У Новій Галещині Козельщинського району завершується реалізація проекту реконструкції соціального гуртожитку для внутрішньо переміщених осіб. Так офіційно називається добра справа, яку роблять тут з 2015 року, коли прийняли перші сім’ї переселенців з Донбасу.
Нове буття людей і будівлі
– ЗадіянІ кошти проекту ООН, обласного, районного і селищного бюджетів, – розповідає селищний голова Нової Галещини Світлана Самсонова. – Перший поверх повністю заселений, вільна лише одна кімната, на другому завершуються ремонтні роботи, і люди заселяться, коли все буде готове.
Колишній гуртожиток геологорозвідувальної експедиції не використовувався понад 20 років, стояв порожній і занедбаний. Коли в краї розпочали виконувати проект за кошти Євросоюзу “Полтавська область для внутрішньо переміщених осіб” (його мета – створити умови для перебування та інтеграції 1200 людей з числа ВПО на території області, зокрема проживання, працевлаштування, навчання дітей), Новогалещинська селищна рада подала пропозицію стосовно відбудови гуртожитку і стала учасником цієї ініціативи. Починав цю справу селищний голова минулого скликання Григорій Гаврилець.
Після заселення перших сімей оновлений гуртожиток називався соціальним готелем, і вартість електроенергії для мешканців була такою ж, як і для юридичних осіб. Новосели пожили кілька місяців і побачили, які значні суми винні за світло. Газу в будівлі немає, приготування їжі, підігрів води, опалення – все на електриці, за зиму “нагоріло” б чимало. Селищна рада вела переговори з “Полтаваобленерго”, іншими структурами і добилася для цього житла статусу соціального гуртожитку й нижчого тарифу. Тепер людям платити за електрику значно дешевше. Звісно, за це вони дякують місцевій очільниці.
Інвестиції в селище
Електроенергію в будівлю подають від геологічної організації, спеціалісти якої допомагали будівельникам, коли починалися роботи на першому поверсі. При облаштуванні й заселенні другого навантаження на проводку збільшиться вдвічі, її потужності може не вистачити, тому до двоповерхівки вирішено провести окрему кабельну лінію. Прокладення її коштує обласному і селищному бюджетам кількасот тисяч гривень. Техумови виготовили, кабель уже прокладають.
– З 2010 року беремо участь у
ПРОООНнівських проектах з розвитку громад, тому запропонували свою участь і в цьому, зокрема показали гуртожиток по вулиці Горького, – продовжує Світлана Самсонова. – У нашого селища гарне розташування, поруч – залізнична станція по гілці Полтава–Кременчук, близько до Кременчука, Горішніх Плавнів, заходить на наші землі Біланівський кар’єр, з яким у нас партнерські договори на допомогу соціальній сфері. Селище переживає не кращі часи, відверто кажучи, вимирає, – не приховує селищний голова картину, характерну для багатьох невеликих населених пунктів. – Містечко у нас промислове, населення трудилося на підприємствах, які зараз працюють лише частково або зовсім не діють. Машинобудівний завод трохи працює, функціонує хлібоприймальне підприємство, біофабрика закрилася, геологорозвідувальна експедиція – майже теж. Тому ми беремо участь в усіх програмах, щоб залучити інвестиції в розвиток, зокрема з утеплення школи, реконструкції вуличного освітлення. Завдяки цьому проекту для ВПО відбудували соціальний гуртожиток.
Перших переселенців до нас привезли волонтерські організації, тепер сім’ї направляють соціальні служби Кременчука і Полтави. Нам телефонують, запитують, чи є вільні місця, які тут умови? Люди бувають різні: одних – влаштовує, іншим – усе не так. Були такі, що крали. Навіть матраци через вікна винесли… Зверталася жінка з дитиною, але в неї не було довідки переселенця, а за цим проектом ми маємо право поселяти тільки людей, які пройшли процедуру реєстрації на мирних територіях в установленому порядку.
Робота, побут, послуги
Працюючих серед переселенців небагато. Саме цим їм, буває, дорікають місцеві жителі, мовляв, приїхали і тільки на “переселенську” допомогу живуть, нічого робити не хочуть. Щоб масово їздили на заводи кременчуцького регіону, хоча там потрібна робоча сила, не видно. Місцеві мешканці трудяться і на заводах у ближніх містах, і у фермерів. Можливо, з часом, коли облаштуються, приїжджі почнуть працювати. Одна жінка – жителька гуртожитку – задіяна на громадських роботах, іншу влаштували адміністратором дитячого спорткомплексу. Обидва робочих місця створені за допомогою служби зайнятості та селищної ради. Дехто працевлаштовується самостійно.
