Але вичерпати теми, які ваблять хоча б на відстані пам’яті “наблизитись” до Георгія Тимофійовича Берегового, неможливо: багатогранна особистість, багатовимірне життя… Тож тим приємніше, що все, що зв’язало долю Георгія Берегового з небом, взяло початок саме на полтавській землі – навіть у авіацію він пішов, наслідуючи старшого брата Віктора, випускника Всеукраїнської школи льотчиків, яка на межі 1920-х – 1930-х років діяла в нашому обласному центрі…
А чи знаєте ви, що у Полтавському музеї авіації і космонавтики можна побачити деякі особисті речі Георгія Тимофійовича – наручний годинник, посвідчення, спецодяг, а в Полтавському музеї дальньої авіації – подарований Береговим Карлівському району невдовзі після польоту космічний спускальний апарат – чим не символ його повернення з космосу саме на батьківщину? Втім, обставини появи цього експонату на нашій землі й досі за завісою багатьох загадок та припущень. Так само, як, наприклад, і, здавалося б, найпростіше – з’ясування першого рядка біографії героя: до якого саме віку Береговий жив у селі Федорівка? Найвагомішою видається версія дослідників, які посилаються на опубліковані спогади матері Георгія Тимофійовича, Марії Семенівни, – йдеться про чотири роки.
Тож сьогодні, в день відзначення ювілею, пропонуємо побувати саме там, де розпочався земний шлях майбутнього космонавта й керівника Центру підготовки космонавтів (1972 – 1987 рр.) та розділити почуття людей, які 1968 року святкували його політ у космос як подію, котру подарував світові герой із їхнього села…
“Космічна” новина
“Мабуть, щось наплутали”, – розчарованим журналістам, які приїхали до Федорівки, що у Карлівському районі, з найавторитетніших у Радянському Союзі газет – “Известия” та “Правда”, – подумки співчували вже навіть ті, хто спочатку засмутився, що поважні гості не мали жодного наміру розповісти мільйонам своїх читачів про ударну працю місцевого колгоспу “Авангард”. Спливала погідними днями весна 1968 року – в полях кипіла звична “битва за врожай”, на фермах – за високі надої, та журналістів не цікавили ні інтерв’ю з керівництвом господарства, ні фото передовиків – вони горіли бажанням записати у Федорівці спогади про такого собі Березового.
Місцеві добре розуміли, що диму без вогню не буває, і якщо журналісти шукають сліди людини, значить, їм відомо про неї щось особливе, але допомогти гостям так ніхто й не зміг. Федорівські старожили, щоправда, пригадували, що один час, у 1920-х, на тутешньому переїзді Орчик мешкала сім’я з дуже подібним прізвищем – Берегові, але цьому нюансу гості не надали значення. На тому й розпрощалися, розповідає очевидець тих подій, колишній голова місцевої сільради Євген Чурляєв.
Гості від’їхали, а селянські будні продовжили рух своїми споконвічними хліборобськими орбітами. На звичайну розміреність буття Федорівці залишалось тоді ще півроку. І… зворотний відлік пішов – день за днем, аж допоки 26 жовтня вичерпався вже й останніми секундами та командою “Пуск” на космодромі Байконур – пілотований Георгієм Тимофійовичем Береговим “Союз-3” полетів у неосяжні простори позаземної стихії.
У ті роки, на світанку космонавтики, за кожним кроком Радянського Союзу в цій галузі жадібно, як за втіленою фантастикою, слідкували люди в усьому світі. Але в жодній його точці – ні в американських мегаполісах, ні в історичних перлинах Європи, та, власне, ні в Москві, ні навіть у Єнакієвому, де жили мама та багато друзів космонавта, – звістка про його політ не прозвучала настільки приголомшливо, як у невеличкому селі поблизу Карлівки.
Повідомлення ТАРС про визначну подію Євген Чурляєв почув по радіо – гордощам за черговий здобуток СРСР не було меж, стало навіть затісно у стінах федорівської сільради. Аж раптом диктор продовжив інформацію коротенькою біографією героя. І те, що прозвучало в перших же її словах, здавалося у мільйони разів неймовірнішим за самі ці польоти: космонавт Георгій Тимофійович Береговий – уродженець села Федорівка Карлівського району Полтавської області, тобто… земляк! Це був ефект ніби від приземлення космічного корабля просто посеред села.
Не встиг Євген Дмитрович і оговтатися, як на порозі сільради вже стояла директорка місцевої школи Раїса Матяр. Новина зобов’язувала: коли там було вдаватися до з’ясовування подробиць тих небагатьох років проживання сім’ї Берегових на місцевому переїзді (багато хто навіть дізнався про цей факт від старожилів уже після знаменного радіоповідомлення) – потрібно було визначатися з урочистостями на честь земляка, який так оригінально нагадав їм про себе – ну майже з самого космосу.
