На початку 1970-х років десятків зо два будинків на Конинах ще було, як було й більше десятка школярів, які “в сезон науки” щодня чимчикували за знаннями через величеньке поле до Великопавлівської початкової школи. Про магазин чи ще якісь сільські “блага” годі й говорити. Електричне світло на Конини провели вже ближче до 1980-х. Пам’ятаю, як на сусідньому, дещо більшому, хуторі Кардон з’явився перший телевізор. Звісно ж, чорно-білий, з невеликим екраном. Довгими зимовими вечорами на лавах і ослонах перед ним зазвичай збиралися більше десятка тамтешніх хуторян, ходили подивитися телепрограми й мешканці Конинів…

Але таким мій хутір був не завжди. Як розповідала наша сусідка, баба Ївга, яку неможливо було уявити без лузання соняшникового насіння, яким вона щедро пригощала малечу, за часів її молодості (приблизно в 1920-ті роки) на Конинах мешкали переважно заможні селяни, справжні хазяї, у котрих були й родючі поля, і повні всілякого добра комори. Жили тут і значно бідніші хуторяни, які, надбавши сякої-такої сільськогосподарської продукції, їздили волами міняти її на сіль чи промисловий крам. Не всі поверталися з тих далеких доріг. Невідомо, в яких краях поклав голову і мій дід Іван, залишивши напівсиротами своїх двох доньок, однією з яких була моя мама Мотрона Мелешко…

Не оминули хуторян і тяжкі часи фашистської окупації. Аби запобігти примусовому вивезенню до Німеччини, дівчата будь-якими методами намагалися захворіти, деякі спеціально заражалися коростою, інші – босоніж ходили по снігу, щоб простудитися, влітку виручала кропива. Тих, хто мав видимі хвороби, окупанти не чіпали, боячись підхопити заразу…

Складними виявилися й післявоєнні роки. Кожен двір обкладався непосильними податками. За розповідями мого батька Івана Антоновича, окрім городини та садовини, треба було здавати державі ще й м’ясо та шкуру худоби. Якщо ж сім’я не утримувала великої рогатої худоби, домовлялися з сусідами, у яких вона була, й робили це у складчину, сплативши їм певні кошти. Хоча гроші тоді селяни рідко й бачили, адже за роботу в колгоспі ставили лише трудодні, як казали старі люди, працювали “за палички”. Сім’ї ледве зводили кінці з кінцями, жили впроголодь, годувати дітей було нічим. Тим же, хто наважувався з відчаю взяти кілька колосків чи мерзлих буряків навіть на полі, де вже зібрали урожай, загрожувало позбавлення волі на кілька років. Заробити гроші можна було тільки працюючи на якомусь підприємстві, якусь копійчину платили й за зібрані та здані до заготконтор лікарські трави. Селяни практично не мали можливості виїхати на постійне місце проживання до міста, оскільки у них не було паспортів. І так тривало майже до початку 1970-х.

Чи бували коли-небудь на нашому хуторі свята? Звісно, так. Для нас, малих хуторян, тамтешнє життя загалом було святом  – бурхливим і радісним. І хоча, як писав Тарас Григорович Шевченко, “…ми малі були і голі…”, усе ж самі були господарями свого життя. Пасучи кіз, а без роботи сільську дитину тоді було важко уявити, ми досхочу милувалися оксамитовою зеленню лісів, подумки купалися у розмаїтті лугових квітів і трав, залізши на дерево, на весь голос виспівували пісень… І ніхто не міг завадити нам скільки завгодно борюкатися в жовтаво-пурпуровому листі осіннього лісу. Ягоди, гриби, горіхи, груші, яблука – усі ці щедрі дари природи допомагали нам вижити й запастися вітамінами на час зимових холодів. У хатах, які опалювалися дровами, великого тепла не було, а під ранок вода у відрах бралася льодяною кіркою, тож “гризти граніт науки” часто доводилося у пальтечку й при ледве жевріючому каганцеві.

Тодішні побутові труднощі з часом відійшли кудись далеко, навіть не на другий, а на більш дальній, невидимий, план, а спогади про наш хутір щоразу викликають у мене асоціацію розквіту й буяння природи, частиною якої були й ми самі. Уже з ранньої весни повітря наповнювалося ледь уловимим ароматом пролісків і фіалок, а потім хутір купався у вишнево-яблуневому розмаї, за яким неодмінно слідував п’янкий запах липи, що змінювався ароматом стиглих жита й пшениці…

Нещодавно я відвідала місце свого народження. Захаращений сухостоєм ліс зустрів мовчазним докором. Вже ніщо не нагадувало про хати, обійстя. Довкола золотавилося поле пшениці, й тільки невеликий острівець фруктових дерев на колишній садибі сільської учительки Дар’ї Сергіївни Заєць свідчив: тут свого часу саджали сади й копали криниці, народжували дітей і просто жили люди на цій землі, на такому далекому й незабутньому острові мого дитинства.