У самому гуртожитку теж з’явилося робоче місце адміністратора, порядкує тут Людмила Кугудій. Вона і прибирає, бо, каже, під час будівельних робіт потрібно багато слідів побілки змити, і вирішує побутові проблеми мешканців, і приймає плату за проживання.
– Розміщення тут по блоках, у кожному блоці – дві кімнати, санвузол. Кухні загальні на поверсі, з холодильниками й електроплитами, пральня з новенькими пральними машинами-автоматами, – розповідає жінка. – Деякі мешканці готують їжу в себе в кімнатах.
Проживають у нас поки що тільки на першому поверсі 33 особи, всі – переселенці. Усі мають тимчасову реєстрацію. На другому зараз живуть будівельники з Решетилівки, які завершують внутрішні опоряджувальні роботи й утеплення будівлі зовні. Тут повністю все замінене: вікна, двері, підлога, покрівля, водопровід, каналізація, освітлення. Від старої будівлі залишилася лише коробка. Сантехніка вся нова. Побутові прилади, меблі, подушки, ковдри, постільну білизну, посуд, миючі засоби нашим мешканцям надав Червоний Хрест. Заїжджай – і живи, – каже Людмила. – Договір на проживання укладається на три місяці, потім продовжується, переселенець зобов’язується вчасно сплачувати комунальні послуги. За блок у місяць виходить 130 гривень плюс електрика за лічильником і плата за вивіз сміття. Вода безкоштовно – нову свердловину і потужний насос облаштував ГЗК. Є гаряча вода (бойлер), телебачення, хто хоче, проводить Інтернет. Квартплата сплачується в комунальне підприємство “Галещина”.
Різних життєвих ситуацій комендант надивилася тут чимало. Попросилася пожити сім’я з малою дитиною – питають, що нам робити, куди подітися?.. Поселили. Жінка весь час скаржилася на те місце, де жила раніше, а потім і тут стало “не так”. Виїхала мовчки, нікого не попередивши і дещо з собою прихопивши. Залишила борги за проживання, за куплений товар у магазинах та ще й картоплю у місцевих селян придбала в борг… Є люди, які пожили деякий час і повернулися додому. Або не ужилися з сусідами – тут не лише окремі кімнати, а й ліжко-місця. Є люди з інвалідністю…
До речі, на вході в гуртожиток обладнаний пандус. Медобслуговування переселенців – як і місцевого люду – в амбулаторії (дільничної лікарні в Новій Галещині немає) і райлікарні. Козельщинський терцентр соціального обслуговування пропонує мешканцям соціального гуртожитку безкоштовні послуги перукаря, швачки. Безкоштовно для них – і юридична допомога. В однієї жінки не було паспорта – допомогли відновити.
Поговоримо з самими переселенцями, жителями гуртожитку, для котрих у полтавській глибинці зробили помешкання з ремонтом та усіма зручностями. Які у них враження, як їм тут живеться?
Пощастило, що дали таке житло
– Ми приїхали сюди під Новий рік, 2016-й зустрічали вже на новому місці, – розповідає свою історію Світлана Дерійова. – Самі з Макіївки, виїхали спочатку в Херсонську область, потім – у Київ, працювали там з чоловіком на будівництві. У новобудові, де робили ремонт людям, і самі жили, на підлозі спали, дитина готувала уроки на підвіконні. Коли ремонт завершився, нам запропонували знімати ту квартиру. Трикімнатну, нову. Дуже дорого для нас. Через “гарячу лінію” для переселенців дізналися, що тут облаштовують гуртожиток. Приїхали подивитися, зарезервували за собою кімнату та й переїхали з чоловіком і дочкою, а пізніше і свекруху сюди перевезли. Цікаво, що їхали власною машиною, потрапили не туди, та ще й ожеледиця була, не могли на підйом піднятися. Викликали евакуатор, і нас притягли сюди вночі 30 грудня. Добралися, обжилися. Так і живемо. Умовами задоволені. Вчотирьох займаємо блок – це як двокімнатна квартира, тільки без кухні. Взимку тепло, разом з опаленням у найхолодніші місяці оплата виходила до тисячі гривень. Мене селищний голова на громадські роботи брала, тепер працюю адміністратором у спортклубі. Чоловік на роботу в Київ на будову їздить. Донька Віка закінчила 6-й клас Новогалещинської школи.
– І як прийняли там вашу дитину?
– Гарно прийняли. Школа прекрасна! Донька каже, що нікуди звідси не поїде. У неї з’явилися подружки. Взагалі Полтавщина прийняла нас добре…
Родина Валентини Жосану, переселенки з Кіровського Донецької області, оселилася тут однією з перших, в серпні 2015-го, тож скоро два роки в Новій Галещині.

