Зв’язковий Петра Артеменка

Полтавець Іван Трохимович Бут – щирий шанувальник і давній передплатник “Зорі Полтавщини”. Він частенько підкидає нові теми для публікацій: “у нас тут, на Юрівці, дороги вкрай погані”, “водопровідну колонку хочуть заварити”… І нині, у свої майже 90, залишається жвавим, хоче бути в курсі всіх подій. Іван Трохимович пережив Велику Вітчизняну. Довелося бути юним підпільником і партизаном у рідному Лубенському районі, пізніше – в’язнем, вивезеним на примусові роботи до Німеччини.
Народився Іван Бут у квітні 1925 року. Його рідне село – Тарандинці Лубенського району. Закінчив ту ж школу, в яку пізніше ходитиме видатний поет Василь Симоненко.
Доля звела Івана з іншим славним земляком, і теж поетом, – Петром Артеменком, одним з керівників лубенського молодіжного підпілля. Петро був родом з села Губського Тарандинцівської сільської ради.
– Ми з ним товаришували, хоча він і старший від мене на сім років. Ходив я на вулицю, де він жив, знав його родину, батьків Мотрю та Івана, сестер, – згадує Іван Бут.

У перші тижні війни на Полтавщині розпочалася організація радянського підпілля. Для керівництва антифашистським Рухом опору створили обком КП(б)У на чолі з секретарем Степаном Кондратенком. Підпільні обком і райкоми партії діяли на базі партизанських загонів. У підпіллі було й багато комсомольців.

Після семирічки Петро Артеменко закінчив робітничий факультет Лубенського учительського інституту, філологічний – Ніжинського педагогічного і повернувся в Лубни. Викладав українську літературу, писав вірші. На початку Великої Вітчизняної війни Артеменка мобілізували в армію, але незабаром комісували через хворобу. Він залишився в Лубнах, писав агітаційні антигітлерівські вірші, прокламації, листівки, з приходом окупантів увійшов до партійно-комсомольського підпілля. В Лубнах у той час діяли підпільний райком і антифашистська організація “Голос Батьківщини”.
– Коли місто зайняли німці, Петро Артеменко давав мені й іншим хлопцям завдання, щоб збирали різні дані, потрібні для наших, – продовжує розповідь колишній юний підпільник Іван Бут.
– Так Ви ж були ще малим, школярем…
– Не дуже малим. Я був комсомольцем. Треба ж щось робити, коли ворог у твоєму місті. Нас було багато таких. У 1941-му я закінчив 8 класів, виповнилося 16 років. Підпільний райком давав нам доручення ходити по місту, дивитися, як переміщуються машини, скільки проходить техніки, де що відбувається. Іноді листівки розносили. Підлітки привертали до себе менше уваги, знали місцевість. Коли німці почали відправляти людей насильно до Німеччини, всі намагалися попередити одне одного, щоб встигли сховатися, – розповідає ветеран Іван Бут. – Я був у Петра зв’язковим, він посилав мене у різні місця передавати інформацію. Приміром, було завдання з’ясувати, хто причетний до розстрілу ув’язнених у Лубенській тюрмі. Пригадую, було в Лубнах двоє братів: один – поліцай, інший – партизан. Так ми намагалися з’ясувати, чи не здійснював той поліцай розстрілів. Німці багатьох людей розстрілювали – і полонених, і підпільників. Концтабір у місті був. Що могло, підпілля робило. Підказували, приміром, як псувати верстати. Закликали, щоб люди не працювали на окупантів, а ті примушували. Були і деякі партизанські дії. Щось вдавалося зробити, щось – ні. На день Жовтневої революції керівники зібрали нас, щоб по-своєму, по-радянському відзначити свято. Комуністів і комсомольців німці тоді ловили, доводилося бути обережними. У нас уже була організація, розташувалися в Губському лісі, там викопали землянки. Ходили на завдання в місто і поверталися в ліс. Нас там і накрили німці й поліцаї. Хтось побачив і виказав. Петра розстріляло гестапо. Йому було всього 23 роки.

