Олесь Пошивайло: “Опішне творить гончарський літопис українського буття”

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”

 В Україні і далеко за її межами його знають як автора численних публікацій і кількох книг, присвячених українському гончарству, ініціатора проведення Дня гончаря, міжнародних симпозіумів та фестивалів, науково-практичних конференцій і семінарів із проблем гончарства. Завдяки йому Опішне визнане столицею українського гончарства: тут діє Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, Національний музей-заповідник українського гончарства – багатофункціональний заклад, що має кілька структурних підрозділів.
Ми час від часу розповідаємо нашим читачам про нові події в Опішному, а сьогодні пропонуємо ближче познайомитися з Олесем Пошивайлом, котрий уже багато років власне й забезпечує, без жодного перебільшення, життєдіяльність цієї гончарської столиці.– Пане Олесю, музей гончарства в Опішному ви створили на прохання своєї бабусі Явдохи, що й стало початком заснування тут у подальшому унікальних закладів. Ви народилися у вже відомій старовинній гончарській родині. Як відкривав собі світ отой сільський хлопчик, який ріс у казковій творчій атмосфері?
– Це була атмосфера гончарства. Мама працювала в колгоспі головним бухгалтером, батько – на заводі "Художній керамік", я від народження ріс у хаті бабусі й дідуся, де ми тоді жили. Пам'ятаю гак на стіні, на якому висіла колиска, в якій я гойдався. Бабуся дуже часто брала мене на завод, пам'ятаю, як сидів на грубці, а кругом мене – гори гончарних виробів, які там сушилися. Я ріс серед гончарів, малювальниць, спостерігав за випалюванням посуду – для мене то було таке середовище, як для риби – вода, і воно органічно входило в мене. Моє захоплення гончарством йшло зсередини, від бабусі, від дідуся, від батька – від усього роду, який відомий від другої половини вісімнадцятого століття. Дідусь працював за кругом до останніх років життя, а ліпив – до останніх місяців. Він не міг без глини, так само, як і батько: нині йому 78, а він працює за гончарним кругом, ліпить і не уявляє себе без глини… Бабусине усвідомлення ролі гончарства, її життя в гончарстві спонукали її почати створювати домашній музей – вона збирала у навколишніх хатах гончарні вироби, вишивані рушники, скатертини, живопис. Цей домашній музей, як мені не один раз говорили, на той час відігравав таку ж україностверджуючу роль, як і музей славетного Івана Гончара в Києві. Всі гості Опішного у 70–80-і роки, в тому числі й зарубіжні делегації, обов'язково заходили до бабусі й дідуся, бо іншого такого широкого представлення гончарних виробів у селищі не було – невеличкий заводський музей був дуже скромний, там стояли зразки виробів, а тут було показано багатство місцевої народної культури, якою всі захоплювалися. Бабуся пригощала усіх пирогами, слащонами, дарувала гончарні вироби, тож у меморіальному музеї, що створений 1999 року, залишилися переважно тріснуті, надбиті речі…
– Чим займалися ви у той час?
– Вчився у школі і був дуже активним, "правильним", очолював комсомольську організацію – тобто переймався гарними комуністичними ідеями, хоча швидше то були загальнолюдські цінності, важливі й сьогодні.
– Ви не пробували ліпити з глини?
– Пробував ліпити, і гончарював, і навіть у 1985-му році представляв Україну на Всесвітньому фестивалі молоді й студентів у Москві. Але доля так розпорядилася, що я не став гончарем, зайнявся науковими дослідженнями. Після закінчення історичного факультету Київського педагогічного інституту пішов працювати в Музей народної архітектури та побуту України. Часто ходив до Івана Макаровича Гончара – витирав пил із його виробів, а після того знайомився із книжками в його бібліотеці. Ходив до відомого на той час режисера Юрія Ткаченка, також залюбленого в Україну, а в його родині дуже часто збиралися Іван Драч, тріо Мареничів, Назарій Яремчук. Моїм становленням також опікувався земляк, доктор філософії Леонід Сморж. Це спілкування дуже впливало на формування мого світогляду, уподобань, устремлінь, і все це відобразилося потім у моїй роботі в Опішному, визначило подальшу долю.
– І все ж: що саме сприяло вашому поверненню додому?
