Активістка й розумниця
Пообіцявши навідатись через два дні, мама пішла. Але відчуття самотності не встигло обпекти Алевтинці навіть кінчики пальців: ледве жінка випустила доньчину руку зі своєї долоні, як її підхопила співробітниця інтернату, Тамара Яківна Ченченко… Найтепліше знайомство з дитиною починається з простого дотику. Як же багато в житті вже дорослої Алевтини Володимирівни значитимуть і ця мудра жінка, й той її найприродніший жест доброзичливості та підтримки. Але тоді, у далекому 1962-му, маленькій п’ятикласниці до подібних осмислень було ще рости й рости…
Інтернат, який щойно побудувався та відкрив двері для своїх вихованців, у першу чергу мав полегшити життя сім’ям залізничників: батьки – в рейсі, їхні чада – під наглядом. Мама Алевтинки Костишиної на той час тільки-но повернулася з дітьми після довгої розлуки з батьківщиною у рідну Полтаву. Винайнятий флігельок виявився настільки крихітним, що втрьох (з донькою та маленьким сином) там доводилося б лише бідувати. Отак Алину долю і вирішив заклад, що, як на замовлення, виріс майже поруч із “перенаселеним” бабусиним обійстям. Домовились, що дівчинка поживе в інтернаті, доки мама не отримає квартиру.
…Того першого навчального дня вони освоювались разом – і вихованці, поміж яких була й Костишина, й сама їхня нова домівка: все у цих стінах новобудови, ще не звиклих до дитячого гомону, тільки починалося. Ввечері у закладі влаштували концерт, і так уже сталось, що ледве Алевтинка переступила поріг актової зали, як її очікування нових вражень почали танути – ну майже як сніг із тих весен, що так відверто виправдовувались за своє постійне запізнення у краї, де збігло раннє дитинство дівчинки.
Це для її батька, Володимира Костишина, селище Інта в Комі АРСР означало безжальний репресійний молох. А у спогадах дитини воно назавжди залишилося острівцем з тією аурою, котру туди привнесли “політичні” – поети, художники, музиканти, вчені, їхні приїжджі родичі. Ала звикла до того, що попри будь-яку бідність люди годинами можуть читати одне одному вірші… Невдовзі й сама  повторювала за ними рядки з Євтушенка, Вознесенського, Ахмадуліної…
Тож коли дівчинка побачила в інтернатівській актовій залі справжні музичні інструменти і юну співачку, яка обдаровувала присутніх ніжністю популярної тоді пісеньки про старий клен, що стукає у вікно та запрошує з собою на прогулянку, відчула не тільки полохливі відблиски з минулого, а й власну безмірну спорідненість із новим середовищем та бажання віднайти в ньому місце й собі.
Передчуття не зрадили. Класу, в якому навчалась Ала, пощастило з наставниками. Вірте не вірте, а в ті запаморочливі часи “відлиги” вони примудрилися поєднати у вихованні дітей ленінські догмати з… романтичним кодексом честі героїв Дюма. Своєрідна гра, що нібито й розважала, але разом із тим формувала юні характери. Ставши дітям настільною книгою, “Три мушкетери” вчили і справжній дружбі, й взаємовиручці.
– З тих пір минуло мало не півстоліття, – посміхається Алевтина Володимирівна, – а до мене й досі може завітати хтось із однокласників по інтернату, бо потрібно помізкувати разом, як бути в тій чи іншій ситуації. Мій чоловік зізнається, що якби не бачив цього на власні очі, то зроду не повірив би у розповіді про таку товариськість.
