Існування у Слові – спосіб життя

Народився Борис Чіп 5 вересня 1946 року в селі Покровська Багачка Хорольського району Полтавської області. Закінчив Полтавський педагогічний інститут. Член Національної спілки письменників України. Автор багатьох поетичних збірок, зокрема "Очі мого батька", "Плин", "Двокрилля", "Їжачок-заздрісник" (для дітей), "Живець", "Серпневе освідчення", "Веселі мандрівки", "Підкова", роману "Микола Пимоненко" (у співавторстві з О. Оганесяном), повістей "Дума про Старого Лиса", "Свято сакури", "Повернення Легкокрилки". Книга "Трагедії" містить два драматичних твори: "Святополк Окаянний" та "Камбіз, або Час крові".

Останніми в часі побачили світ поетичні книги – "З двох віків, з двох епох" та "Йордань".

"Є поети, які творять свої імена, і є поети, які творять нашу літературу. Слава перших гучна, заслуга других велика. Борис Чіп – автор багатьох поетичних збірок, перекладач, драматург, – безумовно, належить до тих, хто ніколи не дбав про власну славу. Але це не можна назвати скромністю. Це швидше уроджена риса талановитих людей, які до слави байдужі. Однак настане час, коли все, створене ними, буде належно поціноване. Борисові Чіпу не треба блукати у пошуках нового стилю чи оригінальної форми. Бо для нього саме існування у Слові – спосіб життя" (із передмови до книги "З двох віків, з двох епох").

Пропонуємо читачам вірші з добірки, надісланої поетом цими днями.

Природо-вродо, ти мій бог

Борис ЧІП  

* * *

Поведи мене в сонячне

Царство світла й води,

Де квітуючий соняшник

Кличе бджіл на меди.

 

На пелюсточка-вусточка

Ліг бджолиний туман.

Лоскітливі ці пустощі –

Просто спасу нема.

 

Я пилком огортаюся,

Ти п'єш з листя росу.

Онектарене таїнство

Бджоли в лапках несуть.

 

Обійму тебе спражено.

Орідню всю, як є!

І лиш соняху скажемо,

Що в нас царство своє.

* * *

Заплющуся…

і хочу, щоб

вернулися дитячі грайва:

сопілка, колобок, візок

із білих запахких дощок,

бабуся…

А все інше – зайве.

Ні!

Ще долина, де трава

мені і всім із головою.

Там я із коником співав –

тріщав, лущав, вищав, пищав –

Передзвеніть хотів його я.

А щось аж сойкало в кущах,

напевне, птах.

Ще хтось над нами –

над мною й коником –

джмелів,

наповнюючись дзи-ж-жаками,

та мед з бджолиних лапок пив.

Чи, може, все було й не так…

На мене сонно дмухав мак,

І я заплющувавсь…

Одначе,

Ховав у сон усе, що бачив.

* * *

О мій Місяцю, князю

слов'янських небес!

Як під тобою зчорнів я увесь.

Та вчасіє, і знов стрепенуся

зелом:

Адже знаю – не все у мені

віджило.

Не зів'яла душа од

холодних промінь,

Ще зове мене в степ

неарканений кінь.

 

Славен Місяцю, князю

правічних пісень.

Хто, крім них, тебе вище

небес вознесе?

Як колись, як давно, як

в началах начал,

Хто, крім них, тебе вічно

з зорею вінчав?

Кожен сущий вві тьмі

твого сяйва просив.

Ах які то були золоті голоси!

А за ними ще кращі. І краю

нема…

Ти ж у сяйві чужім

і усмішка німа.

* * *

Поплив у вечір дерев'яний

скрип

Правічно, незжуравлено

і свіжо:

П'ють на ніч села воду.

Пахне хліб.

І диха поле недозрілим

збіжжям.

 

Гойдаються на якорях корінь

Щогласті явори при

 шляхоплині.

І небо аметистове –

не синє! –

Вже почина зірками майоріть.

 

Іще не снився перший сон

півням,

Як лисом крадеться

з-за лісу Місяць.

Всі згуки, луни вибутого дня

Малий цвіркун у срібнім

горлі місить.

* * *

Ставок туманом тліє, аж

димить.

