“Ми дуже вартісні люди, ми варті своєї свободи!”

У  роки нашої незалежності посилилася увага до збереження національної культурної спадщини, і на цьому полі маємо часом такі дивовижні відкриття. Іноді наче б дрібничка, як отой шматочок тканини, яким одна молода жінка мила посуд, а тут нагодилася в гості разом із родичами випадкова майстриня, яка вихопила його із рук, щось дивне вигукуючи. Виявилося, що то був клаптик із фрагментом унікальної синьої гадяцької вишивки із вирізуванням – давно утрачений скарб! Інші жінки дивувалися з того, зізнаючись, що вони стільки таких скарбів із бабусиних скринь просто спалили чи викинули – і сорочок, і рушників, пожовклих від часу.
А в скількох полтавських селах стояли столітні школи (і, хвалити Бога, деякі ще й стоять), які так само сприймаються місцевим людом як пережиток минулого, що вже не вписується в сучасний сільський краєвид. Були б кошти на нове будівництво, всі ті школи, може, уже й стерли б із лиця землі. Бо ж ми так влаштовані, що не помічаємо й не цінуємо рідних скарбів, що у нас уже майже під ногами, доки хтось випадковий авторитетно не подивується із того. А тоді й самі дивуємося: та ж ніде у світі такого дива немає! Такого дива, як і оці столітні земські школи, що були збудовані спеціально для села в національному стилі за проектами нашого видатного земляка, українського маляра і графіка романтично-народницького напряму, етнографа, архітектора і педагога Опанаса Сластіона.
Його будівлі шкіл – то унікальні зразки українського архітектурного модерну, але в радянську добу про них майже не згадували навіть в архітектурних колах, не прийнято було помічати “прогресивні ідеї царських часів”. Історія ж і створення, і використання (аж до руйнування) шкіл Сластьона надзвичайно цікава. Це відкриття зробила для себе ще у 2009 році, прочитавши статтю в газеті “День”, відома журналістка з Полтавщини, на тоді – народний депутат України Ольга Герасим’юк. І зрозуміла: якщо нічого не робити – втратимо все. Тож іще тоді заснувала унікальний проект – “Школи Лохвицького земства”, звернулася за підтримкою до фахівців, знайшла однодумців. Однак знайти підтримку тодішньої влади було нереально, нині ж команда проекту з новим натхненням взялася до справи.
А про здобутки й проблеми Ольга Герасим’юк, нині – перший заступник голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, заступник голови постійної делегації України в Парламентській асамблеї Ради Європи, тележурналістка розповіла у Полтаві на засіданні Координаційної ради з питань охорони культурної спадщини при управлінні культури облдержадміністрації.
Вона наголосила, що до проекту долучилися віце-прем’єр-міністр України В’ячеслав Кириленко, міністр аграрної політики та продовольства Тарас Кутовий, а відтак проект об’єднав і владу, й громаду. Адже треба розуміти, що полтавські земські школи – то не лише архітектура, то наш характер, наша історія – це те, хто ми є, полтавці, і якими нас має бачити світ.
Міські й сільські голови спершу сприймали візити учасників проекту з пересторогою – мало що, може, у них якісь передвиборні чи приватні плани, але швидко все зрозуміли й почали допомагати, приєднуватися до заходів проекту, шукати кошти на певні роботи (скажімо, вирубування чагарників довкола шкіл).
– А команда у нас уже велика, ми відшукали на цей час 53 школи. Це переважно Пирятинський, Лохвицький і Чорнухинський райони, виготовили облікову документацію високої якості, завдяки якій ми навіть можемо представити ці об’єкти для ЮНЕСКО, – розповіла Ольга Герасим’юк.
Нині ж головне – добитися, щоб ці школи одержали статус пам’яток архітектури, їх взяли під державну опіку. Багато вже зроблено завдяки співпраці із “Майстернею архітектора Івана Бикова” – у виготовлених там на волонтерських засадах облікових картках не тільки представлено обміри й плани будівель, а й описано їхнє первісне призначення та сучасне використання, враховано нинішній стан об’єктів. Ці документи й численні фотоматеріали кожен бажаючий може побачити на сайті проекту “Школи Лохвицького земства”. На засіданні вони були продемонстровані на відеоекрані, а наші гості, учасники проекту, зокрема дизайнер інтер’єру, фотограф і дослідник Максим Іванов, журналістка, громадський помічник партнера проекту, міністра аграрної політики та продовольства Тараса Кутового Олена Задорожна, архітектор-реставратор Аліна Мигидюк розповіли детальніше про уже здійснену роботу. Так, лише упродовж 2016 року до переліку об’єктів культурної спадщини, які охороняються державою, їх внесено дев’ятнадцять, і десять із них – на засіданні в Полтаві. Однак це лише юридична частина справи, тепер головне завдання – зберегти їх, відремонтувати, а з часом починати реставрацію. У подальших планах – відкрити туристичні маршрути, створити музей земських шкіл, культурний центр, видавати книги, альбоми.