Одного разу під час чергової подібної “наради” Алевтині Володимирівні нагадали про те, як вона подарувала однокласникам цілий світ музики…
– Це було в перший же рік життя в інтернаті. Я випросила у мами наш, привезений із самої Інти, патефон і, не відчуваючи ніг, мчала з ним зимовою дорогою, що звивалася від бабусиного будинку до закладу вгору й вгору… Перед очима миготіли-крутились то кущі, то дерева – безлисті, чорні, з корою кольору потертих стареньких платівок… Наш клас став єдиним у закладі, що володів таким дивом, і всі прибігали подивитися на загадковий пристрій…
Чотири роки, що їх Костишина прожила в інтернаті, промайнули швидко. Писала вірші, брала участь у різноманітних творчих конкурсах. Порушити дисципліну активістку й розумницю спокушало тільки бажання самовільно навідуватися до бабусі. Справді ж бо – по сусідству: навіщо чекати вихідних! Коли ж настав час прощатися з інтернатом, Алевтина зачинила за собою двері з упевненістю, що йде з його стін назавжди… Як же вона помилялася!
Повернення
Ближче до кінця 1980-х, коли від “перебудови” не очікували вже нічого, крім чергових розчарувань, і настав час згортання повноцінної діяльності багатьох підприємств, організацій, установ, у тому числі й проектного інституту “ДІпрогеолбуд” у Полтаві, в якому інженер Алевтина Володимирівна Ключинська пропрацювала майже двадцять років, вона сказала собі: “Досить!” Тоді справді кожного другого інженера життя змусило перекваліфіковуватися. Чоловік Алевтини Володимирівни, Владислав Іванович, поставився з розумінням і повагою до того, що вона, всупереч об’єктивній реальності, наважилася повернутися до, здавалося б, уже безнадійно розбитої в молодості об дві невдалі спроби вступу до педагогічного інституту мрії – навчати дітей прекрасному. Ясна річ, це не був пошук раціонального виходу з ситуації. Радше – не до кінця усвідомлене повернення… до самої себе.
– Я відчувала нерозтрачений потенціал. Мені хотілося не просто самій із головою зануритись у літературу, мистецтво, а стати в них добрим провідником дітворі. А що часи були скрутні, всі більше думали про хліб насущний?.. Так у моїй юності жилося ще бідніше, але я знала напам'ять весь “Кобзар”, багато з Пушкіна, Єсеніна, Окуджави… Жила всім цим як великою радістю.
Куди постукатися зі своїм не в міру ідеалізованим бажанням вчителювати, жінка довго не роздумувала – пішла до рідного інтернату. Хвилювалася безмірно, бо ще й побачила, хто став у закладі завучем… Тамара Яківна Ченченко, вислухавши відвідувачку Ключинську, підсумувала словами, від яких та, навіть сидячи на стільці, ледве втримала рівновагу: “Вас Алою звуть… Костишина?” Пройшли десятиліття, а вона і в дорослій жінці впізнала дитину.
Інструктор із трудового навчання – так називалася перша посада вчорашнього інженера в інтернаті. Невдовзі відбувся і вступ до педінституту. Ключинській доручили клас “другачків”. І… майже одразу з тією перемогою, з тими першими уроками прекрасного почалася й біда, яка змушувала Алевтину Володимирівну повторювати розпачливо: “Що ж я накоїла!”
– Я сподівалася зануритися у ту атмосферу, яку пам’ятала в інтернаті з власного досвіду. Але ж з 1970-х він став закладом, де виховувались сироти та діти батьків, котрих позбавили відповідних прав. Це у мене й моїх однокласників спогади про інтернат не мають жодного болісного забарвлення, бо нас любили, чекали вдома, у тих же, хто потрапив до нього як до сиротинця, світосприйняття зовсім інше. Що я тоді своїм другокласникам тільки не розповідала, як не намагалася їх зацікавити – все було марно. Здавалося, б’юся об мур, а мене ніхто не бачить… Немає контакту, і край!
Не допомагали ні геніальні вірші, ні репродукції найвеличніших картин. І здавалося, всі способи віднайти спільну мову вже вичерпались.
– А потім сталося ось що: я повела клас до лазні, й мені чомусь так захотілось власноруч кожній дитині помити голову… Повитирала рушничком мокре волоссячко, личко, плечі… Знаєте, як це робить лише мама… І тоді я раптом сама зрозуміла, що жити без цих дітей вже не зможу.
Наступного дня клас Алевтини Володимирівни чекав свою вчительку як найпотрібнішу в світі людину…