Співоча душа поета

Багатогранна творчість Тараса Григоровича Шевченка шла трьома шляхами: Шевченко-художник, Шевченко-поет, Шевченко-співак. Він не уявляв свого життя без пісні. Ще в юному віці співав, ховаючись від дячка Петра Богорського, порушуючи суворі заборони, співав у покоях Павла Енгельгардта, пізніше співав з горя, коли арештували і відправили на заслання.
Серед пісень, на яких виховувався малий Тарас, були ті, котрі співали на його малій батьківщині. Текст однієї з них наведений у фольклорній збірці села Кирилівки:
Ой, сини мої, соколи мої,
А дочки – голубочки.
Ой, як я буду та помирати,
І зійдіться докупочки.
У святкові дні Тарас від душі радів, коли траплялася нагода почути гарну пісню або зустріти кобзаря, який виконував думи. Слухаючи, як співають його земляки, Тарас і сам став із задоволенням співати. Це не було якоюсь юнацькою примхою, це була потреба душі. До Санкт-Петербурзької академії мистецтв він прийшов (1838 р.) уже із добре поставленим голосом. А голос був незвичайний – у нього виявився баритон з теноровими нотками. Варто було Тарасові тільки взяти перші акорди  пісенної мелодії, як усім присутнім ставало зрозуміло, що цей співак – володар чудового голосу. Пантелеймон Куліш, видатний український письменник, розповідає, як на його весіллі Шевченко був за старшого боярина. Довідавшись, що “молода княгиня” знає багато пісень, Шевченко похвалив чи подякував її по-своєму: сам почав співати, і зробив це дуже просто – заклавши назад руки, він став ходити по залі, мов по гаю, і співав:
Ой, зійди, зійди ти, зіронька та
вечірняя,
Ой, вийди, вийди, дівчинонька
 моя вірная…
Коли численні гості почули Шевченків спів, притихли всі так, наче зостався він один під вечірнім небом, викликаючи свою дівчиноньку вірную. Сам П.Куліш вважав, що на той період Т.Шевченко був найкращим виконавцем українських пісень.
Із великим інтересом Тарас сприймав спів кобзарів. Розумів, що вони несуть правдиве слово до людей, піснею розповідають про нелегку долю України. Він чув багато розповідей про творчість пан-майстра кобзарсько-лірницького цеху Івана Кравченка-Крюковського та його не менш знаменитого товариша, який грав на унікальній бандурі з 45 струнами, Федора Холодного. З трепетом у душі Тарас сприймав кобзарські думи “Олексій Попович”, “Івась Коновченко”, “Сестра і брат”, “Бідна вдова та три сини”. Схиляючи голову перед майстерністю Остапа Вересая, подарував кобзареві гроші, а на згадку дав ще й примірник “Кобзаря” зі своїм підписом. Мабуть, від такої палкої любові до кобзарського мистецтва Тарас Шевченко назвав свою збірку поезій “Кобзар”.
Народна пісня в творчій свідомості Т.Г.Шевченка пов’язувалася з народним характером, побутом, рідною природою, з пам’ятними подіями в історії, з болями та надіями України. Він вважав, що пісня – це голос народу. Автор ґрунтовної двотомної біографії Тараса Шевченка, письменник Олександр Кониський зазначав, що Тарас знав “силу без ліку народних пісень і переймав їх з одного разу: аби почув нову пісню, одразу возьме її на голос і всю її знає”.
У книжці Петра Загайка “Полтавські дороги Кобзаря” є розповідь про Т.Г.Шевченка як співака: “За Миргородом, по дорозі на Мар’їнське (тепер має назву Мар’янське Великобагачанського району. – В.Б.), крута гора стоїть. Старі люди переказують, що то шведська кріпость була, називається Червона Могила. На неї виходив Тарас Шевченко, сідав, оглядав наші краєвиди… Схилиться на руку було він та й заспіває тужної:
Гей, хто лиха не має,
Той нехай мене спитає…”
Звісно, Тарас Шевченко не цурався і веселих пісень. Коли в селі Мар’їнському одружувався парубок Михайло Кир’ян, то запросили на весілля Тараса Шевченка. Він все пропонував дружкам та боярам співати, а потім не втримався і заспівав сам:
Не дай мені, мати,
Ні миски, ні ложки,
А дай мені, мати,
Долиноньки трошки!
Садівник Андрій Кот, який працював у качанівській садибі панів, відомих меценатів й українофілів Тарновських, чув спогади старих людей про те, як до віковічного дуба, що зростав у місцевому парку, ввечері сходилися селяни-кріпаки, щоб почути спів Тараса. Цей дуб, здавалося, підпирав небо над Качанівкою. Зручно розташувавшись побіля дерева й угамувавши передконцертне хвилювання, Т.Г.Шевченко поступово починав співати на повний голос. Пісня проникала в душі людей, змушувала замислитись над своїм життям. Селяни, затамувавши подих, стежили за виконавцем. Такого приємного голосу вони зроду не чули! Пісня розливалася навкруг, линула до неба:
…Породила мене мати в
 нещасну годину.
Дала мені злую долю, де ж її
 подіну?
Ой, чого ж ти, Біда, за мною
вчепилася?
Я з тобою, безталанний, з
 тобою родилася.
