Земля сама подає мені теплі, пахучі диньки, і я ледве встигаю складати їх у відро. Шорсткі зеленобокі й гладенькі сонячно-золоті, вони вродили на городі дрібні, але їх так чудесно багато! Лишень торкнусь до першої-ліпшої, як вона вже в моїх руках: слабенький прив’ялий хвостик покірно відповзає у спечене сонцем гудиння. Хазяйновито хапаю майже повне відро за дужку й тягну його по землі – слідом виростає  химерна нечепурна стежина. Ураз відро голосно каже: “Апчхи!”, і в моїх кулаках залишається тільки одинокий залізний серп. Відро лежить на городі боком, а назбирані дині втікають від мене, як веселі сонячні зайчики.
Сідаю долі й зовсім не кваплюся їх збирати. Земля вже не жалить гарячим, а забавляє ніжно-крихким, як спасівські шулики, теплом. Кілька диньок дуже порепались. Роздивляюся свіжі тріщинки: вони рознамистені краплинками соку й припорошені сірими зірочками землі. В одну навіть встигла залізти цікава гостя: крихітна мачинка-мураха пряде зволоженими в сиропі лапками. Награвшись із нею поглядом, ніби за магією чийогось веління, підношу очі до полудневого неба. А там блищить срібна голочка літака, за якою жваво росте й кучерявиться білосніжна, пухнаста нитка.
Через зухвалий вибрик відра я зовсім не серджусь. Це воно ще не звикло до своєї нової ролі. Мало не місяць ми всідалися кругом нього з братиком та сестричкою, і за нашими спинами швидко виростала гірка зелених кукурудзяних кісників, а у відрі усміхалися молоді жовтозубі качанчики. Татко ставив відро на плиту, й воно чаклувало в парі з вогнем, скреготало й глухо зітхало десь при самому дні. Потім до їхньої змови приєднувалась шиплячим виром вода й виштовхувала назовні такі надзвичайно солодкі пахощі, що їли ми готові качани не інакше, як рясно натерши сіллю. Утім час ніжної соковитості кукурудзяних зерен винятково короткий…
Прабабуся Марія береться носити розсипані дині з городу в пелені, а я уперто намагаюсь полагодити вередливе відро сама, аж допоки татко не забирає його силоміць. Натомість він сповіщає не просто втішну, а затято очікувану мною новину: “Поїхали вже”. Я вибігаю за ворота й справді бачу, що біля Оксанчиного двору немає зранку налаштованих на від’їзд вишневих “Жигулів”. До бабусі Каті заїздила дорогою з курорту її старша донька з сім’єю, отож Оксанці наказали кілька днів “за хвіртку ні ногою”, щоб набутися біля тітки й награтися з двоюрідним братиком.
Не встигаю проминути навіть першого сусідського двору, як подружка вибігає мені назустріч. За мить захоплено роздивляюсь скарби у її руках. Розчудесні – такі гладенькі, що аж прозорі й підсвічені зсередини бузковим та золотим – камінчики; яскраво-жовтий, величенький півмісяць із чорним вічком при одному кінчику. Проте головне дивовище подружка притримала в кишені наостанок – не встигаю второпати, й що то, як Оксанка тулить мені до вуха й таємниче пояснює: “Тепер можемо слухати, як шумить Чорне море”. Мушля й справді щось завзято нашіптує – нестримно-вітряне й лагідно-непокірне… Потім ми уважно роздивляємось її чудернацькі завитки й помаранчево-блискучий жолобок, у якому незбагненним чином ховається голос ніколи не баченого нами моря.
Із жовтим півмісяцем усе виявляється не так цікаво. Оксанка каже, що то “банан”, і що на морі таке їдять усі, тільки спочатку чистять. Гладеньку шкірку ми здираємо вдвох, а от ласувати Оксанка пропонує мені самій. І доки я куштую невеликий слизький шматок і думаю про сирі гарбузи, подружка наморщує носа. Утім, кого нам пригостити курортною “смакотою” визначає сам випадок, вірніше, тітка Зіна, яка жене до лісосмуги табун своїх білих, сірих, чорних, рудих, плямистих, рогатих і безрогих кіз. Насправді тітку Зіну вже час би називати бабусею, але онуків син їй іще не надбав, отож люди й не поспішають.
