У липні Олегові Сенцову, українському режисерові та сценаристу, лауреатові Шевченківської премії 2016 року (за фільми “Гамер” і “Носоріг”), сповнилося 41. І зустрів він цю дату у виправній колонії № 1 аж у далекій Якутії.
Державний Гімн України в російському суді
Уже четвертий рік Олег перебуває в російській буцегарні. 20 років колонії суворого режиму – такий вирок винесло митцеві, українському громадянинові російське кривосуддя за вигаданим звинуваченням (немовби разом із товаришами готував терористичні акти в Криму). А насправді – за прагнення свободи (брав активну участь у подіях на Майдані, був одним із найактивніших учасників руху проти військового вторгнення Росії в Крим: підтримував українських військових під час окупації півострова, допомагав іноземним журналістам, робив спроби організувати в рідному Сімферополі мітинги “За єдину країну”) і незламний характер (на співпрацю з ефесбешниками не пішов, від російського громадянства відмовився, після вироку Північно-Кавказького окружного військового суду в Ростові-на-Дону заспівав Державний Гімн України).
Хтось гірко зіронізував, що свого часу Тараса Шевченка російський царат заслав ближче, ніж нинішній російський режим Олега Сенцова; це такий витончений садизм – запроторити на далеку північ людину, яка виростала на півдні, в цілковито інших кліматичних умовах, чи насильно оголосити громадянином Росії людину, яка протестує проти цього. На захист ув’язненого за сфабрикованими звинуваченнями митця виступали керівництво країни, Спілка кінематографістів України, відомі режисери, члени ради Європейської кіноакадемії – поки що все марно, кремлівський “невмирущий чахлик” та його клеврети не зважають на заклики звільнити Сенцова, бо ж найбільше ненавидять у людях гідність.
Народився майбутній режисер у Криму. Його батьки родом із Уралу. Олегова мати дала там життя доньці, але дитя часто хворіло, і лікарі настійливо рекомендували змінити клімат, тож родина перебралася на Кримський півострів. Олег з’явився на світ уже там. До 17 років мешкав із батьками в селі Скалисте Бахчисарайського району. В оповіданні під назвою “Автобіографія” він так згадує ранок свого життя: “Дитинство було як дитинство – світла пора. Виріс у селі, в напівінтелігентній сім’ї: мати – вихователь, батько – шофер. Жили бідно, але поганого згадати нема чого”. Школярем багато читав, на відмінно писав твори. Проте стосунки із вчителями складалися непросто. Вже тоді проявилися такі риси його характеру, як незалежність, безстрашність. У своїй автобіографії він визнає, що грубіянив учителям, адже його дратували люди, “які вважають себе розумнішими за інших, але такими не є”. “Надійність і чесність – це про нього, – говорить Олегова мати. – Нікого не зрадити, не підставити – це в нього із самого дитинства”.
1993 року Олег переїжджає до Сімферополя. На 1993–1998 рр. припадає навчання у філії Київського державного економічного університету. Була в Олеговій біографії і невдала спроба налагодити бізнесову справу, після чого він влаштувався адміністратором у комп’ютерний клуб. Прийшло захоплення кібер-спортом, і він навіть став чемпіоном України. Наступний життєвий етап – заснування власного комп’ютерного клубу в центрі Сімферополя. Клуб цей користувався неабиякою популярністю серед кримчан, однак його власникові не давали спокою творчі задуми. Сімферопольський фотограф Євгенія Врадій згадує, що Олег виношував наміри навчатися на режисерських курсах у Москві, одначе, не знайшовши порозуміння з тамтешніми викладачами, вирішив, що йому в його віці вже не місце за партою, треба опановувати кіновиробництво самотужки, на практиці. 2008-го Сенцов стає співзасновником компанії “Край Кінема” і цього ж року знімає короткометражну стрічку “Добре ловиться рибка-бананка” (за улюбленим Селінджером), а 2009-го – також короткометражку “Рік Бика” (за Гемінґвеєм). Прем’єра його першого художнього повнометражного фільму “Гамер”, знятого у 2011 році, відбулася в сімферопольському кінотеатрі “Космос”, зібравши повну залу глядачів. Після цього Олег Сенцов продає комп’ютерний клуб, щоби повністю присвятити себе творчості.
