На сеансах, як то кажуть, ніде яблуку було впасти. Я, учень технікуму, теж бігав до кінотеатру, щоб подивитися фільм. У фойє другого поверху перед вечірніми показами виступала полтавська співачка Поліна Срібницька. Вона мала гарний, задушевний голос. Швидко промайнули студентські роки. Я поїхав за розподілом в Оржицю. Працював меліоратором,  дописував до районної та обласної газет. Так і опинився на своєрідній практиці – стажуванні в “Зорі Полтавщини”. От саме тоді помітив на табличці кабінету промислового відділу редакції прізвище Срібницький. Від працівників газети довідався, що В’ячеслав Вікторович Срібницький – чоловік співачки, яка добре запам’яталася мені.

Тоді ж особисто познайомився з В’ячеславом Срібницьким. І сьогодні, через багато літ, у моїй уяві чітко постає його образ: середнього зросту, худорлявий, очі сірі, трішки примружені, голос приємний, середнього тембру. Коли розмовляв зі мною, був винятково делікатним. Його ввічливе “Ви” і особлива доброзичливість дуже мене вразили. Цим поділився з колегою. А він у відповідь: “В’ячеслав Вікторович – суцільна доброта. Від нього ще ніхто не чув різкого слова. І в газетярських справах – ас”.

Від зорян дізнався, що В’ячеслав Срібницький, згодом письменник Срібний, народився у сім’ї вчителя, котрий навчав грамоти дітей села Мигія на Миколаївщині. Вищу освіту здобув у Харківському машинобудівному інституті. По закінченні вузу влився в робітничий колектив паровозобудівників. Там, на великому харківському підприємстві, він виріс від токаря до інженера-конструктора. У роки війни завод евакуювали на Урал. Там молодий спеціаліст кував грізну зброю – танки “тридцятьчетвірки”. Постійно писав рапорти про призов на фронт. Із вересня 1943 року воював у танкових з’єднаннях Воронезького та 1-го Українського фронтів. Мав бойові нагороди.

Ще коли Срібницький працював у конструкторському бюро, його колеги помітили, що в “технаря” лірична душа. Брав найактивнішу участь у випуску заводської “Літературної газети” та журналу “Новий цех”. Його тодішній творчий ужинок – нариси, замальовки про заводчан. Тож не випадково після демобілізації він обрав журналістську справу. В редакції потяг до письменницької роботи розвивався. І В’ячеслав Вікторович узявся за написання роману про повоєнні будні робітничого колективу. Назвав твір “Сосни на камені”, який вийшов друком у 1958 році у видавництві “Радянський письменник”. Невдовзі в “Зорі Полтавщини” з’явилася рецензія артилериста-фронтовика, журналіста і письменника, офіцера, який був удостоєний полководчого ордена Олександра Невського, Пилипа Бабанського. Він стверджував, що в радянську літературу прийшов прозаїк, який проклав і свою борозну у відображенні теми героїки робітничого класу в тяжкий повоєнний період.

Своє схвальне слово про роман В’ячеславу Срібному я висловив лише через кілька років, коли працював редактором “Зорі Полтавщини”. Тоді він уже перейшов на письменницькі хліба. Знаю, жилося йому несолодко, як і багатьом творчим людям. До нас приходив часто. Якось зізнався, що його в редакцію просто тягне, адже стільки років віддав журналістській праці…

За роки мого спілкування з В’ячеславом Вікторовичем я ніколи не бачив, щоб він гнівався, підвищував голос. Його не треба було просити про допомогу, він першим відгукувався, якщо в когось виникала скрута. Коли восени 1970 року я потрапив у лікарню, Срібний, довідавшись про це, відразу ж прийшов провідати мене. А ще запам’яталося, що саме тоді він подарував мені книжку оповідань “Ти потрібний людям”, що вийшла в харківському видавництві “Прапор”. Вручаючи її, В’ячеслав Вікторович сказав заспокійливі слова: “Ти поглянь, сама назва цієї збірки зобов’язує тебе швидше одужати…”

Сюжети оповідань, узяті письменником із життя, для мене були своєрідним бальзамом. Із тих пір промайнуло, як кажуть, літ та літ. І сьогодні, беручи книжку В’ячеслава Срібного до рук, я напам’ять повторюю теплі рядки автографа: “Івану Микитовичу Наливайку зі щирою подякою за підтримку письменників-земляків. Хай яскравіше світить людям “Зоря…” З повагою В. Срібний. 27.10.70 р.”

Дорогою реліквією, світлим спомином залишилася для мене ще одна збірка оповідань під назвою “Останній літак”, яка була надрукована у видавництві “Радянський письменник” у 1976 році. Тоді автору виповнилося 65 років…

В’ячеслав Срібний прожив довге і плідне життя. Навіть у солідному віці щодня по кілька годин сидів за друкарською машинкою. “Ні дня без рядка” – це був його девіз.

17 вересня В’ячеславу Вікторовичу Срібницькому – письменнику, журналісту, зорянину – виповнилося б 100 років. Він залишив добрий слід на землі. Тож згадаймо його теж добрим словом!..