– Завод "Художній керамік" збудував нове приміщення, в старому – це земський будинок – хотіли зробити гуртожиток. А для всіх опішнян – то реліквія, свята споруда, там працювала одна з перших в Україні земська гончарна майстерня, з нею пов'язані долі багатьох відомих діячів культури, зокрема кераміки. І я, вже перейнятий духом музейництва, не міг спокійно на те дивитися і почав організовувати кампанію по створенню музею гончарства Опішного, потім Полтавщини, і врешті він переріс у національний. А переїхав я туди у січні 1986 року, був зарахований співробітником Полтавського краєзнавчого музею. Музей в Опішному починався з підвальної кімнати – практично з нуля.
– І з нуля вам вдалося стільки всього створити! Життя підштовхувало чи були конкретні задуми?
– Все вдалося, бо працював із любов'ю, а не з чийогось наказу: іди й роби. Людей було мало, але ми їздили по всій Україні, збираючи кераміку, а вже 1989 року добилися, щоб на базі музею було створено державний музей – заповідник українського гончарства.
– Що з'явилося за ним?
– Тоді нічого, щось з'явилося через десять років. А тоді під будівництво нового приміщення музею нам було виділено дванадцять гектарів землі біля земського будинку, але й до цього часу його не збудовано. В тій ситуації можна було б сісти й чекати, але ми того не зробили. І взагалі я зрозумів: не треба на чомусь зациклюватися, якщо в конкретний момент щось не вдається зробити – знайди інший вид діяльності! Тоді ми й почали збирати експонати по всій Україні, сформували основу колекції. У 1991 році придбали старе занедбане приміщення, самі зробили ремонт і потроху добудовували його, видовжували, доки дійшли до межі… То було незаконне будівництво з юридичної точки зору, ніхто не знав про нього. Коли приїхав начальник обласного управління культури Петро Бондаревський, який в усьому нас підтримував, побачив, що вже два поверхи стоять, він мовчки схопився за голову й поїхав… Потім були численні штрафи, але ми те все пережили, а приміщення стоїть і сьогодні. Якби ми самі, співробітники музею, не збудували його – так нічого й не було б. Пізніше відкрили тут Науково-дослідний центр українського гончарства, почали займатися науковими дослідженнями, а ще раніше створили своє видавництво, де виходили книжки із проблем гончарства та народознавства. Але саме гончарство занепадало, і ми вчепилися за прийняту тоді державну концепцію розвитку культури, в її контексті виступили з ініціативою, щоб нам передали у структуру музею-заповідника місцеву масову бібліотеку, музичну і середню школи. Так, 1997 року в нас з'явилися нові підрозділи – Колегіум мистецтв, масовий сектор Гончарської книгозбірні України, музична школа. Основний акцент зробили на розбудову Колегіуму, два роки там знову працювали співробітники музею, відремонтували приміщення, створили гончарні майстерні. Заклад запрацював за повним навчальним днем, результати були фантастичні. Але через чотири роки вчителі, які не хотіли працювати повний робочий день, почали подавати судові позови, шлейф яких тягнеться й до сьогодні. Потім почалася катавасія зі змінами вимог законів щодо підпорядкування музею й Колегіуму, врешті нам вдалося добитися, що Колегіум узяло під опіку Міністерство культури, і тим самим врятували заклад від знищення. Він унікальний тим, що тут діти вивчають художні дисципліни, і, зокрема, гончарство, починаючи з першого класу, в подібних школах України – лише з п'ятого.
– Діти місцеві?
– Проблема в тому, що впродовж десяти років ми не можемо створити інтернат, а Колегіум і замислювався як інтернат для обдарованих дітей з усієї України. Є багато бажаючих приїхати до нас навчатися, але нід
е жити. Ми сподіваємося, що наступного року все зміниться.
– Пане Олесю, ви постійно кажете: "ми". Мене трохи здивувала ситуація з педагогами, бо завжди здавалося, що вас оточують лише однодумці. Тим не менше, у вас є чудові викладачі, митці, науковці. Де вони взялися в селі, хто вони?