“Я не хочу тягнути ковдру на себе…”
Тим часом триває успішна хода “Гамера” екранами міжнародних та національних фестивалів, де фільм дістає не одну нагороду. Так, стрічка брала участь у престижному Роттердамському міжнародному кінофестивалі (МКФ) авторського кіно, в конкурсній програмі МКФ східноєвропейського кіно “Go East” у німецькому Вісбадені, у фестивалі кінодебютів “Дух вогню” в російському місті Ханти-Мансійську, МКФ у Трускавці, а також демонструвалася на Київському МКФ “Молодість”, мінському фестивалі “Листопад”. 2013 року Сенцов почав знімати новий фільм – “Носоріг”, розповідь про нелегку долю людей 1990-х, однак роботу над проектом було призупинено у зв’яку з участю молодого режисера в Революції Гідності.
На Майдані Олег перебував із перших днів протесту, був одним із найактивніших учасників Автомайдану: купував канцтовари, завідував бензином, розподіляв зміни в офісі, що розташувався в Українському домі, дбав про чистоту і харчування, одне слово, був по суті головним офіс-менеджером Автомайдану. А коли “зелені чоловічки” почали захоплювати адміністративні будівлі в Криму, Сенцов повернувся додому, де разом із однодумцями розпочав протестну боротьбу проти російської окупації. Помста держави-терориста не забарилася. 12 травня 2014 року Олега з мішком на голові вивезли із власної квартири в Сімферополі люди в штатському і доправили в будівлю кримського офісу ФСБ, де близько трьох годин катували: били, душили пакетом, знущалися, погрожували зґвалтувати. Пізніше етапували в Росію.
Далі події розвиваються так. Міністерство юстиції РФ відмовило Україні в передачі політв’язня Олега Сенцова. Росія відмовляється визнавати Сенцова і Кольченка громадянами України. МЗС України засуджує відмову Росії передати Україні відповідно до Конвенції про передачу засуджених осіб незаконно засуджених громадян України О. Сенцова і О. Кольченка, а також вимагає забезпечити їх безумовне звільнення і повернення в Україну. Одна з останніх новин: ПЕН-клуб США присудив Сенцову премію “Свобода писати”, а 85 американських діячів культури, серед яких відомі письменники, режисери, актори, громадські активісти, звернулися до Держсекретаря США Рекса Тіллерсона з проханням порушити питання про звільнення українського кінорежисера на перемовинах із російською владою. Особливо зворушує розповідь про те, як плакала оскароносна Меріл Стріп, дивлячись документальну стрічку про Олега… За час перебування Сенцова в російських тюрмах друзі видали дві книжки його оповідань. Олег не опускає рук: він пише і в камері.
Двоюрідна сестра Сенцова Наталія Каплан оприлюднила його листа. Там є такі рядки: “Ставати більш відомим в’язнем, щоби тебе обміняли швидше за інших, – це не той шлях, яким я хотів би пройти. Я не хочу тягнути ковдру на себе. Я хочу залишитися просто прізвищем у загальному списку. <…> Знайте, ми – не слабке ваше місце. Якщо нам судилося стати гвіздками в кришці домовини тирана, то я хотів би бути таким гвіздком. Просто знайте, що цей гвіздок не зігнеться”. Відважна, доброчесна, красива людина! І талант Олега Сенцова, режисера й письменника, нерозривно пов’язаний із його моральними чеснотами, з його етичною позицією. Його фільм “Гамер” саме такий: тривожно-чесний, без формальних експериментів, без бажання догодити пересічному глядачеві.