Ольга Герасим’юк зазначила, що сьогодні вже навіть існує певне суперництво між селами, в якому з них буде створено такий музей. Але Опанас Сластіон народився в Миргороді, там його могила, очевидно, там і має відкритися такий заклад. До того ж учасники проекту мають за мету разом із міською владою повернути Миргороду дуже красиву будівлю, яку можна вважати символом міста, – її знищили за радянських часів, бо ж вона “була дуже українська”. Зображення цієї будівлі кожен може бачити на етикетці пляшки з “Миргородською” водою.
– Така у нас історія. Нас не просто так намагалися завоювати у минулі століття й десятиліття, ми дуже вартісні люди, ми варті тієї свободи, за яку стоїмо, за яку наші хлопці на фронті гинуть. Я їжджу по світу й бачу, як бережуть там кожну хатинку, яка про щось говорить, їй п’ятдесят років, а вони пишаються: “О, п’ятдесят років!” І розповідають про кожну видатну людину, хай то був просто добрий господар. А коли б ми взялися розказувати про будь-яку вулицю чи будівлю, нам не вистачить року, щоб розказати, що там відбулося. У нас багатюща історія, – говорить Ольга Герасим’юк.
І розповідає, що в земських школах навчалися діти бідноти, селянські діти. Їх будували не просто як хату, де можна вивчити абетку.
– Якщо ви туди зайдете, то побачите, що там був храм. Це одноповерхові будівлі, вражаюче високі стіни, багато великих шестикутних вікон, чотирисхилі типи дахів із баштами-вежами над входом. Їх будували в кожному селі у найкращому місці, туди діти мали йти із відчуттям власної гідності, вони мали рости вільми і освіченими людьми. Це був своєрідний храм науки. Мати Лесі Українки Олена Пчілка запропонувала для цих шкіл колекцію своїх вишивок архітекторові, щоб він оздобив цегляними орнаментами стіни цих будівель – вони “вишиті”, це вишивка українська. У радянські часи це нищили, щоб не дуже лізло в очі оце все українське… Нам тепер треба усе це повернути, згадати, без цього нічого нового у нас не буде, – наголошує Ольга Герасим’юк.
На засіданні Координаційної ради було розглянуто також питання про архітектурну декомунізацію пам’яток історії місцевого значення, про демонтаж забороненої законами України символіки. Детально про них розповіла член Координаційної ради, архітектор Оксана Бєлявська.
Заступник начальника управління культури облдержадміністрації Валентина Вождаєнко, яка вже рік співпрацює із командою Ольги Герасим’юк, зазначила, що в лютому 2017-го відбудеться нарада в Лохвиці, де буде продовжена розмова про земські школи із сільськими головами та організовано тур по школах Опанаса Сластіона. Начальник управління Геннадій Фасій вручив Ользі Герасим’юк почесну грамоту Полтавської облдержадміністрації, яку вона назвала найвагомішою відзнакою за останній час, бо проект для неї як полтавки дуже важливий. І вже наступного дня написала у “Фейсбуці”: “Зворушливо – отримали найвищу нагороду цього року (я абсолютно чесно це так кажу) – почесну грамоту від полтавської влади за наш сластіоновий політ. Вона – кожному з Наших… І ще: люди, сьогодні привітайте столітні школи під захистом держави ось тут – Курінька, Безсали 1, Безсали 2, Мокіївка, Жабки, Богодарівка, Пісочки, Бодаква, Лука, Білогорілка. Плюс – дерев’яну церкву у Васильках, яку захистили “бонусом” до шкіл, просто не могли пройти повз цю красу…”
А з Полтави столичні гості поїхали в Христанівку Лохвицького району, де, як знову ж повідомляла пані Ольга, “мали повісити на столітню школу Сластіона охоронну дошку! І сказати всім, що тепер школу стереже держава Україна! Свято було!!! Таких я ще не мала!”.
Святкуємо всі ми, полтавці. Повертаємося до живих джерел наших душ, мріючи про мир і волю на своїй землі. І так, ми того варті!

Лідія Віценя.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.