– Червоніщенко – це наш полтавський Микола Островський! – переконував він.
А потім імпульсивно переповідав його непросту біографію, добре відгукувався про вірші. При цьому обов’язково підкреслював, що вони пройняті народним колоритом, мелодійністю. Чимало з них композитори поклали на музику. А на завершення сказав, що Івана Червоніщенка рекомендували у члени Спілки письменників України Максим Рильський і Павло Усенко.
І ось тепер я мав нагоду не тільки познайомитися, а й поспілкуватися з неординарним поетом. Іван Григорович був невисокого зросту, але мав міцну статуру. Обличчя дитячо щире, привітне. Але найбільш вражали його сірі очі. Не вірилося, що він незрячий.
Пригадую, що та наша перша зустріч була нетривалою. Іван Григорович подарував мені збірочку поезій, що вийшла у світ у Харківському книжковому видавництві. Невеличка книжечка вмістила близько трьох десятків віршів, її назва – "Серцем дивлюся". "Хоч очі погасли – не темно мені: я серцем дивлюся на сонячні дні. А серце палає і б’ється в грудях і думи мої виливає в піснях". Такими оптимістичними рядками відкривається збірка.
Від тої пори, коли Іван Червоніщенко подарував мені збірку, промайнуло понад сорок літ. Але з роками я все частіше і частіше звертаюсь до цієї мініатюрної книжечки, особливо в години, коли допікає недуга, щоб не впасти у розпач і глянути на світ з надією і вірою.
Життєва дорога Червоніщенка справді була тернистою. Доля до нього була скупою і жорстокою. За сімдесят сім років життя йому випало випити чималий кухоль лиха.
У 1908 році в бідняцькій родині Григорія Червоніщенка, що мешкала в селі Полякове на Єлисаветградщині (нині Кіровоградщина), на світ Божий з’явився хлопчик. Його назвали Іванком. Як тільки Іванко зіп’явся на ноги, почав пасти селянську череду, заробляти шматок хліба. А коли підріс, став парубком, подався наймитувати на Полтавщину, Слобожанщину. Важко працював і мріяв навчатися. У роки революційних змін Іван Червоніщенко влився в ряди комсомолу. Працюючи в Котельві, він вечорами відвідує хату-читальню, опановує грамоту. Спраглого до науки юнака райком комсомолу посилає в Полтаву на навчання на робітфак, який діяв тоді при сільськогосподарському інституті. По закінченні робітфаку Іван Червоніщенко продовжує навчатися у Харківській Вищій школі профруху, згодом – у Полтавському учительському інституті. На жаль, у ці роки юнака спіткала важка хвороба, внаслідок якої він почав втрачати зір. Інший би розгубився, впав у розпач, але Іван – міцного гарту. Переборюючи недугу, продовжував навчання. Одержав бажаний диплом учителя. Як далі жити незрячому? Бути осторонь подій, звершень, які відбувались в країні? Ні! Він буде в строю будівничих, поетичним словом підніматиме трудову наснагу своїх сучасників.
У світлому, щирому вірші "Не сумуй", присвяченому матусі Ганні Касянівні, він пише:
Не сумуй, прошу тебе,
матусю,
Не сумуй, що син
утратив зір,
Я вже знов до праці
повернувся
Всім недугам злим
наперекір.
Ще тоді, коли навчався на робітфаці і в школі профруху, Іван Червоніщенко почав писати вірші. А вже будучи студентом учительського інституту, він з головою поринув у поезію. З першими його віршами познайомилися читачі "Більшовика Полтавщини".
Останні екзамени Червоніщенко складав під гуркіт гармат Великої Вітчизняної. А потім – евакуація у глибокий тил. Але й там він, незрячий, ні на мить не припиняв творчої і громадської роботи. Його вірші, пройняті непохитною вірою в перемогу, друкуються в газетах, їх читають по радіо. Творча діяльність поета була відзначена медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.".
Як тільки Полтавщину було звільнено від гітлерівців, Іван Григорович повертається в Полтаву. В своїх поетичних творах він із синівською любов’ю оспівав полтавців, красу надворсклянського міста. Тож, хоч і народився на Кіровоградщині, але майже все своє свідоме життя він прожив на нашій благодатній землі. Тут, на Затуринському цвинтарі, він почив вічним сном.
Роки все мчать і мчать на баских конях. А мені все здається, що ніби вчора я бачився з Іваном Григоровичем, вів товариську бесіду. А відтак знову перечитую його мелодійні вірші і чітко бачу і автора, і ті випробування, які випали на нашу долю. Вкотре перечитую теплі, задушевні слова дарчого напису, які полишив для мене поет, даруючи свою другу збірку поезій "Совість наказує". Він написав такі слова: "Дорогому Івану Микитовичу Наливайку, людині, яка допомагає мені залишатись в строю, не дивлячись на стан здоров’я. На добру згадку. І.Червоніщенко".
Спасибі тобі, поете, і за добре слово, і за чудові вірші! Полишив ти мені справді світлий спомин.