Стратегія виживання вільного народу

Історичні паралелі, мов своєрідна машина часу: Київ при навалах кочівників; Берестечко; Київ при навалі більшовиків і денікінців; Крути, Базар; Київ при навалі фашистів; Іловайськ, Дебальцеве, Донецький аеропорт… На нашій землі рушилися плани завойовників здобути світове панування. Але світ не помічав України, мало помічає її й нині. Його – розвиненого, цивілізованого, стурбованого і байдужого Заходу – досягнення і поступ були і є можливими лише тому, що Територія Духу стримує і нищить орди, армії, полчища «завойовників світу».
І в цьому сенсі, на перший погляд, малопомітний у всесвітній історії бій під Крутами, що відбувся майже сто років тому неподалік Ніжина, має не менше цивілізаційне значення, ніж оборона Києва від навали Батия чи Гітлера. Можемо вдаватися й до інших порівнянь, втім зводитимуться вони до спільного знаменника – не вигравши, але й не програвши, ратники відстояли духовну територію. Ту особливу субстанцію, яка, не маючи матеріального виміру, відроджується у свідомості, культурі, самопожертві, здатності протистояти орді – ментальній і гібридній. Вона упродовж останніх трьох десятиліть відроджувалася на київському Майдані. Тоді, як і в 1918-му, і майданівці, і крутяни переросли свої «еліти». Бо що є елітарного в тому, щоб послати кілька сотень юнаків проти у десять разів більшої армії більшовицького агресора? Що є елітарного в тому, щоб проти кількох десятків студентів послати сотні беркутівців, які з особливо лютою насолодою били своїх співгромадян? З буремних 2013–2014 років запам’ятався телеепізод: іноземний журналіст розгублено-обурено гукає до заповзятого беркутівця, який добиває гумовим кийком лежачого скривавленого молодого чоловіка: «Нащо ти це робиш, ви ж в одній країні живете?»
Пам’ять вихоплює інший епізод з осені 2004-го. Президентські вибори виходять на фінішну пряму. Політтехнологи неначе з цепу позривалися й засипають електорат «перлами», серед яких «яйце Януковича» – дитяче лопотіння. Усе перевершує витвір у вигляді карти країни, розкроєної і розмальованої, неначе свиняча туша, за категоріями «м’ясця». Цинізму ляльководів немає меж. Але така вкрай відверта агресія через кілька років допомогла в’їхати в президентський палац, щоб служити кремлівським покровителям. І нацьковувати один на одного громадян країни, яку так хвацько поділили на «м’ясні категорії». Панування паханату – трагічний епізод, що все ж таки завдав історичної травми, ігноруючи нашу національну честь і свідомість.
«Так ми потроху приходимо до усвідомлення, що для вільного народу стратегією виживання є не мовчати, а говорити. Сьогодні українська література б’ється над тим, щоб увібрати в слова найрозжареніший людський досвід на землі – реальність війни. І виходить так, що в цій боротьбі наша, колись потоплена в крові, столітня Атлантида знову виринає перед нами вся нараз, в усій своїй нестерпній трагічній красі, – своїми пророками й мучениками, загиблими геніями й забутими героями, надаючи другого виміру тим крупним планам сучасної історії, що з прискореною швидкістю миготять нам перед очима, – і вимагає нових зображень і нових осмислень. Схоже на те, що, повертаючи собі свою тожсамість у війні за незалежність, українці нарешті побачили, як багато вони мають розказати світові.
Якщо тільки, за цим разом, світ прислухається». Цю розлогу цитату взято з есе Оксани Забужко «Сто років самотности, або Про важливість «сторі», вміщеному в збірці «І знов я влізаю в танк…»
Отже, «якщо тільки, за цим разом, світ прислухається». А схоже на те, що не дуже дослухається, бо ігнорування української суб’єктності (за яку поклали голови й герої Крутів, і герої Небесної Сотні, і захисники України, які полягли у нинішній гібридній війні, розв’язаній Кремлем проти нашої держави) – то є своєрідна зона комфорту. В ній панує небажання, а можливо, і страх назвати речі своїми іменами. І знову виникають паралелі з 1930-ми роками. Мабуть, так буде доступніше і зрозуміліше?!.
Подвиг героїв Крутів був стертий колоніальною владою з культурної (але не історичної!) пам’яті на кілька десятиліть. Тепер за популяризаторством повинні прийти аналіз, розуміння причин і наслідків поразки національно-визвольних змагань початку минулого століття, історична проекція як у минуле, так і в майбутнє. Щоб зберегти і примножити духовну територію – Територію Духу.
І в цьому не зайве буде вдатися до поетичних паралелей, а можливо, й горизонталей Павла Тичини:
«Вмерли в Новім Заповіті / З славою святих.– / На Аскольдовій могилі / Поховали їх»;
«І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв: / Росіє, Росіє, Росіє моя!/… Стоїть сто-розтерзаний Київ,/ і двісті-розіп’ятий я»;
«Я єсть народ, якого Правди сила/ ніким звойована ще не була./ Яка біда мене, яка чума косила! –  / а сила знову розцвіла./ Щоб жить – ні в кого права не питаюсь./ Щоб жить – я всі кайдани розірву./ Я стверджуюсь, я утверждаюсь,/ бо я живу».
Читаймо справжніх класиків. Читаймо справжнє.

Олександр МАКАРЕНКО
“Зоря Полтавщини”

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.