– Того дня я саме був у відрядженні, – пригадує тодішній голова колгоспу “Авангард” Іван Іванович Полтавець. – Тож до Федорівки повернувся пізненько, по темному. А у селі кореспондентів!.. Мій заступник з ніг падає – зустрічає їх, розселяє. Пам’ятаю, відбили ми Георгію Тимофійовичу вітальну телеграму від земляків. Слів не пригадаю, а от адреса незабутня: “Москва. Космос. Береговому”…
Навряд чи тієї ночі хоча б одна людина в селі могла спокійно спати – новина космічного масштабу розбурхала такі ж емоції. Прикро, певно, було тільки за те, що осінні ночі ховають у небі зорі, а то віднайшлися б охочі й до ранку шукати поміж ними шлях пілотованого земляком корабля…
Федорівка – Зоряне містечко: є зв'язок
Опікуватися журналістами доручили тоді секретарю парткому колгоспу Михайлу Свинаренку (майбутньому голові господарства). За його спогадами, гостей спіткала така ж невдача, як і їхніх попередників, котрі, роздобувши у якийсь спосіб інформацію про підготовку польоту, хотіли випередити події на півроку. Мало допомогло й точне прізвище. Берегові були людьми приїжджими, та й жили не в самому селі, а на віддаленому від нього на кілька кілометрів переїзді. Звісно, далася взнаки і часова відстань – озирнутися в 1920-ті з кінця 1960-х випало щастя далеко не кожному: голод, Велика Вітчизняна війна щедро зібрали в цих краях свій кривавий урожай. Мовчала й Благовіщенська церква. У роки, коли ракети підкорювали космічний простір, її пристосували під склад для зберігання мінеральних добрив… Та й не ті то були часи, щоб газети цікавились, чи хрестили в ній майбутнього космонавта. Кореспонденти запросили директора школи Раїсу Трохимівну Матяр приїхати на телебачення, щоб розповісти про село, в якому народився герой, та й подалися до своїх редакцій.
Замість розповідей про федорівські – перші чотири – роки життя Георгія Берегового на екранах телевізорів красувалися краєвиди села – були навіть епізоди, зняті з висоти пташиного польоту. І якщо замислитися, то і в цьому можна побачити мимовільний підтекст та найдостовірніший зміст, адже саме так – без імен, прізвищ та, певно, й облич – у людській пам’яті закарбовується раннє дитинство… Втім, тоді селяни не мали часу на подібні роздуми, Федорівку треба було якнайшвидше причепурити, адже всі її жителі, від старих до малих, чекали приїзду славетного земляка. Навесні заклали парк імені Берегового, замовили в Полтаві й невдовзі встановили гідний героя – 4 на 4 метри – портрет. Визначились і з місцем, яке найкраще підійде для встановлення бронзового погруддя двічі Героя Радянського Союзу: тоді таке вшанування було традицією, пізніше Указом Президії Верховної Ради СРСР її закріпили навіть на законодавчому рівні (1973 – 1988 рр.).
…Час спливав, підростали разом із очікуванням і нещодавно висаджені деревця. Влітку 1970 року голова Федорівської сільської ради Євген Чурляєв наважився вирушити в гості до Берегового сам. Рідня у Москві є, тож як віднайти дорогу до Зоряного містечка, хтось обов’язково підкаже. Щоправда, це рішення було вже лише дрібною, ма
йже приватною, скалочкою від початкового масштабу ідеї – Чурляєв мріяв приїхати до космонавта солідно – делегацією. Однак у Карлівському райкомі партії його рішучості не розділили. З розумінням до Чурляєва поставився тільки голова райвиконкому Петро Баклицький. Тож довідку, в якій ішлося про мету візиту простого голови сільради до Зоряного містечка, Чурляєву все- таки видали. Євген Іванович і досі посміхається, коли згадує реакцію міліціонера, в якого він вирішив дізнатися, як зі столичного Савелівського вокзалу доїхати до засекреченого містечка. Довелось побувати й у ролі “підозрілого” громадянина.
До Зоряного Чурляєв таки дістався, та передати Береговому з рук у руки лист-запрошення від земляків, у якому було й прохання про встановлення у Федорівці його погруддя, відчайдуху так і не вдалося. Містечко жило за суворим режимом, і про те, що його мешканці не можуть вільно розпоряджатися своїм часом, федорівець зрозумів уже на КПП. Чурляєву пообіцяли, що лист Георгію Тимофійовичу обов’язково передадуть. Так і зробили. Підтвердженням тому стала, на жаль, не зустріч земляків, але все ж відповідь від Берегового: величезний конверт зі штампом “Пошта космонавтів СРСР” Євген Дмитрович отримав через два тижні після повернення до села.
– Зміст був такий: за запрошення відвідати мою батьківщину щиро дякую, але в зв’язку з підготовкою космонавтів до чергового польоту не маю такої можливості. Встановлення ж погруддя залежить не від мене, та найвірогідніше, що буде воно в Єнакієвому.
Зернята спогадів
4 листопада 1970 року погруддя двічі Героя Радянського Союзу льотчика-космонавта Георгія Тимофійовича Берегового урочисто відкрили в Єнакієвому. Але й попри це зв'язок між Федорівкою та Зоряним містечком не уривався. Опосередкований вплив земляцтво дійсно справило: у селі замислилися про те, що не годиться юним федорівцям ходити на навчання до звичайнісіньких мазанок – адже живуть на батьківщині космонавта! Колгосп взявся за будівництво школи.