Фільм, який розмиває межу між ігровим і документальним кіно
За жанром “Гамер” нагадує псевдодокументальне кіно. Іноді цю стрічку називають “своєрідним байопіком про життя середньостатистичного геймера”. Іншими словами: “Гамер” – фільм, який розмиває межу між ігровим і документальним кіно. Ідеться у стрічці про юних фанатів комп’ютерних ігор – геймерів (від англ. game – гра; “гамер” – слово зі сленгу геймерів). Головний герой на ім’я Олексій – приятелі кличуть його Кос, бо такий у нього нік – повністю занурений у комп’ютерну гру Quake, він занедбав навчання в технікумі, звідки його відрахували, його не цікавлять ні книги, ні природа, ні дівчина Катя, яка йому симпатизує, він втратив емоційний контакт із матір’ю (обманює її) і колишніми однокласниками, але це його не тривожить, у нього немає потреби в спілкуванні. Цілими годинами хлопець просиджує в комп’ютерному клубі, розташованому в підвалі, тут Коса поважають. І ось його запрошують у клуб вищого розряду, де є менеджер, де проводять місцевий чемпіонат. З першого заробітку Олексій пригощає друзів, і п’ють вони пиво впереміж із горілкою. Така собі невинна забавка, однак вони не схожі на пияків чи наркоманів. У них є почуття гумору. Спостерігається й певний рівень інтелекту. Їх не можна назвати безсовісними чи непорядними. Так, Кос чемно дякує знайомій кондукторці, яка дозволила йому проїхати одну трамвайну зупинку безплатно, частину зароблених грошей він пропонує матері, викладачці вишу з неповною ставкою, яка б’ється наче риба об лід, щоб утриматися на плаву (чоловік, хлопців батько, пішов із родини), адже її додатковий заробіток – переклади – не приносить належних коштів, тому жінка змушена буде працювати ще й продавчинею в якомусь занедбаному магазинчику (вельми впізнавані реалії з життя сучасної української інтелігенції в маленьких провінційних містечках, безжально викинутої диким капіталізмом на узбіччя життя).
Але це станеться пізніше, а поки що хлопець повідомляє матері, що вчитиметься потім, а тепер буде грати. Його мета – перемогти на міжнародному змаганні геймерів, і він наполегливо прямує до її втілення, долаючи підступи нечесного суперника, не звертаючи уваги на застереження приятеля, який теж колись був запеклим гравцем, але розчарувався в грі. “Згодом з’являються інші життєві цінності, і комп’ютерні ігри до них не належать”, – каже він Косу під час розмови в готелі. Невідворотно наздожене кляте розчарування й Олексія, але не тепер, а після тріумфу в національному змаганні й другого місця на тому-таки міжнародному змаганні в Лос-Анджелесі, що про нього він тривалий час мріяв.
У чому ж драма?
Отака, сказати б, не досить енергійна (в розумінні – без яскравих доленосних подій) сюжетна канва розгортається перед глядачем. У чому ж драма? А вона, безперечно, є. Погляньмо на відсторонені лиця підлітків (у фільмі знімалися реальні геймери), що в навушниках сидять (і навіть сплять) перед моніторами в комп’ютерних клубах. Учені називають цих дітей “цифровими від народження”, а ми з вами – “цифрові іммігранти”, тобто ті, кого цифрова революція заскочила вже дорослими, хто ще встиг засвоїти чудову звичку спілкуватися “лицем до лиця”. Між нами й “цифровими”, в чиїх мізках завис “цифровий туман”, пролягла прірва. Це добре видно на прикладі Олексієвого (не)спілкування з матір’ю і ровесниками. Таке враження, що Кос і його приятелі з комп’ютерного клубу або забули, або й не знали, що таке справжня дружба, емпатія в повсякденному житті. Щоправда, в депресивно-тривожному “Гамері” не все так безнадійно: Олексіїв приятель Іван, або Бур, – постать набагато тепліша, він повсякчас усміхається, цікавиться справами інших, на відміну від Коса не занедбав навчання, його захоплення грою, на щастя, не набуло загрозливих розмірів. “Скільки ти тренишся у процентному співвідношенні з життям? – запитує він Олексія і тут же сам відповідає: – Мабуть, процентів 90”. Отже, Бур таки розрізняє: комп’ютерна гра – це не життя, вона тільки підмінює його.