Кози вдоволено пришвидшують копитастий крок – вони повертаються після обіднього доїння на пашу. Трусять бородами, махають хвостами, блискають на хазяйку хитрими очима. Вона йде поряд і веде велосипед, притримуючи на рулі відро з нарізаними для своїх ласунок яблуками. Ми з Оксанкою налітаємо на тітку Зіну точнісінько, як та мошва, що липне до її “табуна”. Просимо згодувати Білкам і Стрілкам банан. Тітка сміється і спочатку відкушує шматок блідо-жовтого екзота сама, а потім показує підійти до найсмирнішої рудої Машки. Та, мовляв, “топче всяку гидь без розбору”. Оксанчину ж мушлю тітка й у руки брати не хоче.
Кізка обнюхує слинявою мордочкою мою долоню і нарешті поблажливо приймає чорноморський дарунок, завзято чавкає і випускає із рота кілька шматочків рідкісного гостинця, які відразу ж потрапляють під копита більш перебірливим товаришкам. Із безперервним меканням, розсипаючи за собою кульки кізяків, “табун” заходить в акацієву лісосмугу, щоб вирушити в довгі забур’янені мандри понад полями. Тітка Зіна, перед тим, як нарешті відкараскатися від нас і сісти на велосипеда, раптом помітно жвавішає і говорить, що скільки не чула від людей про море, то щоразу здавалось їй, що вони прибріхують. Поїдуть десь на річку в чужих краях, накупаються, засмагнуть, немов чорти, а тоді повертаються й вигадують казнащо. “Я ж до старості дожила вже, а моря того й не бачила”, – додає вона чи то на підтвердження своїх здогадок, чи то, навпаки, на виправдання…
Оксанка дозволяє мені погратися мушлею до завтра, і я лечу хвастатися додому. Найменшу цікавість до дивини виявляє прабабуся Марія. У неї інша потіха – виганяти ганчіркою з двору полчища неймовірно кусючих цієї пори мух. Утім невдовзі поява в хаті морського скарбу справляє на неї досить несподіваний вплив: вона починає невідступно ходити услід за татком і тикати йому під носа мої, братикові та свої порвані черевики. Конче, мовляв, треба ремонтувати. Татко гнівається, каже, що діти з того взуття вже виросли, але прабабуся затялася, й край. Назітхавшись і нароздавлювавши спересердя до десятка недопалених цигарок, татко нарешті поступається, тобто спочатку  збирається на далекий, розлитий між хуторами ставок – по раки. Там в окремих, добре відомих йому з дитинства місцях дно ними майже кишить. Без раків до німого Антонія, майстра на сто справ, їхати прабабуся не може. І я без зайвих пояснень, із ледь вловимого за жвавою суперечкою прабабусиного збентеження розумію, що це не тому, що він хоч коли просив віддячити так за роботу, – просто, зустрівшись очима з червоною, клешнястою пожежею в її плетеній сітці, старий самітник ставав майже дитинно щасливим…
До німого Антонія гості навідувалися нерідко. Хтось віз діряві чоботи, інший – “брехливого” годинника, “сліпого” ліхтарика, заржавілі замки, браковані паяльні лампи, тугі закаточні ключі. Власне, віднайти господарську причину, без якої про людське око навідуватися до старого не годилося, неважко було в кожній хаті. Пам’ятаю, як прабабуся комусь таємниче розказувала, що брала до нього й мене. Коли була я ще в пелюшках і мама не вибувала зі мною з лікарень…
Жив умілець у якомусь із дрібних сіл сусіднього Красноградського району, в хатині, яка стояла чи то крайньою на єдиній вулиці, чи то першою на цвинтарі. Дід давно слабував на спину, тож дрібушив тільки по двору. Хвіртка на вулицю служила для чужих, сам господар відчиняв лише ту, що вела його до могил.
