“Не страшно змінити місце проживання, страшніше жити під владою окупантів і вдавати, що все добре”

“Закінчила педучилище, потім – Слов’янський державний педагогічний інститут. Двадцять років працювала вчителем початкових класів у 62-й Макіївській школі. Переважали російськомовні класи, а я вела україномовний. Хто б міг подумати, що доведеться залишати роботу, рідну домівку… – Олена Назаренко поступово переходить до нової, полтавської, сторінки своєї біографії. – Коли почалася російська агресія, настрої багатьох людей змінилися. Це я найбільше відчувала, спілкуючись із батьками учнів. Раніше ми стільки заходів проводили із дітьми, вони приходили в українському національному вбранні, із символікою. А потім від батьків тільки й чула: “Не треба, для чого це все?” Не раз по телефону лунали прямі погрози: “Переходь на російську мову, інакше… прийдуть чоловіки з автоматами”. Багато колег залишили колектив – хто в Росію чи Білорусь поїхав, хто в інші регіони України. Щодня ставало дедалі нестерпніше. Новий навчальний рік у 2014-му ми розпочали першого жовтня. Уявіть собі урочисту лінійку під контролем чоловіків з автоматами. Тепер школа, де випало стільки працювати, практично російськомовна. Залишилась одна викладачка української мови та літератури, а була ж спеціальна кафедра”.
Ще до війни Олена Назаренко з чоловіком і дітьми щоліта навідувались до рідних у Судівку Новосанжарського району погостювати. Позаминулоріч восени не раз приїздили, можна сказати, “у розвідку”. “Збираємось у дорогу, а сусіди: “Ви що, туди? Там же, за блокпостами, – крематорії за колючим дротом!” Ось що наробила російська пропаганда! – скрушно розповідає  Олена. – У грудні ми остаточно вирішили: не можна більше залишатись на окупованій території. Це після того, як вчергове приїхали в Судівку, щоб визначитися, зоставивши  самих синів-школярів. А вони зателефонували: “Нам страшно! Тут такі обстріли!”
Олена Борисівна пригадує, як тяжко їй було розлучатися зі своїми макіївськими третьокласниками. Нині вони вже в п’ятому класі, мабуть, такі ж цікаві й допитливі, як і два роки тому.
Судівська громада поповнилась новими мешканцями: Олена з чоловіком, її мати, його батьки, двоє синів. Купили хату, почали обживатись. Невдовзі Олені пощастило – запросили на роботу в Зачепилівську школу вчителем, вести третій клас. “Не помітила, щоб хоч хтось до мене з пересторогою ставився. Діти щирі, відкриті. Педагоги прекрасні. Дарма, що на роботу добиратися непросто: щодня доводиться долати десятикілометрову відстань. Як було тепло, їздила велосипедом, а коли похолодало – шкільним автобусом до райцентру, далі маршруткою”, – розповідає жінка.
Її молодший син Саша – п’ятикласник Новосанжарського НВК. Старший Борис вчиться в Полтавському коледжі нафти і газу. “Обживаємось потроху, – продовжує Олена. – З Донбасу ми привезли кролів і голубів. До весни сарай добудуємо, буде де тримати курей. Працювати на землі ми звикли, тож і тут є в нас грядка. Подобається Новосанжарський край. У нас там, щоб поїхати в ліс по гриби, треба було дві сотні кілометрів добиратися, а тут півгодини – і ліс, і річка”.
“Невже бодай у снах не приходить те макіївське “гніздечко”, яке роками створювали та де добро наживали?” – питаємо. “Сниться, як же інакше, – зітхає Олена. – Але добре, що вчасно поїхали. Через два місяці був інтенсивний обстріл, снаряд влучив у наш будинок. Важко навіть уявити, чи залишились би живими, якби були там. Після того мародери пошастали. Звісно, кортить поїхати і розповісти, що тут, на Полтавщині. Скажу так: не страшно змінити місце проживання, страшніше жити під владою окупантів, їхніх поплічників і вдавати, що все добре”.

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.