Вчені-психологи б’ють на сполох, звертаючи увагу суспільства на небезпеку, яку несе з собою безконтрольна ігрова комп’ютерна залежність. Комп’ютерні ігри, створюючи дедалі досконалішу віртуальну реальність, втягують у свою орбіту щодалі більше фанатів, і не тільки дітей, а й дорослих. Та найвирішальнішим є період з 18-ти до 20-ти років, коли “Мережа стає ідеальним місцем, щоб протистояти тривогам чи депресії”. Це захоплення, що вельми нагадує залежність від наркотика чи алкоголю (спершу – просто задоволення, потому – настійлива потреба аж до одержимості), спричиняється не тільки до порушення серцево-судинної та розбалансування нервової системи геймера, погіршення зору та інших розладів фізичного здоров’я, воно призводить також до руйнування навичок спілкування, до соціальної ізоляції, наростання тривожності, труднощів у налаштуванні міжособистісних контактів. Людина стає повсякчас роздратованою, схильною до протиправних дій, вона не вміє долати стресові ситуації. У поведінці головного героя стрічки досить випукло виражено чи не всі психологічні симптоми цього явища: кайф за комп’ютером, депресивний настрій і відчуття порожнечі без комп’ютерних ігор, проблеми з навчанням, неправда, нехтування родиною і друзями на користь віртуального раю. Усього один раз протягом фільму ми побачимо щасливе обличчя Коса: коли він грає (режисер перебиває Quake кадром із каруселлю: це візуальний образ ейфорії, в якій перебуває геймер у час гри).
Хепі-енду не буде: хоч Олексій нібито й зав’яже з грою, перейде на навчання в інститут, де вчитиметься на географа, але він, як і до цього, самотній – у коридорах вишу, на пікніку, на репетиції рок-гурту, де грає його колишній однокласник Павло. І летять у воду навушники та мишка з сімома нарізками – свідченнями перемог у грі. Й уже не тішать душу блискучі кубки на полиці. Й сниться сон, у якому Олексій прямує до дерева посеред жнивного лану, між гілками якого щось блимає і вабить підійти…
Чи вдасться хлопцеві позбутися кіберзалежності самотужки? Чи зробить він остаточний вибір на користь реального життя з його непростими проблемами? “Гамер” на це відповіді не дає. Його мистецька місія – привернути увагу до тривожної тенденції, до виклику, що його кидають суспільству новітні цифрові технології, до спорідненості геймерства і споживацтва.
* * *
…Російський правозахисний центр “Меморіал” вніс Сенцова і Кольченка до списку політв’язнів. За його інформацією, кількість політичних в’язнів у Росії протягом останніх років помітно зросла, сягнувши понад сотню. Серед них майже половину становлять українські бранці Кремля. Ми знаємо їхні імена: Станіслав Клих, Микола Карпюк, Андрій Коломієць, Олег Сенцов, Олександр Костенко, Олександр Кольченко, Ахтем Чийгоз, Алі Асанов, Мустафа Дегерменджі… І мусимо кожен себе спитати: що ми зробили для того, аби вони, здорові й неушкоджені, повернулися з Мордору на рідну землю чимскоріше? Хочеться вірити, що так воно й буде, що ці мужні чоловіки ще прислужаться Україні. Що Олег Сенцов обніме своїх дітей, допише початий роман і зніме ще не один фільм.

Тетяна ДЕНИСКО
Журналіст