Наступного дня, коли тисяча пригод із ставковими чудовиськами вже позаду – перелякана Мурка десь забігла й нікому не показує свого відміченого клешнями носа, а я хапаюсь від сміху за живота, згадуючи, як із перекинутої кицькою миски сірі потвори попадали на підлогу й намагалися кудись плигати, – прабабуся вбирає мене в чистенький сарафанчик, зав’язує на голову біленьку, в синій горошок, хустину й відразу хльоскає по руках, щоб я не намагалася розіпнутись. Татко заводить мотоцикла й каже, що тільки підкине нас до німого Антонія, а сам спробує надибати у полях великих буряків. Усю дорогу прабабуся розповідає, перекрикуючи ошаленілий вітер, як гарно співав Антоній у молодості – з братом, батьком і дідом своїми. Як світлішали від їхнього співу потьмянілі за довгі віки ікони. Я спочатку дивуюся самій думці, що безмовний старий мав колись голос, потім прислухаюсь до свисту вітру й поволі ніби перетворююся на мушлю, в якій він безперестанно шумить і шумить, проводжаючи чийсь прекрасний спів…
На півдорозі зустрічаємо односельця Костю. Його мати доводиться німому Антонію дуже далекою, сьома вода на киселі, родичкою. Учора у них гуляли проводи, Костю забирають в армію. Певно, приїздив прощатися зі старим. Високий, кремезний і по-дівочому ніжно-білявий, він чимчикує краєчком дороги, озираючись, чи не видно попутного транспорту, й весело буцає камінці. А вони летять і стріляють на всі боки, здіймаючи безтурботну легеньку куряву… Через кілька років Костя повернеться з Афганістану в порожню, із хустками на дзеркалах, материну хату й довгі місяці безпробудно пиячитиме, мучитиме односельців своїми знавіснілими криками про бої в Панджшерській ущелині і їздитиме на танці в сусідні села, щоб до крові, на смерть, битися в клубах з місцевими – один проти всіх. Але по-справжньому боятись односельці почнуть його не тому – горілку він кине в один день і ні з того ні з сього одружиться з недавно прибулою звідкись іздалеку колгоспною кухаркою Ольгою. Мало не перед тим, як приїжджій час був уже народжувати. Цей його вчинок чомусь багатьом стане поперек горла – ні проковтнути, ні виплюнути. І людяно, й не по-людськи. Про молодика стурбовано зашепочуться, що він здатен на що завгодно…
Але поки що Костя безжурно йде понад зміїно виблискуючою на сонці дорогою, а татко висаджує нас із прабабусею перед двором німого Антонія. Через низенький дощатий паркан добре видно, що господар сидить на лавочці під рясною грушею, біля нього – блюдце з медом, у який він вмочає хліб, і літрова банка з густо-рожевим компотом. Дід обідає. Дід чорно-білий. У нього сива-сивісінька голова, такі ж борода та кошлаті брови. Метушливі оси справляють над його тім’ям дзвінкий хоровод. Одягнений старий у чорне, заношене і якесь незрозуміле для мене плаття, на здутому животі підперезаний звичайнісінькою мотузкою. Ноги  дідові – в кирзаках.
Він радий моїй прабабусі й потихеньку піднімається з лавочки. Я різко висмикую з її розслабленої долоні руку й залишаюсь позаду. Прабабуся Марія від несподіванки зупиняється, але так до мене й не обертається, лише ледь чутно наказує нікуди з двору не виходити й важко шаркає опухлими ногами далі. Вона несе сітку, з трикутних отворів якої звисають і зачіпаються за траву червоні факели клешнів, під раками – вмотані в газету таткові черевики. Дерево над німим Антонієм гіллясте й високе, багато обвішане яскравими плодами. Зветься цей сорт Лимонкою. Кожна серпнева грушка – урочиста й святкова, як золота церковця. Прабабуся залишає свою ношу під шипшиновим кущиком і протягує чорно-білому діду складені навхрест долоні…
Від нудьги я довго роздивляюся той куток дідового двору, де стоїть голий, крилато роздвоєний стовбур сухої берези. Немовби на злеті… Незвично, що крім біленої хатини інших будівель на подвір’ї немає, хіба що єдиний вулик, який примостився під залізним дашком на межі між садком та городом. Ніхто не вартує обійстя німого Антонія гавканням, не перекрикує пташине щебетання гоноровим кудахканням, не передражнює листяний шелест пожадливим меканням. Тихо довкола. Здається, що немає на білому світі крім нас ні душі.
