Тяжкими були й повоєнні роки, зокрема 1947-й. “У нас не було чого їсти, у хаті залишився лише дерев’яний полик та стара ряднина, – зі сльозами на очах ділиться незабутнім жінка. – Мати відвезла до Білорусії свою останню хустку, щоб виміняти її там на житньо-вівсяну суміш. Їсти дуже хотілося… Відкопували навіть кагати з картоплею, яка геть погнила. Випікали млинці з трави, споришу та меленого насіння буряків. Виручав щоденний пайок на кожного члена сім’ї. Але навіть тієї норми – 150 г хліба – не додавали…”
До 1952 року Віра навчалася у Вітрово-Балківській семирічній школі. Вона не опалювалася, книжок взагалі не було – лише в учителя Михайла Хвостика, який повернувся з війни без руки, була читанка для 1-го класу. Працювати в колгоспі Віра Шамало почала у 10 років, як і її однолітки. Семирічну школу вона закінчила “на відмінно”. У 1954 році навчалася у Гадяцькій однорічній сільськогосподарській школі з підготовки колгоспних бригадирів. По її закінченні розпочалися багаторічні трудові будні. До листопада 1974 року Віра Іванівна працювала у колгоспі імені Жданова. Пройшла шлях від простої робітниці до заступника голови колгоспу, в різні роки працювала обліковцем, бухгалтером, бригадиром комплексної бригади, агрономом-хіміком, економістом. У Роменському сільськогосподарському технікумі здобула фах агронома.
У листопаді 1974 року Віру Іванівну призначили секретарем партійної організації радгоспу “Перебудова”, що в Дименках Кобеляцького району. Там вона пропрацювала рік, після чого стала головою колгоспу імені Свердлова, що в Бутенках цього ж району. Господарство було у вкрай занедбаному стані. Але Віра Іванівна не опустила рук, а мерщій взялася до роботи. За час її керівництва були збудовані ангар, їдальня, 4-рядний корівник, реконструйовані тваринницькі, качина ферми. За весняно-осінній сезон 1976 року проклали асфальтову дорогу до села Свердловське Бутенківської сільради. За рекомендацією першого секретаря обкому партії Федора Моргуна з Полтавського району завезли продуктивних корів. Особливо запам’яталася Вірі Іванівні весна 1976-го, коли вимерзли всі озимі посіви. Голова колгоспу зуміла тоді мобілізувати селян, які, працюючи і вдень, і вночі, пересіяли близько тисячі гектарів, і в результаті колгосп імені Свердлова здобув перше місце у районі за підсумками жнив. Неодноразово господарство, яке очолювала Віра Порох, посідало перші місця зі збирання зернових та виробництва молока.
Наступним місцем роботи Віри Іванівни став Новосанжарський райвиконком, посаду голови якого вона обіймала з 1978-го до 1983 року. За цей час було введено в дію поліклінічне відділення ЦРЛ, побудовані школи у селах Руденківка, Лелюхівка, Крута Балка, Будинок побуту та інші соціальні об’єкти.
У грудні 1983 року Вірі Порох запропонували очолити радгосп “Новосанжарський”. “Коли я прийшла на цю посаду, – згадує Віра Іванівна, – ситуація в ньому була жахливою: залишилося всього 8 корів, свиней взагалі не було, як і грошей на розвиток господарства. З техніки лишився один комбайн та три плуги. Свинарник, розрахований на тисячу свиней, стояв без покрівлі”.
Через рік наполегливої роботи у радгоспі вже було 135 корів, 7 тисяч свиней, можливості відгодівельного комплексу сягали 17 тисяч голів. У 1985 році у радгоспу змінився засновник. Ним стало виробниче об’єднання конярства Держагропрому УРСР. У радгоспі, окрім свиней і ВРХ, утримували коней, почав розвиватися кінний туризм. І не в останню чергу – завдяки новаторській натурі Віри Іванівни.
За багаторічну звитяжну працю, наполегливість і відданість роботі Віра Порох була удостоєна багатьох нагород, серед яких – орден “Знак Пошани”, відомчі почесні відзнаки.
Зі своїм чоловіком Василем Івановичем Порохом Віра Іванівна прожила у щасливому шлюбі 50 років. Подружжя виростило доньку Наталію, яка нині працює доцентом  Полтавського національного педагогічного університету. Донька подарувала батькам двох онучок – Олександру і Тетяну. Перша з них – заступник голови Ленінської районної у м. Полтаві ради, а друга – директор міського центру для дітей-інвалідів.
На порозі свого 75-річного ювілею Віра Іванівна так само палко, як і в юності, любить землю й радіє її плодам. На своїй невеличкій присадибній ділянці біля будинку вона вирощує чимало квітів, і підвіконня її затишної оселі теж прикрашають квіти.
Прожиті роки додали Вірі Іванівні ще більше мудрості й посріблили її волосся, але не торкнулися душі – так само молодої, співчутливої й відкритої. Тож хотілося б побажати ювілярці здоров’я на довгі роки, натхнення і процвітання.