Очеретів козацькі оселедці

Поникли мокро. Люльку

запалить

Таким холодним тливом

не вдається.

 

У вусі лісу тихо, як в раю.

Сусід сусіду листям не шепоче.

А трави одна одну впізнають,

Промивши росами зелені очі.

* * *

Природо-вродо, ти мій бог

Неперекупний в цьому світі.

І кам'яний мій епілог

Плющем веселим перевитий.

 

Де при похиленім хресті,

Бо вже нема кому й підняти,

Прозрять слова мої прості

Узором молодої м'яти.

 

Хтось, може, щось і прочита.

А хтось вдихне, і в нім

озветься

Те, що беріг я не вустам,

А найчутливішому – серцю.

 

Хіба ж то гірко – знов ожить

Бодай краплиною у комусь,

І сотворить ще вищу мить,

Прекрасну й досі невідому.

* * *

Далеко вже від істини живу

І непомітно-вічне перевчаю:

Сьогодні – недовінчану траву,

А завтра – жовтокленові

печалі.

 

Як добре світ доповнювати

чимось

І знати, що цей труд

перейме хтось

І передасть вустами чи

очима –

Живе живому, щоб

не віджилось.

* * *

 Якби забув стежки,

криниці в луках,

Жуків, що п'ють із верб

медовий сік,

Зойк сойки, барабанний

дятлів стукіт

І грай веселок в молодій росі…

То тільки б сам себе любив

і люляв,

Як многі,

що майнули крізь життя…

Малим хотів сплести

гніздо зозулі,

Щоб вигріла та хоч одне

дитя…

 

Із циклу "Над "Кобзарем"

* * *

"… і списую Сковороду".

Т.Шевченко.

Ким зачаклований, ким проклятий

я зроду?

Хто долю мою вимітив з начал,

Таку ж пропащу, як всього народу,

Що вміє тільки плакать і мовчать?

Хто нас повів – чи Бог у білій тозі,

Чи Сатана в дірявому плащі?

Що всі ідуть, як треба, по дорозі,

А ми через байраки і кущі,

Через ядучі тернії. До крові

Рвем грішне тіло, спалюємо дух.

Все наче засіваємо любов'ю,

А пожинаєм лихо та біду.

То хто ж ми є? Маленькі чи великі?

Чи ми народ, чи з'юрмлена людва?

В ту мить, коли б кричати, – без'язикі.

В ту мить, коли б мовчать, – одні слова.

Відмислили чи й мислить не навчились?

Берем чужинців у поводирі,

А власні генії з торбами за плечима

Ступають важко в пил чужих доріг.

Вони до нас повернуть через вічність,

Щоб, захлинаючись, горлали ми:

– Це ж наш!

Й на місці, де колись плювали в вічі,

Зведемо пам'ятник і впишем імена.

Що ось ми є! І серед нас – безсмертні!

(І кожен потай – може, я такий…)

О люди, люди… Ну чиї ж ми жертви?

Хто нас завів у закуток глухий?

Хто перший був, чи Бог у білій тозі,

чи в сірячині бідній Сатана?

На того більше ми сьогодні схожі,

На кого і хотілось більше нам.

То хто ж ми є? Чи варто, брате, знати?

Гадай, що ми не гірші за людей.

А що ріка душі уся в загатах,

Так вільних душ ще не було ніде,

А вільних рік уже нема ніде.

* * *

Якими мовами я тішуся в гаю.

Ось клен. Ось липа. Ось тремтить осика.

Як і в дитинстві, я розпізнаю

І тембр, і голос, й хто кого покликав.

 

З верб тихо опада ранкова сонь.

Клен липі посила уклін гарячий,

А дуб хова під шапкою вогонь,

Який побачить груша і заплаче.

 

Ще рання осінь. В хмарах сплять дощі.

Не хочеться їм падати звисока.

Там свист – зашпортавсь вітер у кущі.

Трава на все це дивиться впівока.

 

По грудях ставу пожмури біжать,

А очеретне віче бородате

Гойдає раду – як відзимувати,

Аби весною ще молодшим встати.

 

Яка пора! Крізь неї я бреду,

Чіпляючись за звуки тихі й гострі…

Таким, як я, напевне, на роду

Написано – ходить до гаю в гості.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.