– Практично всі колективи – музею, інституту, Колегіуму – це мої однодумці, і за невеликим винятком – всі опішняни. Багатьох із них ми брали ще з шкільної парти, посилали навчатися в університети Києва, Харкова. Намагалися запросити науковців із Полтави й столиці, але ніхто не приїхав. У нас є три кандидати наук, і ще є колеги, котрі готуються захищатися. Певен, що в кожному куточку України багато талановитих людей – вони розкриються, якщо їх заохочувати, допомагати їм. А щодо моїх однодумців – треба називати усіх співробітників. У першу чергу Людмилу Овчаренко, яка працює директором Колегіуму мистецтв, поєднує педагогічну діяльність із науковою, закінчила аспірантуру і збирається захищати кандидатську дисертацію, водночас вона – депутат Зіньківської районної ради, очолює комісію з освіти і культури. Такі ж подвижники – генеральний директор музею-заповідника, депутат райради Людмила Дяченко, в.о. генерального директора музею Світлана Пошивайло, науковий співробітник, депутат райради Віктор Міщанин, котрий захистив кандидатську, досліджує гончарство Опішного та навколишніх хуторів… Про подвижництво всіх однодумців можна розповісти дуже багато.
– Інститут керамології, видавництво "Українське народознавство", "Український керамологічний журнал" – все діє в Опішному, і це також – унікальне явище!
– Приблизно з 1995 року і до сьогодні музеєві не виділяється жодної копійки для придбання експонатів – теж унікальна ситуація! В той час, коли зникає традиційна культура, раритетні речі народного мистецтва розкуповуються на антикварних базарах, приватні особи формують приватні колекції, музей не має ні копійки! І тому в 1997 році ми започаткували проведення симпозіумів гончарства, запрошували до нас кращих художників України – керамістів. Упродовж 30 – 40 днів вони створювали монументальні скульптури і твори меншого розміру, які ставали безплатними експонатами нашого музею.
– І так з'явився ваш дивовижний сад глиняних скульптур?
– І крім того – багато дрібної пластики, панно, які зберігаються у фондах. Вони дуже повно представляють зріз академічної кераміки кінця 90-х років минулого – початку нинішнього століття, а наш Центр займався науковими дослідженнями. Ми побачили, що рівень наших співробітників і наша матеріально-технічна база дозволяють порушувати питання про створення Інституту керамології, який би займався вивченням української кераміки. Перед тим ми здійснили кілька поїздок по Західній Європі, де знайомилися з найбільшими музейними збірками кераміки, науковими центрами. І зрозуміли, що без створення у нас такого науково-дослідницького центру Україна ніколи не матиме справжньої історії українського гончарства (свого часу вона була заполітизована), серйозних колекцій і не знатиме, як розпорядитися тим, що є. Я, наприклад, зараз пишу про косівську кераміку: часто невідомо, хто виготовив певні речі – вони не підписані, не атрибутовані! Мистецтвознавці штучно підставляли прізвища відомих на той час гончарів під певні вироби, і це подавалося як доведений факт у багатьох гончарних осередках. У нас є джерельна база, сформована найбільша в Україні колекція, є наукові кадри – сам Бог велів створити тут інститут. Ми дізналися, що подібний заклад існує в Аргентині, зв'язалися з ним, одержали звідти книги, вивчили, чим там займаються дослідники… Ми першими ввели в науковий обіг слова "керамологія", "керамологічні дослідження". Багато академіків ще довго сміялися: такої науки, мовляв, немає, обігрували "керамологія" на "горщикологія"… А сьогодні всі уже сприймають цей термін і погодилися, що це – окрема наукова дисципліна… Інститут також пройшов через тривалу катавасію щодо свого підпорядкування, врешті Національна академія наук погодилася надати йому статус юридичної особи, і він уже існує майже десять років: заклад унікальний, в Європі я подібних не знаю.
