Валерій Кришень пригадує, як десь у третьому класі вперше взяв у руки звичайний шкільний глобус. На ньому “жирною” цяткою вже позначили рідне село Світлогірське, що на високому березі “розширеного” Дніпра, себто Дніпродзержинського водосховища, в Кобеляцькому районі на Полтавщині. Земля справді кругла, подумав хлопчина, то чому б не виїхати зі Світлогірського в один бік, а повернутися додому вже з Вільховатки?.. Це була, мабуть, перша з’ява ще неусвідомленої дитячої мрії.
Лист самому собі
Мандрував із батьками на родинному “Москвичі”, як тільки зіп’явся на ноги. Після дитячого пластмасового першим справжнім мотоциклом у його житті стала “Ява”. У 18 років на вдосконаленому власноруч “Дніпрі” сам поїхав до Криму. Однак професію син лісника і бухгалтерки обрав зовсім не мандрівну. Після закінчення університету економіки та права спочатку в Кременчуці, а потім у Києві працював економістом, експертом з нерухомості. Та вже за кілька років знайшов ближчу до свого захоплення мотоциклами, ставши журналістом, автором і експертом профільного видання “Байк”. Ще в студентські роки Валерій об’їздив на двоколісному “коні” чимало куточків України, Росії, Білорусі, Молдови. Після того, пригадує, шкільний глобус поставав у його уяві дедалі виразніше.
А точку відліку найзаповітнішої мрії зафіксував із точністю до хвилини. Якось, сидячи на кухні столичного помешкання, написав коротенького листа-записку… самому собі: “Сьогодні, 26 грудня 2006 року, 3 години 26 хвилин. Я, Валерка, в цей момент даю собі слово і ставлю перед собою ціль – кругосвітня подорож. Цю маленьку записку я зараз запечатаю і вкладу сюди 1 долар. Таку невелику суму витрачу на справу, яку оберу після приїзду. І записку відкрию також після виконання заповітного бажання і здійснення мрії – кругосвітки”. Тоді йому було 24 з половиною роки.
А 23 червня 2011 року на Контрактовій площі Києва він, повернувшись із кругосвітки і ставши першим українським мандрівником, який самостійно обігнув земну кулю на мотоциклі, розгорнув згадану записку і зачитав її перед телекамерами та друзями.
Оберіг і гостинці
Стартував до своєї мрії фактично влітку 2009 року, коли вирішив “прокататися” до нових друзів-байкерів із Владивостока. Туди й назад – “всього лише” 25 тисяч кілометрів, які здолав за 62 дні. То було випробовування на міцність. Себе і нового для нього мотоцикла. До кругосвітки готувався ще ретельніше. Мотоцикл “Honda Afrika Twin” (його лагідно називає “Афричкою”) перебрав, як кажуть, до гвинтика. З грошима найсуттєвіше допомогла Федерація мотоспорту України. Його міжконтинентальні мандри коштували приблизно 30 тисяч доларів без готельних витрат. Хоча головним “готелем” для нього залишався крихітний намет, який напинав і в джунглях, і біля мегаполісів.
У серпні 2010 року “газонув” із Києва, переночував у батьківському домі в Світлогірському – й у путь. Із вишиванкою від мами та “фірмовим” батьковим гостинцем – в’яленим м’ясом для південнокорейського друга. Та кругосвітка Валерія могла закінчитися вже в Казахстані, де злетів у кювет і зламав ногу. Довелося два тижні “відлежуватись” у друзів. А потім, стиснувши зуби, натягнув “безрозмірний” кросовий мотобот просто на гіпс і поїхав далі… З російської Находки разом із мотоциклом поромом переправився у Південну Корею. Подібних переходів на морських суднах було ще кілька. Хоча головні водні “перепони” світу також із “Афричкою” долав на літаках. Зокрема з Південної Кореї до США та з Бразилії до Португалії. Усе інше – на двох колесах тієї ж “Афрички”.
“Хто ти такий
насправді?”
При цьому Валерій Кришень наголошував, що він – не гонщик і не “екстремал”, а мандрівник, який чкурнув у кругосвітку за мрією та водночас за новими враженнями, друзями, досвідом, матеріалами для майбутньої книги. Тож у поїздці за допомогою ноутбука вів щоденник на своєму сайті “Проїду світ”, фотографував і знімав на відео унікальні краєвиди та колоритних людей, знайомився з найвизначнішими пам’ятками людської цивілізації. На багатьох зустрічах за кордоном завжди підкреслював, що він – українець, одягав придбану мамою в рідних Кобеляках вишиту сорочку. Свою кругосвітню подорож присвятив 20-річчю Незалежності України.
Одного разу з капітаном, який на своєму судні переправляв його з Панами до Колумбії, потрапив у справжню халепу. На відвідини Колумбії обом, усупереч обіцянкам, не оформили візи. Тож там, як порушники-нелегали, одразу потрапили до рук поліції. Кожному “світило” по п’ять років за ґратами. Та достатньо було Валерію надіслати один-єдиний сигнал тривоги до Федерації мотоспорту України, як до його “визволення” підключилися наші представництва одразу в кількох країнах. Завдяки цьому менш ніж за добу всі формальності з візами владнали. “Капітан був вражений “вагою” того сигналу й одразу запитав мене: “А хто ти такий насправді?” – пригадує Валерій Кришень. Відповів йому з гордістю: “Я – українець”.
