Це клопотання пройшло різні тогочасні інстанції, а 28 серпня 1909 року з канцелярії його імператорської величності з прийняття прохань №5 вдова одержала відповідь на свій лист: “Изложенное в нем ходатайство оставлено без удовлетворения”.

Ці архівні документи заінтригували тим, що в моєму усвідомленні полтавські міські голови завжди були вельми багатими людьми або ставали такими в часи свого перебування на цій посаді. А тут – скарга на бідування. Однак, ознайомившись з іншими місцевими історичними джерелами, прийшов до висновку, що

О. М. Абаза не був винятком із цього правила. Він володів 320 десятинами землі, розкішним маєтком у с. Абазівці під Полтавою. Доводилося бачити малюнок цього родового помістя: двоповерховий палац над ставом, поряд – висока церква, низка господарських будівель. Від усього того після революції не лишилося й сліду. Що-що, а руйнування, щоб і каменя на камені не лишилося, у нас дуже добре виходить… Ще Олександру Михайловичу належав двоповерховий будинок у Полтаві. Він і нині зберігся, стоїть на майдані Незалежності, якраз навпроти міського Будинку культури.

Можна сказати, що О.М. Абаза досить вправно керував міським господарством. Після його смерті в 1889 році на відзначення заслуг колишнього голови у залі міських думських зібрань було виставлено його великий портрет. Ще він відомий як любитель шиконути. Неабиякою пишністю і масовістю відзначалися влаштовані ним бенкети. Також був знаний як театральний благодійник. Нерідко й сам брав участь у аматорських виставах. Особливо вдавалися йому ролі Фамусова у п’єсі Грибоєдова “Горе з розуму” і Городничого в гоголівському “Ревізорі”. Чимало витрат вимагала й велика сім’я. О.М. Абаза мав сімох дітей із першою дружиною Оленою Олексіївною (до речі, після розлучення вона ще раз вийшла заміж – за ялтинського військового начальника) і трьох – із другою дружиною Оленою Федорівною. Тому багаті статки досить швидко розтанули. Невдовзі після його смерті був проданий маєток в Абазівці, а згодом – і будинок у Полтаві. Отож друга дружина Олена Федорівна ніскільки не лукавила, коли в листі цареві скаржилася на скрутне матеріальне становище. Її сім’ї й справді жилося значно гірше, ніж раніше. Але зовсім непогано у порівнянні з бідуванням, яке довелося зазнати у майбутньому.

 Про подальшу долю цієї родини багато подробиць вдалося дізнатися з книги протоієрея Алексія (Олексія Володимировича) Скали “Родословие”, яка 2010 року вийшла в Росії, в Ульяновську. Вона – яскравий зразок того, як можна глибоко дослідити свій родовід, знайти у ньому багато цікавого і значимого не тільки для себе, а й для загальної історії, минувшини тих чи інших місцевостей.

“Щоб стояти, я повинен триматися свого коріння”, – зазначив на початку дослідження О.В. Скала. Абази – один із його сімейних коренів. Походження цього роду він виводить від Мехмета Абази-паші, турецького вельможі, який жив ще у 1576–1634 роках і був вихідцем із одного з племен абхазів, відомих як “абазинці”. Серед нащадків паші були й молдавські бояри, і полковник Брацлавського козачого полку Андрій Абаза, і російські вельможі та воєначальники. Серед таких варто згадати Олександра Огійовича Абазу. За правління царя Олександра ІІІ він займав посаду міністра фінансів.

Відзначилися вони і як діячі культури. Так, Аркадій Абаза написав музику відомих і нині романсів “То не ветер ветку клонит”, “Не скажу никому”, “Песня старика” та інших. Перу історика і письменника Костянтина Абази належить ряд досліджень із історії Середньої Азії, Вірменії, козацтва. Гликерія Максимівна Абаза, яка володіла хутором Абазівка під Вінницею, стала дружиною Михайла Матвійовича Коцюбинського. Їхній син Михайло, який народився на тому хуторі, згодом став видатним українським письменником.

Про декого з представників цієї родини

О.В. Скала наводить подробиці, які можна зустріти хіба що в хвацько закрученому романі. Так, Михайло Огійович Абаза мав значні земельні володіння поблизу міста Шполи (нинішня Черкащина). 1859 року в нього виник конфлікт із сусідом, теж великим землевласником, – графом О.О. Бобринським. Суперечка завершилася дуеллю. М.О. Абаза був убитий. Вдовою залишилася його дружина Олександра, осиротів син Олексій. Але стався дивовижний поворот долі. Невдовзі вдова вийшла заміж за сина вбивці свого чоловіка – Лева Бобринського. Той усиновив Олексія, забезпечив йому належне виховання. Згодом Олексій Михайлович Абаза став контр-адміралом, керував Особливим комітетом у справах Далекого Сходу.