– Зрозуміло, чому нещодавно на міжнародному симпозіумі, презентуючи нове тритомне видання про гончарні школи України "Гончарний здвиг Донбасу", ви сказали, що більше не чекаєте державної підтримки…
– І все одно, мабуть, підсвідомо, чекаємо, і я чекаю. Бо те, що робиться в Опішному, – це державної ваги справи, і держава має їх підтримувати. Але державі ну абсолютно немає діла до того, що тут відбувається… Я ще до Незалежності мріяв про те, щоб Україна була незалежною. І якби не Незалежність, то за свою діяльність я повторив би долю Стуса, Лук'яненка – був би там, де були вони… Я трохи "не встиг" – народився пізніше. Але, оглядаючись назад, на те, про що мріяли я і мої друзі, розумію, що ми маємо Незалежність не таку, про яку мріяли. Це незалежність більше від Росії, а ми мріяли про Україну, яка дбатиме про своє населення, розбудовуватиме свою культуру, свою економіку. Думаю, що у нас ту Незалежність украли люди, які про неї не мріяли і не прагнули її, яким було непогано жити і в той час. По суті, вони той час пролонгували і в сьогодні, вони по-радянському живуть і мислять, крадуть і збагачуються. А держава не стала українською… І майже загальна байдужість вихована радянською системою, як і позиція “моя хата скраю”. Можна багато чого зробити, але мало хто щось робить, зате всі кивають на державу: яка вона погана. А держава – це ми! Якщо ми не впорядкуємо свій музей, не підметемо, не пофарбуємо, не доглянемо – ніхто за нас цього не зробить! А наше усвідомлення цього сприяло тому, що колективу вдалося багато зробити, і сподіваюся, ще вдасться. Нині маємо в Україні начебто патріотичну владу, але музей два роки, 2005 і 2006, практично не фінансувався за цієї влади. Нині знову зупинився ремонт земського будинку. В Києві будується "Мистецький арсенал", викидаються туди десятки мільйонів, а національний музей – на задвірках! Щоб зберегти завод в Опішному, небагато треба, ми просили триста тисяч два роки тому, щоб викупити "Керамік" – не знайшли їх ні область, ні Україна. Завод викупив приватний підприємець, і для гончарства він утрачений. Другий завод, "Художній керамік", не діє, він фактично пограбований. Сьогодні із 25 підприємств народних художніх промислів України працюють лише два. Я вже не кажу про те, що знищені фарфоро-фаянсові заводи. І наш полтавський – серед них.
– Хто сьогодні в Опішному займається гончарством?
– Переважно молоді майстри, які навчалися з 1986 року в Опішному, в філіалі Решетилівського художнього училища, яке готувало гончарів і малювальників. Вони зробили приватні майстерні, але в більшості своїй виготовляють кітчеві речі. Із старих майстрів – заслужений майстер народної творчості України, лауреат Національної премії України ім.Т.Шевченка Василь Омеляненко, якому 83 роки, мій батько, заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки художників України, лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. І.Нечуя-Левицького Микола Пошивайло, заслужений майстер народної творчості України, лауреат Національної премії України ім.Т.Шевченка Михайло Китриш, у якого проблеми із зором, заслужений майстер народної творчості України Настя Білик-Пошивайло, яка майже не ходить… Старих, по суті, не залишилося, а молоді не надто переймаються тим, що вони є спадкоємцями цих славетних майстрів і гончарних традицій, вони живуть сьогоднішнім днем – виготовляють те, що потребує український ринок. Переважно мордатих, носатих дядьків, що сидять з пляшками біля шинків, грудастих, щокатих молодиць. Це, я вважаю, до певної міри культивована нині засобами гончарства дискредитація етнічного образу українця. Ні в європейськи
х країнах, ні в Росії я подібного не бачив – щоб отак спотворювали себе, насміхалися з себе! На Сорочинський ярмарок ще недавно розсилали офіційно запрошення, де на обкладинках зображений п'яний козак, який сидить, а поруч – сулія з горілкою… Молоді майстри вміють виготовляти й класичні опішненські вироби, але це потребує більше зусиль, затрат.
– Справжні речі можна побачити лише в меморіальних музеях Опішного?
– Окремі гончарі, треба сказати, почали виготовляти гарні речі, мальовані вироби, посудні форми – миски, глечики. Хтось повинен це культивувати в Україні, купувати ці речі – їх немає навіть у салоні-магазині обласної організації Національної спілки художників.
– Керівники незалежної держави бували в Опішному, знають, що тут робиться, які проблеми?
– Були президенти, міністри. Дивляться, розписуються в книгах відгуків, на стінах прошкрябують свої підписи, обіцяють підтримку – на тому все й закінчується. Їм набридло чути про наші проблеми, тож – нам своє робити, важко це чи ні, бо ніхто за нас нічого не зробить.
– Один із гостей Опішного назвав ваш рід "найгончарнішим в Україні". Є кому продовжувати його традиції?
