Проте навіть, якщо колись повернусь, це зовсім не означатиме, що зможу повернути те, що дав крихітний хутірець мені, а я – завинила йому. Вже чверть століття там взимку ніхто не гріється біля груби, не розглядає на шибках морозних слідів, так само, як влітку не виймає з печі посеред садка пиріжків із вишнями. Там ніхто не ховається від дощів. Але зовсім не тому, що хоче, як колись, разом із травою намокнути і наввипередки рости. Ховатися більше нікуди. Втім, і це півбіди. Ховатися нікому!

Мій хутірець не відспівували. Він нікому не сповідався. Та й тоді це було заборонено. Він помер наглою смертю. Спочатку наші сусіди, а потім і ми найняли за самогонку величезну вантажівку, поклали речі й – зрадили: хтось – своїм уже

40-ка рокам, хтось – усьому життю, власним весіллям, хрестинам. Але всі разом – йому. Люди розповзалися, як хворі мурахи, і переважно у два села двох різних областей. Бажали один одному, ніби глузували з передчуття біди, щасливої дороги. І ґрунтові, з васильковими гривами шляхи вороття вже не мали. Знав про цю незворотність навіть велетенський, ніби зелена хмара, напнутий над хутором ясен. Проте тими днями він нагадував поминальний пам’ятник. Не стало Майського… Такою була назва хутірця, таким був для мене і його зміст. Нічого не стало…

Найкраще я пам’ятаю, звісно ж, свій куток. Лічила тоді будиночки ще по пальчиках: вказівний-безіменний – якраз саме п’ять. Посередині, між дворами, наче на долоні, – наша широка вулиця: лопухи, калачики, полини. Але й тут мені чи то волі, чи то самотності було мало. Мить – і я вже витоптую пшениці. Прабабуся Марія бігає понад полем точнісінько, як квочка над берегом. Причитає аж до сліз, проте марно – я тікаю. Вірніше, ні… лечу! Вищі за мене колоски шурхотять десь аж під самим сонцем!

…Далеко-далеко за хутором, там, де я була впевнена, що закінчується вже й світ, на тонесенькій гілці обрію дивними білими птахами все літо сиділи хмари. Найкраще мені їх було видно з горища. Вони біліли зовсім по-іншому, ніж молоко або розрізане навпіл яблуко, – у них були крила кольору блискавиць.

А я любила ховатись від грому в прабабусиній кімнаті. Тупцювалася по долівці, наче у джерелі, й від тієї прохолоди аж темніло в очах. А старенька сварилась, щоб я затихла. Бо з кутків на все це дивились її ікони. Прабабця тільки для мене відкривала свою скриню і дарувала якісь абсолютно не потрібні дитині дрібнички. Одного разу вона поїхала до міста і привезла мені таку гарну сукню, якої у мене зроду ще не було. Шовкову. Колір – червоний із синім, і скрізь білі-білі горошинки. Мені хотілося обновку саме носити – у руках. Гладити, притуляти ніжну тканину до обличчя. Мені конче треба було з нею щось робити! І я порізала сукню на клаптики для ляльок. Моя прабабця ніколи про це не згадувала…

А потім була ще зима, яку я довіку не забуду. Наш приблуда Рекс, побачивши мене навіть із вікна, так підстрибував, що земне тяжіння втрачало над ним будь-яку силу. Він ніби перетворювався на повітряну кульку. Але мені було нудно, бо надвір не пускали. Я довго спостерігала, як переповнений відданістю Рекс витанцьовував біля будки. А потім пішла і розповіла-навигадувала дідові, що пес їсть курей. На ранок Рекса у нас не стало… Я заходилась від плачів, мене переконували, що дід його випустив десь у полі… Іншого нашого собаку звали Раклом. Він мене ненавидів.

 Якщо я знала, що прабабуся сьогодні ввечері буде скаржитись на мене батькам, ховалася у хащах бузку. Грона його дрібних зірочок – це взагалі перше, що я пам’ятаю в житті. Але без романтики. У мене залишилась гірка асоціація, з якимось навіть причинно-наслідковим зв’язком: якщо від бузкових пахощів майже паморочиться в голові, значить, неодмінно доведеться скавуліти від болю. У бузкових хащах у нас росла просто гігантська кропива, і пробігти через неї прожогом – це зовсім не те, що летіти пташкою через пшеницю, я затямила власною шкірою.

Майже такий же за кольором, як мої обпечені кропивою ноги, на хутір під кінець кожного дня навідувався вечір. Бордовий, рожевий, фіолетовий… І від того болісного забарвлення неба я знову не знаходила собі місця. Пам’ятаю, вдягли мене вдома у білий-білий костюмчик. Сусіди аж плескали у долоні: ну така гарна! Не знаю чому, але я боялася навіть поворухнутись. Усі поглядали у бік яру: звідти гнатимуть додому корів. Заздалегідь набрані для них відра води стояли біля воріт. Дядько Яків мав для цього здоровенну каструлю. Він накрив її новенькою кришкою та й припросив сісти. Невдалий рух, і я, гарна-гарна, уже хлюпалась у воді. Досі пам’ятаю, як воно – захлинутися…

Завжди, коли було дуже прикро, треба було тікати самій до яру. Я уже знала, що мені може трапитися та трава, що ріже до крові, й що квіти, які я люблю збирати, називаються блекота. Але відчуття того, як я, ображена, каменем лечу до самого низу в яр, не можна було замінити ні цукерками, ні казками.

…На багато дверей, що пізніше траплялися по життю, той хутір поставив свої невидимі замки. Але і зараз мені не вистачає не ключів, а його теплого яру, бордових вечорів, кудлатого Рекса, сукні у білий горошок… У кожного є мрія, яка ніколи не збудеться. Моя – про те, щоб на місці мертвого хутора жив храм. Справжній. Із банями, із дзвонами. Відтоді, як наш ясен залишився за плечима, у мене не скинутих до яру каменів багато назбиралося у душі, і є для кого вимолювати прощення. Та й хіба тільки у мене? Я точно знаю, що звідти нас би було почуто…