Сусіди-переселенці – мешканці соціального гуртожитку Валентина Жосану і Борис Литвиненко.

– Приїхали сюди я, донька, сестра і маленький внук. Сестра шукала роботу в банку, тут роботи за спеціальністю не знайшла. Перебралася в Краматорськ, тепер працює там. Сама я за професією бухгалтер, зараз на пенсії, отримую її вчасно. З рідного дому вибиралися 31 травня 2014-го, під обстрілами, з малою дитиною. Виїхали в Приморське Запорізької області, потім – у Харків, винаймали там житло за свої гроші. Дізналися з Інтернету про Нову Галещину і приїхали сюди. Зайняли одразу блок, потім потіснилися. В більшій кімнаті мешкаємо я, донька Олена і внук Іллюша, а в меншій – глухонімі чоловік і жінка. Сама їх запросила, вони теж з Кіровського. Дочка заочно вчиться в Харкові у фармацевтичному університеті, зараз на сесії, а я вдома з малюком. Полтавщина нам близька, Кременчук – мамина батьківщина, є рідня в Полтаві. Знала, що тут – чудовий край і люди прекрасні, – каже Валентина Андріївна.
– Як вам живеться в цьому селищі?
– У гуртожитку живемо дружно. Я усім задоволена в побуті. Хочу відзначити нашого адміністратора, прекрасну людину, Людмилу Леонідівну. Вразив такий випадок. Не було тут у нас три дні води і світла, тривав ремонт, а подача води залежить від електрики. Навіть чаю не було де нагріти. Людмила вдома наварила супу для всіх, привезла машиною величезну каструлю, ми зібралися разом і при свічках їли. Це так зворушило, зблизило – така увага до нас. Ми дуже їй вдячні. На свято якось спекла торт і принесла, щоб разом відзначати, аби ми відчули себе, як удома. Вона старається, щоб усе було добре. Ми їй теж допомагали – стіни білили, квіти саджали. Працюючи з людьми, особливо з такими, як ми, знервованими, трапляється всяке. Буває, “на голову” їй сідають, чогось вимагають. Я кажу своїм сусідам: зрозумійте, нам ніхто нічого не винен, нам усім пощастило, що дали таке житло. Молоко, картоплю нам місцеві привозять. Якщо немає грошей – можна взяти в розстрочку. Біля Будинку культури є прекрасний дитячий майданчик, воджу внука на різні заходи в селищі… Світлана Анатоліївна, наш селищний голова, – чудова жінка, можна завжди звернутися до неї, вислухає, допоможе. Добру справу зробили для нас люди.
Усім треба жити – і жити дружно
Борис Литвиненко мешкає тут з двома дітьми. Приїхав теж одним з перших, вважається вже старожилом, місце знайшов сам, зідзвонившись з селищною радою.
– Після поневірянь потрапив сюди, жив у Миколаївській області (там ми з дітьми спали в мусульманській мечеті), у Києві та області, тепер – тут. Займаюся страхуванням автотранспорту, графік роботи гнучкий, зручно, бо треба приділяти дітям увагу, а не завжди вистачає на це часу, – каже чоловік. – У мене хлопчики, 6 і 9 років, з 2012 року ми з ними одні, а мама наша поїхала від нас. Вийшло так, що я приїхав на батьківщину дружини з дітьми, вона родом з Козельщинського району. Молодший син піде в цьому році в перший клас. Школа і дитсадок тут хороші. Я не зневірився, головне – знайти себе, вийти зі стресового стану. Коли втрачаєш все, що нажив, це дуже болісно буває. З дітьми мені тут трохи допомагає сусідка-пенсіонерка, трохи по господарству я підсобляю літній людині. Тут гарний красивий ремонт, не в усіх вдома такий. Дороблять другий поверх – ще група людей заїде, таких же бідолах, як ми, треба ж і їм десь жити. Усім треба жити. Стіни утеплюють – буде взимку тепліше…
Загалом у Новій Галещині з 4-тисячним населенням нині живуть більше 50 переселенців з Донбасу: понад 30 – у гуртожитку (ще стільки ж поселять на другий поверх) і 20 – знімають житло самостійно на території селищної ради.
***
Оновлена будівля – проект для переселенців. Якби свого часу селище їх не прийняло, грошей на відбудову споруди не виділили б, і стояла б вона й надалі пусткою. Тож ніхто нічого ні в кого не забрав – ні житло, ні роботу. Це розуміють і корінні, і приїжджі жителі. Так і треба – жити дружно, приносячи користь спільному дому – своєму селищу.

Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”