Валентина Павлівна Монастиренко, нині молодший науковий співробітник Карлівського історико-краєзнавчого музею, в 1975 році працювала у Федорівці вчителькою, тож добре пам’ятає, з яким захопленням діти писали Береговому листи – розповідали, скільки зібрали макулатури та металобрухту, як наполегливо навчаються і мріють стати схожими на славного героя-земляка. Сьогодні подібне звучить трішки наївно, проте тоді в усіх цих пориваннях було стільки притаманної тим часам щирості, що, здавалося, зводь із неї хоч мости від села до самої Москви – витримають і обов’язково доведуть до мети… І листи-відповіді із Зоряного містечка надходили регулярно. Їх передавали до шкільної кімнати бойової та трудової слави (до наших днів, на жаль, не збереглося жодного). А з якою відповідальністю діти доглядали парк імені Берегового! Хіба тоді можна було повірити, що в майбутньому йому доведеться пережити час занедбаності й людської байдужості…
Нині журналісти, які напередодні відзначення 90-річчя космонавта знову проторували собі дорогу до Федорівки, не тільки прогулюються відновленим парком, а й обов’язково відвідують місцеву школу, і не тільки тому, що до визначальної дати тут добре готувались: кипів ремонт, облаштовувалось місце для встановлення перед закладом погруддя Георгія Берегового. Дрібні зернята спогадів про дитинство Георгія Тимофійовича проросли на його рідній землі й у молодшому поколінні. Вчителька Наталя Юхновська з гордістю переповідає, як її бабусі, Надії Василівні, ще дівчинкою довелося колись носити на руках маленького Жору Берегового.
– Батько моєї бабусі, начальник станції Орчик, помер дуже рано – від тифу, і його багатодітну родину виселили з добротної станційної будівлі. Інші приміщення на переїзді були поруйновані – тривала громадянська війна. Тож довелося перебратися у прихисток на зразок землянки. Невдовзі тут оселилася й сім’я щойно прибулого на Орчик залізничника Тимофія Берегового. Бабуся згадувала, що коли у них народився третій хлопчик – Жора, – його мама частенько кликала її, вже одинадцятирічну дівчинку, щоб пригледіла за немовлям, доки жінка поралася по господарству.
Старші ж брати Берегові – Віктор та Михайло – звісно, стали компанією для Надійки та молодших Дем’яненків. Улюблених прогулянкових маршрутів у дітей було два: вони бігли або до фруктового саду, що ріс зовсім поряд, або до дем’яненкових родичів, котрі жили в самій Федорівці, – добрі люди не скупились підгодовувати зграйку малечі.
…Впродовж останніх місяців Наталі Юхновській не раз доводилось розпитувати старших людей на предмет цінних для місцевого “береговознавства” спогадів. Виявилось, що не тільки окремим карлівчанам та полтавцям, а й декому з колишніх федорівців свого часу все-таки пощастило побачитися зі славетним земляком. Один із них – вже згадуваний Іван Іванович Полтавець, нині хорольчанин.
– Вперше така зустріч відбулася 1977 року, я тоді навчався у Московській вищій партійній школі. Й там для нас організовували зустрічі з видатними людьми. Пам’ятаю, наскільки захоплюючою була розповідь Георгія Тимофійовича про космос. Я сам почувався майже як у небі… Моїми емоціями зарядилися й колеги по навчанню: побачити такого земляка в Москві – це ж щось фантастичне! Висновок як про людину про нього можна було зробити безсумнівний: не публічний і справжній трудяга. А наступного разу побачити Берегового довелось уже на ХХVІІ з’їзді КПРС. Мене, на той час першого секретаря Хорольського райкому партії, делегували на з’їзд разом із іншими представниками Полтавщини. На пам'ять маю фото нашої делегації з Георгієм Тимофійовичем.
Пам'ять і вічність
Місце, де начебто була та землянка, в якій Жора чи Жорж (у спогадах брата Михайла згадується то один, то інший варіант зменшувального імені) робив перші кроки, вчився говорити найпростіші слова, серед яких, безперечно, лунало по-дитячому розкотисто й дзвінко “небо”, старі федорівці ще можуть показати. Там лише вітер і воля… Ніщо не відволікає від діалогу із зорями, від роздумів про пам'ять і вічність…
До таких же міркувань повертають і присвячені пам’яті Берегового екскурсії у стінах Карлівського історико-краєзнавчого музею. Директор Тетяна Іванівна Голуб уже безпомилково вгадує перше запитання відвідувачів – “Так Береговий справді наш, із Карлівського району?” – й пишається, що має повне право відповідати, що пуповина двічі Героя Радянського Союзу, 12-го радянського космонавта та, власне, унікальної людини, яка не молодим відчайдухом, а досвідченим пілотом у 47 років і бажала, й зуміла піднятись у космос, – справді у нашій землі…