– Пізніше нас, підлітків, завантажили у вагони і повезли на каторжні роботи. Я потрапив до Німеччини, у збірний табір Клайнгольц, – із сумом згадує ветеран про пережите. – Пробув там два з половиною роки. На роботу водили в шахту, важко було працювати. Від нестерпних умов я втік. Упіймали. Посадили в тюрму. Шість днів там сидів і думав: розстріляють чи ні? Пощастило. Нас побачив один німець і забрав до себе на роботу, в місто Оберхаузен. Там було 12 хлопців, працювали в “літейці”, заливали метал у форми. Поводився він із нами, можна сказати, добре, все повторював, щоб ніхто нас не карав, він сам, як треба, покарає. Звільнили нас американці. Додому я потрапив у 1945 році. У Тарандинці повернувся з поламаною

Петро Іванович Артеменко, поет, журналіст, підпільник, писав вірші про людей праці, Батьківщину, кохання, природу. Друкувався у періодичних виданнях Ніжина, Чернігова та Лубен, у республіканському журналі “Молодий більшовик” (нині – “Дніпро”). Перекладав твори Генріха Гейне, Михайла Лермонтова, Михайла Ісаковського. Викладав у Лубенському учительському інституті. Розстріляний фашистськими окупантами за діяльність у підпіллі.
1961 року Петра Артеменка посмертно прийняли до Спілки письменників України. На вшанування пам’яті про славетного земляка Полтавським обкомом комсомолу в 1967 році була встановлена обласна комсомольська премія імені Петра Артеменка. У селі Губському Лубенського району в 1970-х роках встановлено пам’ятник поету, педагогу, відважному підпільнику.
РисунокАртеменко

ногою. Вчився в Золотоноші в однорічній школі садівників. Потім служив у армії, вже після війни, коли брали тих, хто не встиг повоювати. Служив у Лебедині Сумської області.
Пізніше Іван Трохимович закінчив курси голів колгоспів, але керівником так і не став:
– Щоб стати головою колгоспу, треба було мати партквиток. Кілька разів намагався вступити в Компартію, але не приймали, оскільки я був у Німеччині. Те, що “гостював” там не з доброї волі, був фактично невільником, ніхто до уваги не брав.
Іван Бут трудився у колгоспі в рідних Тарандинцях, потім – садівником, бригадиром у радгоспі імені Шевченка, що в Щербанях поблизу Полтави. Радгосп надавав своїм працівникам земельні ділянки на Юрівці, допомагав людям побудуватися. Так і оселився ветеран у цьому мікрорайоні Полтави. Пізніше працював в обласній інспекції з карантину рослин. Багато почесних грамот, дипломів, пам’ятних фотографій дбайливо зберігає Іван Трохимович.
Немає вже на світі його дружини Валентини Павлівни, яка все трудове життя працювала медсестрою. Разом виростили сина дружини і спільну дочку, яка нині живе в Білорусі. Син і зять – військові. Має ветеран уже дорослого онука.
Довго довелося Івану Трохимовичу збирати потрібні документи, щоб отримати статус жертви нацистських переслідувань. Зрештою добився – має відповідне посвідчення, пільги в оплаті комунальних послуг. Розповідає, що операцію на очах йому робили за “німецькі” гроші – компенсацію, яку Німеччина виплачувала колишнім остарбайтерам.
Найбільше з років воєнної юності запам’ятався ветерану буремний 1941-й, участь разом із Петром Артеменком у лубенському підпіллі. “Я горджуся, що був знайомий з таким прекрасним чоловіком і допомагав йому”, – каже Іван Бут.
***
Петро АРТЕМЕНКО
Ось могила безіменна,
Вкрита порохом віків.
Ми схиляємо знамена
Перед пам’яттю бійців.
Кажем: подвигів не стерти!
Лине слава гомінка.
Хто вмирає за безсмертя,
Буде жити у віках!

Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.