діяльності, опанування нових жанрів, зокрема інтернет-журналістики. Вона не побоялася – 2007 року стала ініціатором створення на базі редакції відділу засобів масової інформації – прес-служби ПАТ “КВБЗ”. Збільшилися відповідальність і обсяг роботи, відкрилися нові перспективи.
– Активна, бо завжди в русі, у курсі всіх подій,– продовжує випусковий редактор Наталія Мильничук. – Багатьох заводчан знає особисто, пишається їхніми успіхами в роботі та переймається турботами. Завжди намагається бути, так би мовити, на передовій – у цехах, на випробуваннях нової техніки, на оперативних нарадах, профспілкових зборах, громадських, культурно-масових чи спортивних заходах.
– Талановита, бо з-під її пера вийшли сотні живих і динамічних репортажів про справи й події виробничі, глибоких і щирих розповідей про людей праці, цікавих особистостей, заводські колективи та їхні традиції, – наголошує провідний фахівець зі зв’язків з громадськістю Валентина Герасименко. – А ще результатом її дослідницької роботи стала низка художньо-документальних книг: “Крюківський вагонобудівний завод – гордість і слава України” (2005 рік), “Крюківський вагонобудівний завод – 140 років розвитку і вдосконалення” (2009 рік) , “Директор Іван Приходько” (2010), “Народження амфібій. Переправно-десантна техніка Крюківського вагонобудівного заводу” (2011).
– Зібрана й цілеспрямована, цінує відповідальність і пунктуальність, – долучається до розмови редактор радіо Олена Антосик. – На її переконання, від журналістів корпоративного видання сьогодні життя вимагає неабиякої активності й наполегливості, аналітичного мислення й правильного реагування на інтернет-публікації. І саме завдяки її унікальному відчуттю вимог часу сайт КВБЗ набув популярності як авторитетне першоджерело інформації серед спеціалістів у галузі машинобудування та провідних інформагентств. Ганна Іванівна вважає, що “Вагонобудівник” разом із заводським радіо є важливим ідеологічним інструментом. З одного боку, це орган наглядової ради й правління, що доносить їхню політику до колективу. А з іншого – висвітлює життя колективу в усіх його проявах, акцентує увагу не тільки на досягненнях, а й на проблемних питаннях.
Щоб доповнити цілісність образу, ми звернулися до нарису “Мереживо життя”, присвяченому Ганні Кудіяровій та опублікованому в альманасі “Кременчужанка”, що розповідає про відомих жінок наддніпрянського міста.
В інтерв’ю з героїнею звертаємо увагу на блок запитань, які торкаються професійної діяльності. На запитання про перших учителів у журналістиці Ганна Кудіярова відповіла: “У “Вагонобудівнику” працювала на всіх посадах, починаючи з кореспондента, редактора радіо, відповідального секретаря. Працювала з редакторами Вірою Григор’євою, Валентиною Василенко. Вчилася і навчаюся зараз, аналізуючи їхні дії, вчинки”.
А от щодо того, який би ще вона могла обрати фах, так і не змогла визначитися.
– Не можу уявити, ким би ще могла стати, якби не стала журналістом, – зауважує пані Ганна. – Сьогодні дуже чітко усвідомлюю, що люблю свою роботу. Вона дає мені можливість спілкування з багатьма людьми. Не люблю промов, красивих гасел на урочистих вечорах, люблю чистий аркуш паперу, який зберігає твою енергетику, твою захопленість, обурення, радість, здивування – все, що ти йому довіряєш. Десь прочитала: коли ти стаєш керівником, то перестаєш бути спеціалістом у своїй галузі – інженером, журналістом, лікарем. Так, адміністративна робота забирає дуже багато часу і сил, складання різних звітів, планів, списків, бухгалтерських документів – неминуча, але далеко не улюблена справа. З усіх сил намагаюся не вийти з професії: писати, писати, писати. Ні дня без рядка. Бо газета – це вічний творчий конвеєр. Сьогодні закінчили один номер – завтра вже верстаємо інший. Перо журналіста потрібне людям. Працюючи у заводському колективі, я бачу це щодня. Щосереди, коли виходить газета, беру в заводській друкарні з десяток примірників і йду зі свіжим номером через вагоноскладальний цех. Робітники вже чекають, тут же розгортають, знаходять знайомі імена, роздивляються фото. Дякують. Це окриляє.
Я не стала “придворним” журналістом. До речі, Володимир Приходько ніколи не загравав з пресою, він скупий на похвалу. Але я постійно відчуваю: президент акціонерного товариства читає, знає і любить заводську газету. Коли приїжджі журналісти одного разу здивовано запитали: “У вас на заводі є своя газета?”, він сказав: “І хороша газета!”
Тут варто додати, що Ганна Кудіярова народилася й виросла в селищі Сосновщина Мінської області, закінчила факультет журналістики Білоруського державного університету. Втім це не завадило їй на професійному рівні освоїти українську мову. Доля пов’язала її з Кременчуком, який став для неї рідним, бо тут її дім і родина: син, невістка, дочка, зять, улюблена онука. Вона знайшла своє призначення у творчій праці, що робить світ кращим і світлішим, у дружній родині та сміливому поступі життям. Тож разом із колективом Крюківського вагонобудівного заводу побажаймо колезі, щоб щастя примножувалося з кожним новим кроком, а мереживо життя вимальовувалося тільки світлими барвами.

Віра ІЛЬКОВА
“Зоря Полтавщини”