– Мій рідний брат Юрій – головний художник музею-заповідника, займається видавничою діяльністю. Але іноді повертається до гончарства, починає ліпити. Зробив удома гончарну майстерню, а цього року хоче збудувати гончарну піч. Діти – не думаю, що будуть гончарювати, хоч усі в цьому колі – сини працюють у музеях Києва й Опішного, дочка – студентка, фольклористом буде. Хіба наймолодша, Мар'яна, якій чотири роки, піде шляхом мистецтва, я й дружина Людмила дуже сподіваємося на це.
– Над чим зараз працюєте?
– Молода дослідниця Оксана Коваленко, яка працює в нашому інституті, підготувала дуже цікаву монографію на полтавському матеріалі про глиняну люльку – як твір мистецтва, як гончарний виріб. Я вирішив написати передмову до цього видання, і вона переросла в цілу книжку.
– Так само, як і ваша передмова до книги Людмили Овчаренко "Макарово-ярський осередок гончарної освіти в Україні" стала книгою "Гончарна велич і трагедія Макарового Яру доби розстріляного відродження"…
– Так само… Я серйозно зацікавився тютюнопалінням в Україні й на Полтавщині, і факти, які розкопав… Це просто жах! Я не знав, що за царської Росії найбільше тютюну вирощувалося на Полтавщині й Чернігівщині – на Гетьманщині. Тютюнізація України водночас була засобом її колонізації. Почав шукати образ курія в мистецтві, зокрема в кераміці. На косівських кахлях багато людей, які курять. На відомих картинах, де зображений козак Мамай, – він скрізь із люлькою. За радянських часів цей образ один із небагатьох живив віру в те, що Україна може бути самостійною, незалежною. Але в розрізі теми я по-іншому подивився на нього. Козак Мамай – сидить, а в українському портретному парадному живописі сімнадцятого століття всі козаки стоять – гордовиті гетьмани, сотники, полковники, як усі особи стоять і в європейській традиції парсуни. Мамай, – це козак, уже поставлений на коліна. Чим він займається? Переважно б'є воші. У підписах до картин – бідкається, що нікому не потрібний, ні полякам, ні туркам, що у нього нічого немає – ні хати, ні жінки… Цей образ поширився наприкінці вісімнадцятого століття, коли фактично була зруйнована Запорозька Січ, і цей образ сприяв утвердженню ось такого бездіяльного, прокуреного козака, котрий постійно з люлькою. Його зображувати ніхто не забороняв, бо він не заохочував до боротьби. А тютюн впливає на мозкові центри і паралізує бажання щось робити, навіює меланхолію, бажання поскаржитися, поплакатися. Багаторічна традиція куріння виробила той тип українця, який ми маємо сьогодні. На Гуцульщині курили всі, навіть жінки, починаючи з п'ятирічного віку. Відповідно вони народжували і таких дітей. Це – спосіб виродження для українців, зв'язування їх по руках і ногах: після знищення Запорозької Січі українці фактично не піднімали жодних повстань, не було якихось серйозних соціальних рухів. Я вважаю, що значною мірою до цього спричинилося й тютюнопаління. Є над чим подумати й сьогодні. Всі тютюнові фабрики України нині стали власністю чужоземного капіталу, переважно американського. Тютюн у нас нині не вирощують, і ми мало знаємо про інгредієнти, які входять до тютюнової маси, якою начиняються сигарети. Я переконаний, що це – один із напрямків сучасної неоколонізації України: у нас найбільше курять, з раннього віку, і з цим практично ніхто не бореться…
– Цікаво, але повернемося до гончарства. Опішне має вже три унікальних музеї – Національний музей-заповідник українського гончарства, меморіальні музеї-садиби родини Пошивайлів, Олександри Селюченко. І все одно, мабуть, не все досліджено?
– Робота ця безмежна, і вона триватиме, доки житиме гончарство, доки буде Україна.
– Чудово, що завершуємо розмову (мусимо завершувати!) на оптимістичній ноті.
– Без оптимізму нічого не зробиш, а я взагалі ніколи й не був песимістом. Хоч я й кажу, бачу, що багато чого в нашому житті не так… Але сам намагаюся робити свою справу так, як годиться…
Лідія ВІЦЕНЯ.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.