Ой, чого ж ти, Біда, за мною
вв’язалася?
Я з тобою, безталанний, з
 тобою вінчалася…
Коли Т.Шевченко закінчив співати, весь гурт людей стояв, неначе заворожений. У багатьох на очах бриніли сльози. Слухачів полонив не лише зміст пісні, а й зворушлива емоційна манера виконання. За хвилину лунали оплески. Тарас стояв блідий і, приклавши руку до серця, вклонявся…
Природа подарувала Т.Шевченку приємний баритон, який вдало переходив у драматичний тенор, що надавало його голосу широкого звучання яскравим тембром по усьому діапазону. Більшість вокальних творів він виконував а капела, тобто без музичного супроводу. Якщо ж виникала необхідність подати романс чи пісню красивіше, як кажуть, “з художнім свистом”, використовував гру на гітарі. Він знав і сам виконував багато романсів літературного походження, зокрема “Їхав козак за Дунай” Семена Климовського, “Сонце низенько” Івана Котляревського, “Соловей” Олександра Аляб’єва, “Гандзя” Дениса Бонковського, “Очи черные” Євгена Гребінки, “Скажи мені правду, мій добрий козаче” Олександра Афанасьєва-Чужбинського, “Гуде вітер вельми в полі” Віктора Забіли, “Дивлюсь я на небо” Михайла Петренка.
Після повернення із заслання Т.Г.Шевченко продовжував успішно демонструвати свій співочий стиль у будинках Щепкіна, Аксакова, Максимовичів, Толстого, Карташевської. Та й у Ново-Петровському укріпленні, де відбував покарання, він як співак теж користувався повагою.
Із десятирічної неволі (1847– 1857 pp.) Т.Г.Шевченко повернувся хворим. Однак дух його не був зломлений. Пісні у його виконанні, як і раніше, зачаровували друзів. У родині російського письменника Сергія Аксакова Тарас Шевченко, щоб віддячити за теплий прийом, проспівав кілька російських пісень. А на завершення виконав бурлацьку “Дубинушку”. Присутні були глибоко вражені співом Шевченка.
Переважна більшість музикознавців, аналізуючи складові співочого таланту Т.Г.Шевченка, одностайно сходяться на думці, що він був улюбленцем Бога, бо, крім тонкого музичного слуху, мав ще й красивий голос. Це давало можливість не тільки виконувати романси чи ліричні пісні, а й братися за складні пісенні твори про козацьких, народних героїв Сагайдачного, Швачку, Залізняка, Кармелюка. Варвара Рєпніна, згадуючи спів Тараса Шевченка, писала, що він вразив її “своєю глибокою задушевністю”, що “м’який, дихаючий сумом голос нашого Кобзаря (баритон з високими теноровими нотками) мимоволі проникав у душу”.
Репертуар Т.Г.Шевченка, як співака, був різноманітним. До свята чи події у нього миттєво знаходилася потрібна пісня. Був випадок, коли на якомусь товариському зібранні одна дама, кепкуючи з Т.Г.Шевченка, заявила, що в нього буцімто важко закохатись. Не пройшло й хвилини, як у відповідь Тарас Григорович заспівав куплет з російської пісні “Ходит ветер у ворот”, трішки змінивши його на свій лад:
Дунул ветер, и Авдей
Полюбился снова ей.
Дунет ветер ещё раз,
И полюбится Тарас…
Часто траплялося так, що співати Тарас Григорович розпочинав один, а під кінець пісні його підтримував уже цілий хор. К.І.Герн у листі до М.М.Лазаревського повідомляв: “Шевченка довольно часто посещал Левицкий, с которым они в два голоса пели малороссийские песни. Кажется, брат ваш Фёдор тоже принимал участие в этих импровизированных концертах, но я не слыхал ничего восхитительнее этого пения”.
Т.Г.Шевченко протягом усього життя не полишив пісню, вважав її своєю помічницею. Можливо, з цієї причини більшість його поезій схожі на пісню, мають таку ж ритмічну побудову і немовби створюють “малюнок” мелодії. Це дозволяло без особливих проблем покладати Шевченкові твори на музику. Деякі автори встигли зробити це ще за життя поета: композитор Микола Верстовський написав вокальний твір “Сирота” (1860 p.), взявши за основу вірші Шевченка, а композитор-аматор з Полтавщини Гордій Гладкий створив музику (1860 р.) до знаменитого “Заповіту”. До речі, серед 80 композиторських варіантів музики до “Заповіту” творіння нашого земляка визнано музикознавцями найкращим.
Як співак, Т.Г.Шевченко, крім майстерного виконання вокальних творів, був доволі контактною людиною, мав гострий розум, привабливу зовнішність. Все це гарантувало йому цілком заслужений успіх і любов вдячних слухачів. Іван Франко в “Присвяті Шевченкові” стверджував: “Доля не шкодувала йому страждань, але не пожаліла і втіх, що били із здорового джерела життя”.
Відзначаючи 200-річчя Великого Кобзаря, ми пишаємося ним і як геніальним поетом, і як талановитим художником, і як майстерним співаком. Т.Г.Шевченко вірив:
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!

Віктор БУЛАВА
Краєзнавець

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.