В одному з невеличких населених пунктів Мексики, на околицю якого заїхав у пошуках тихого місця для ночівлі в наметі, взагалі виявився першою білою людиною. Адже нажахані кінострашилками сусіди-американці об’їжджають такі “хутори” десятою дорогою. Вже вкладався спати, як побачив перед собою “світло” десятків пар людських очей. Однак їхня настороженість зникла за лічені хвилини – далі з тими аборигенами вже тільки браталися. Подібна наметова ночівля у джунглях Гватемали запам’яталася страхітливим ревищем, що нагадувало гул реактивних двигунів. Як з’ясувалося, так “співали” на волі його улюблені тварини – мавпи…
“Дорогою смерті” –
над хмарами
З відвертою неприязню і навіть людською агресією зустрівся тільки у Перу, де під час руху діти кидали в нього каміння, погрозливо замахувались, а дорослі нерідко відмовляли у спілкуванні. Щоб убезпечити себе від гіршого, застосовував певні хитрощі. Скажімо, зупиняючись у незнайомих віддалених місцях, ніколи не говорив, що рухається один: мовляв, лише трохи випередив групу, яка от-от під’їде. Гроші зберігав у основному на банківській картці. Сніданок і вечерю у дорозі по-туристськи готував сам, а обідав зазвичай у придорожніх кафе та ресторанчиках. Однак ніщо не вберегло від серйозного харчового отруєння в Гондурасі… Траплялися, звісно, й інші “форс-мажори”.
На один із них у Болівії “напросився” сам, проїхавши відомою “дорогою смерті”. Розташована вона на висоті 3000 метрів. Ґрунтова смуга завширшки чотири метри з камінням і піском та слідами багатьох обвалів з одного боку впирається у стіну гори, а з другого не має ніякої огорожі перед урвищем глибиною три кілометри… Дно останнього стало “братською могилою” для багатьох моторизованих бідолах, які туди зірвалися. “Дорогу смерті” офіційно закрили, перед нею стоїть шлагбаум, але його щоразу об’їжджають в основному іноземні туристи-відчайдухи. Що змусило ризикувати Валерія? “Цікавість і бажання перебороли страх, – відповідає “Голосу України”. – Надто багато про цю дорогу чув. Та й не так страшно там було, бо їхав над хмарами, за якими дна урвища не видно”.
А загалом у подорожі було незрівнянно більше безхмарних, світлих, радісних миттєвостей. Красою природи і щирістю людей мандрівника вразили передовсім країни Центральної та Південної Америки. Із Португалії Європою мчав, як то кажуть, на одному подиху. Офіційно фінішував у Києві, та фактично завершив кругосвітню подорож наступного дня на рідній Полтавщині, де його – спочатку в Кременчуці, а потім у Кобеляках і Світлогірському – зустрічали, як героя. Хоча сам Валерій вважає, що справжній подвиг здійснила його мама, котра витримала такі далекі мандри сина. За 307 днів на своїй “Афричці” проїхав 63 тисячі кілометрів, перетнувши кордони 28 країн на трьох континентах.
Почни з себе
Зрештою, повернувся до Києва. Після кругосвітки підготував кілька випусків телепрограми “Мотошоу з Валерієм Кришнем” на Першому автомобільному каналі. У співпраці з туристичною агенцією організовує “іменні” мототури Україною. Водночас допомагає мотолюбителям порадами, влаштовує тест-драйви мотоциклів. Того “кругосвітнього” року взимку одружився з Галею, харків’янкою з польським корінням, професійною художницею. Разом виховують донечку Агнешку, якій уже рік і три місяці. Для родинних подорожей придбав мікроавтобус.
Через ті додаткові, хоча й дуже приємні, клопоти книги про свою кругосвітку ще не завершив. Тож сьогодні вважає себе “більше громадським діячем”, ніж байкером і журналістом. Адже заснував громадську організацію з промовистою назвою “Мрії здійснюються” (до речі, зареєстрував її на домашню адресу батьків у Світлогірському). Для того, щоб запалити своїм прикладом інших, насамперед молодих, необхідно, вважає, переконати їх у реальності здійснення цих задумів.
“Тільки починати будувати країну власної мрії кожному треба з себе – зі своїх квартири, під’їзду, двору, вулиці”, – зауважує Валерій Кришень.
Об’їхав уже понад 20 міст України зі своєю фотовиставкою “Обличчя світу”. Зустрічався там із громадськістю, туристами, школярами. Розповідаючи про кругосвітню подорож, показував не лише унікальні світлини, а й спорядження, з яким “перевіряв” шкільний глобус. Щоразу переповідав наймолодшим свої “золоті правила” успіху: посміхатися світові, який неодмінно посміхнеться у відповідь, добре вчитися, не пити, не курити, завжди прислухатися до порад батьків і самому постійно прагнути досягти більшого. Тільки тоді перед кожним, переконаний, відчиняться двері до найзаповітнішої мрії.
Слово матері
– Коли Валера вперше заговорив про кругосвітню подорож, ми з чоловіком тільки посміхнулися, – каже Світлана Миколаївна. – А коли побачили, наскільки серйозно він до неї готується, відмовляти було пізно. Адже це вже не той хлопчик, який майже всю дорогу до Криму стояв у нашій машині, щоб роздивитися все довкола. Син дав мені слово, що телефонуватиме зі своєї кругосвітки за будь-яких обставин. Тож спілкувалися з ним тоді майже щодня. Хоча говорив, звичайно, не про все, а материнське серце відчувало, коли йому було особливо важко. Іноді здавалося, що їду разом із ним… Пишаюся своїм сином!

Василь НЕЇЖМАК
Журналіст