Інформація, яка надходить із прес­центру штабу АТО, додає лише тривоги: “Пропутінські терористичні сили протягом майже чотирьох годин щільно обстрілювали позиції військовослужбовців 93­ї окремої механізованої бригади, зокрема й зі зброї, забороненої Мінськими домовленостями”. Ще більше посилилось відчуття тривоги, коли минулої п’ятниці у Кобеляках поширилась звістка про те, що Україна знову втратила свого сина. Прізвище називали пошепки, бо теплилась надія: “А може, неправда? А може, живий?”
Ішов час. Невідомість не давала спокою ні вдень, ні вночі. Найважче було Вікторії Федоріній: вона не випускала з рук телефон, час від часу набирала номер чоловіка, писала SMS­повідомлення. Та все марно – відповіді не було.
Десятки разів перечитувала останні листування: 24 червня. “Завтра поїду на декілька днів. Можеш помолитися за нас…” “Буду відпочивати. Завтра – важкий день”. 25 червня. “Доброго ранку! Люблю вас…”
На момент нашої розмови (минулої неділі) офіційної інформації не було, тому Вікторія час від часу повторювала: “Я не вірю, що Юри немає. Я нічого не відчуваю. Коли він був поранений, я відразу відчула: пекло в боку, дуже боліло саме в тому місці, де було поранення”.
Юрій Федорін народився 1979 року у звичайній робітничій сім’ї в Антрациті. Був середньою дитиною, мав старшу сестру й молодшого брата. На роботу влаштувався в Маріуполі. Там і познайомився з Вікторією. Її батьки допомогли молодій сім’ї придбати квартиру в Макіївці. Татом називала Юрія донька Віти Софія, а він дуже мріяв мати власних дітей. І був найщасливішим у світі, коли народилась Оленка, а через рік – Аня.
– Дуже любив доньок. Оточував їх увагою, турботою. І мріяв про той день, коли в них з’явиться братик, – крізь сльози розповідає Вікторія.
З першого дня, як тільки розпочались бойові дії, Юрій поставив дружину перед фактом: “Я піду захищати Україну. Заради наших дітей, заради їхнього мирного й щасливого майбутнього”.
Коли Макіївку почали обстрілювати, Вікторія з дітьми поїхала до куми в Маріуполь.
– Сподівались, що на тиждень­два. На роботі я взяла відпустку. Юрій залишився вдома, зателефонував і повідомив, що йде служити в батальйон “Донбас”. Може, не треба? У нас троє дітей, – спробувала заперечити, а у відповідь почула: “Якщо так думатимуть всі, то хто захистить Україну?” – згадує жінка.
Вікторія з дітьми вже не могла повернутися в Макіївку, і в куми не було умов для того, щоб зимувати. На щастя, озвалась рідня з Біликів Кобеляцького району, запросила до себе.
– На Подолі в Біликах жили родичі по батьковій лінії. Бабуся померла ще до мого народження. Немає і тьоті – батькової сестри. Аби не ця ситуація, можливо, ніколи б і не побувала на Кобеляччині, не привчилась до сільської роботи. Уперше в житті саджала город, вирощувала домашню птицю, робила консервацію, – каже Вікторія. – Нас дуже тепло прийняли в Біликах. Дітям пощастило зі школою, навчаються в ЗОШ І–ІІ ступенів № 2. Лєночка, яка закінчила 3-й клас, у захваті від своїх однокласників. Юрій рідко приїжджав, але доньки по телефону постійно розповідали йому про свої справи. Він радів їхнім успіхам, чекав часу, коли всі будемо разом.
Після батальйону “Донбас” Юрій Федорін перейшов у добробат “ОУН”, а згодом підписав контракт і продовжив службу в 93­й бригаді.
– Юра, хоч і не служив у армії, має звання молодшого сержанта, був командиром відділення. Я гордилась чоловіком, раділа його нагородам, знала, як він турбується за побратимів, а вони його поважають, шанують, – говорить Вікторія.
Про його турботу за інших розповідала й волонтер Тетяна Вільхова:
– Юрій Федорін завжди був на перших позиціях і, зважаючи на напружену ситуацію там, порушення домовленостей про перемир’я, не дозволяв нам туди їхати. Зустрічав там, де було більш­менш спокійно, забирав передачі для наших земляків й особисто розвозив їм. Завжди був привітним, веселим. Наша земля стала для нього рідною, як і побратими з Кобеляччини. Неможливо повірити в те, що Юри немає. Боляче. Дуже боляче. Правду кажуть, що Бог забирає найкращих.
Рідним про службу Юрій Федорін розповідав дуже мало – не хотів, щоб хвилювались, бо доводилось воювати там, де гаряче.
– “Служитиму до останнього”, – часто повторював Юра, а я казала: якщо, не дай Боже, щось із ним станеться, піду мститися за нього, – згадує Віта. – Юра не поділяв моїх намірів: “Ти повинна виховувати дітей”. І взагалі він не любив таких розмов. Вдачею був романтиком. Любив дарувати квіти, зокрема й польові. Мріяв про власний будинок (у Макіївку ми не могли повернутись), садок, а найбільше – про мирне, щасливе майбутнє для наших доньок.
Заради них і віддав найдорожче – життя.
* **
Понад тиждень родина Юрія Федоріна нічого не знала про нього, втратила сон і спокій, кидалась від кожного дзвінка. Та нічого нового побратими сказати не могли. І лише восьмого липня бойовики “ЛНР” передали українській стороні тіло полеглого воїна.
Військові 93­ї бригади, які приїхали в Кобеляки, аби провести в останню путь розвідника, розповіли, що Юрій Федорін прийняв свій останній бій, як справжній військовий розвідник: він закрив собою товаришів, дав їм змогу відійти і врятувати свої життя.
– Дякую тобі, Юрчику, за те, що був із нами, за те, що разом жили та їли, разом тепер тебе й проводжаємо. Я сумуватиму за тобою, як за своїм побратимом, як за братом. Війна триває, і ми будемо боротися. Дякую, що віддав своє життя і є прикладом для нас усіх, – сказав на траурному мітингу заступник командира батальйону 93­ї ОМБр Андрій Пелюк.
Зі словами вдячності за подвиг і співчуття родині Юрія Федоріна звернулись голова райдержадміністрації Таміла Шевченко, голова районної ради Володимир Кішінський, районний військовий комісар Сергій Ніколаєнко.
Непоправної втрати зазнали не лише рідні, друзі. 93­тя ОМБр написала на своїй сторінці в соціальних мережах: “Бригада в глибокій скорботі – у бою за волю України загинув один із кращих її синів”.
Юрій Федорін – розвідник, зразковий військовослужбовець, мужній чоловік і справжній друг – прийняв останній бій 28 червня. У той день розвідгрупа висунулася, згідно з бойовим розпорядженням командира батальйону, з метою перехоплення ворожих розвідувально­диверсійних підрозділів, що намагались просунутись вглиб позицій бригади. Терористичні формування спробували штурмувати розвідгрупу під прикриттям мінометів. Під час бою Юрій отримав численні поранення, але до останнього боровся за життя і героїчно загинув у бою. Герої не вмирають!
За побажанням рідних Юрія Федоріна поховали в Кобеляках на Алеї Героїв.

Наталя ПУЗИНА
Журналіст