Імена, поєднані у вічності

У свої 24 роки Сергій Лифар очолив у Парижі балетну групу “Гранд­Опера” і майже три десятиліття життя віддав цьому театрові, був його солістом, хореографом, педагогом. Він також є засновником Паризького університету хореографії та Університету танцю. Був відзначений найвищими державними нагородами цієї країни — орденами Почесного легіону та Літератури і Мистецтва Франції. Але сам при тому мріяв повернутися в Україну. На пропозицію президента Франції Шарля де Голля стати громадянином Франції Сергій Лифар відповів, що він є українцем і цим пишається, і до останніх днів свого життя залишився “персоною без громадянства”, носив вишиванку, приходив у ній до театру.

Це – лише кілька штрихів до портрета видатного хореографа, танцівника і багатогранно обдарованої особистості, але багатьом полтавцям пощастило дізнатися про Сергія Лифаря значно більше під час презентації повісті про нього журналіста й письменника, лауреата премії імені Івана Франка Олександра Балабка “Київ, Іринінська, Лифарям…” Гостя представила заступник директора Полтавського художнього музею Світлана Бочарова. До Полтави він прибув із столиці відразу по тому, як подібна презентація відбулася в Празі за участю викладачів Карлового університету, представників Міжнародного об’єднання “Українська Свобода” та журналістів місцевої газети для українців. І все не випадково, адже саме у Полтаві чотири роки тому дослідник познайомився з мистецтвознавцем Наталією Асєєвою під час роботи міжнародної наукової конференції, присвяченої 150­річчю від дня народження Марії Башкирцевої (відомий дослідник­мандрівник Олександр Балабко видав документальні повісті та есе, зокрема й про наших земляків Миколу Гоголя і Марію Башкирцеву). Про ту подію розповіла присутнім директор музею Ольга Курчакова.

Вже тоді Олександр Балабко вивчав долю відомого танцівника, і виявилося, що Наталія Юріївна зберігає архів Лифаря, який дістався їй у спадок від бабусиної рідної сестри Марії Дяченко, котра стала другою дружиною батька Сергія через багато років по смерті матері. Більше того – вона походить із роду видатного архітектора, професора Дмитра Дяченка, котрий народився у Патлаївці (нині – село Полтавського району), а один із його шедеврів у стилі українського бароко – то земська лікарня в Лубнах, що збереглася й донині. З того й почалася нова робота дослідника, що тривала три роки. Книга написана за листівками та фотографіями, які Сергій Лифар надсилав батькам із різних країн Європи.

Зустрівся Олександр Балабко впродовж двох днів також із студентами полтавських університетів – педагогічного та економіки і торгівлі. Він показав чимало світлин, зроблених у Франції та Італії, звучали в запису й пісні, створені письменником у співавторстві з відомим композитором Леонідом Нечипоруком.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.