Одна з дочок згаданого раніше міського голови Полтави О.М. Абази Олександра вийшла заміж за нащадка відомих багатих промисловців Демидових. У сім’ї народилося четверо дітей. Однак таке становище не спинило цю жінку від палких амурних стосунків із внуком царя Миколи І, двоюрідним братом Олександра ІІІ Великим Князем Миколою Костянтиновичем Романовим. Його поведінку при дворі визнали такою, що шкодила репутації імператорської родини. Тому його оголосили неправоздатним та навіть душевнохворим і випровадили в заслання спочатку у Володимирську губернію, а потім – в Україну. Олександра розлучилася з чоловіком, залишила дітей і їздила за своїм обранцем у місця його заслання. І хоча охороні було велено не допускати її спілкування з князем, закохані зустрічалися. Від Миколи Романова Олександра народила сина і дочку. Але коли опального князя відправили в Оренбург, а потім аж у Туркестан, то туди з двома дітьми вона вже не поїхала. Не без участі царської родини її видали заміж за графа П.Ф. Сумарокова-Ельтона. Він узяв на себе турботи про романовських дітей. У заміжжі з графом Олександра народила ще двох дочок.

Багато представників абазівського роду загинули під час громадянської війни, були розстріляні чи репресовані в 1920–1930 роках. Чимало опинилося в еміграції. Інші стали звичайними радянськими трудящими. Так, досить докладно О.В. Скала описав життя Тетяни Абази – своєї прабабусі, найменшої (1883 року народження) дочки колишнього полтавського міського голови, яка й згадувалася в листі її матері до царя. Саме того часу в дівчини виник палкий роман із Олександром Шиловським. Той був одружений на родичці полтавського губернатора князя М.П. Урусова, служив у його канцелярії. Любовне захоплення привело до краху чиновницької кар’єри, розриву попереднього шлюбу і виїзду з Полтави вже з новою дружиною. Деякий час Шиловські жили під Києвом, потім – у Петербурзі. Кошти на прожиття заробляли як актори різних театральних труп.

Народження сина Володимира, а потім дочки Тамари змусило їх 1915 року повернутися до Полтави. Помешкання в місті вони вже не мали, наймали квартири. 1919 року Олександр Шиловський помер від раку. Вдова й діти дуже бідували. Деякий час вона працювала економкою в колонії для безпритульних, очолюваній А.С. Макаренком, потім – у приватній пекарні, пізніше – в майстерні, де виготовляли панчохи. Ще підлітко
м змушений був заробляти на хліб син Володимир. Пізніше він закінчив робітфак, працював у автомайстерні. З 16 років почала трудитися на Полтавській дослідній сільськогосподарській станції дочка Тамара.

1933 року Тетяна Олександрівна разом із дочкою, рятуючись від голодного життя, поїхала до свого брата Олександра в Ленінград. І, як засвідчила у своїх спогадах, була дуже здивована, що там голоду майже не відчувалося. 1936 року вони повернулися до Полтави. Саме тоді в місті відкрився театр, і Тамару, яка дуже гарно співала, взяли туди актрисою. Здається, життя почало налагоджуватися. Однак на долю сім’ї чекали нові випробування. Були несправедливо репресовані й розстріляні чоловік Тамари, теж артист полтавського театру, Ростислав Підгаєвський та його батько. На фронті Великої Вітчизняної війни загинув син Тетяни Олександрівни Володимир. У період окупації Тамара працювала в театрі, який відновив роботу. Під час нальоту авіації в будинок, де мешкала сім’я, влучила бомба, всі опинилися під завалом, але дивом уціліли. Щоправда, у Тетяни Олександрівни були пом’яті ребра, поламана нога. На початку 1943 року Тамару разом із малолітньою дочкою Оленою забрали до Німеччини. Там вона працювала в бауерському (фермерському) господарстві. Після капітуляції Німеччини потрапила в містечко Самбір (нинішня Львівщина). Тоді там існував театр, і Тамара почала працювати у ньому актрисою, одержала двокімнатну квартиру в старому напівзруйнованому будинку – перше власне житло. Разом із нею та онукою і доживала віку Тетяна Олександрівна. Там і померла 1971 року на 88-му році життя.

Ось такою примхливою та важкою виявилася доля деяких нащадків колишнього могутнього та багатого полтавського міського голови. Точнісінько, як писав поет: “Судьба играет человеком. Она изменчива всегда: то вознесет его высоко, то бросит в бездну без следа…”