Вивчивши все навкруги й зліпивши кілька десятків брошок із реп’яхів, повертаюсь під розкішну грушу й з подивом помічаю, що бабуся й досі шепоче щось і шепоче: то стенає плечима, то витирає з обличчя сльози. А чорно-білий дід її слухає, слухає… А сяюча груша співає тоненькими голосами на тугому літньому вітрі. І сама не знаю, чому враз посміливішала. Всілася біля прабабусі на лавці й потонула в доброму погляді німого Антонія. Старенька нарешті згадала про дране взуття та гостинець і легенько підштовхнула мене в той бік, де й досі лежала сітка. Господар беззубо заусміхався. І мені так нестримно захотілося йому звіритись. Захлинаючись, я  зацвірінчала, що вчора в мене була мушля з найглибшого моря й що шумить у ній миліше, ніж в пшеничному полі. Прабабуся Марія ніжно гладила мене по хустині. А я не знати й навіщо торохтіла вдоволеному діду, що море, в якому знайшли ту мушлю, чорне-пречорне і що якби ж то були на світі білі моря… На цих словах прабабусина рука ляснула мене по потилиці. Але замовкла я від того, що жвавий і добродушний чорно-білий дід здригнувся і трохи аж потьмянішав… Із дерева впала й розбилась об землю біля його важких кирзаків перестигла грушка.
Німий Антоній руками показав зніченій прабабусі, що сходить у хату й повернеться, а ми мусимо його підождати. Коли повільно, спираючись на ціпок, він нарешті зникає в отворі дверей, я чекаю, що прабабуся буде мені вичитувати за довгий язик. Але вона тільки зітхає й мовчить. Чорно-білий дід виносить нам на шматку целофану медовий стільник. На розрізі він ряхтить, як серпневе сонце, яскрить усім теплом літніх днів. І від такої ласки я відразу втішаюся й знову сміюся.
Уже аж вдома, коли ми зачиняємо за татковим мотоциклом ворота, з прабабусиної похмурості видно, що вона міркує про мою провину. Втім дорікає чомусь не мені, а батькові – за цигарки. Поклав, мовляв, минулого разу перед німим Антонієм пачку свого “Біломорканалу”… Татко справді винувато відводить очі.
У полі він нарізав півмішка молодих кошиків соняшника. Вони вже не красуються у пелюсткових спідничках. По краю кошика залишилось тільки непоказне й липке на дотик коротке листя. Але весь диск іще сонячно-жовтий, густо вкритий тисячами дрібних квіток, які так приємно зчісувати з тендітних плечей насінин долонями!
Пізнім вечором мама виносить з хати й виставляє під комірчиною гарячі, прокип’ячені, трилітрові банки й накладає у кожну “подушку” з сухого кропу й клаптики соковито-зеленого листя хрону. Я з прабабусею допомагаю складати в них щойно вимиті помідори. Татко дістає з коляски мотоцикла прихований там найбільший, уже очищений, сіро-срібний кошик соняшника. Кладе на перекинутому дном догори відрі, й ми втрьох, із сестричкою й братиком, обсідаємо його, як ті дрібні горобці. Легко висмикуємо ніжне, м’якотіле насіння із золотавих чарунок і насолоджуємось, висмоктуючи з тендітного лушпиння соковиті, солодкі зернята. Татко не стільки до нас, як сам до себе говорить, що далеко-далеко на Півночі є холодне, нещадне до людей Біле море, а в ньому ненажерливі до українських кісток острови, що з кісток тих побудований Біломорсько-Балтійський канал… А в чорному морі неба починається  зорепад. Такий рясний і нестримний, що здається, й кінця йому вже не буде…

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”