Медаль “Захисник Батьківщини”, прикріплена до військової форми, відчуває, як б’ється мужнє серце солдата. Скільки таких медалей розійшлося по Україні? Скільки ще чекає на нових героїв? Думалося, що бойові нагороди мають прикрашати груди тільки фронтовиків Другої світової, але знову українські родини проводжають своїх чоловіків на війну.
Серед тих, хто боронить східні рубежі України від зовнішнього агресора, чимало жителів Диканського району. Багато з них уже повернулися додому і поринули у мирні трудові будні. Багато й тих, хто нині боронить Вітчизну на буремному сході.
Одними з перших вирушили на Донбас Руслан Калюжний (позивний “Лисий”) і Микола Свіркін (“Бешений”). Обидва потрапили до 93-ї окремої механізованої бригади реактивно-артилерійського дивізіону: Руслан Анатолійович служив артилеристом, а Микола Олексійович – у взводі зв’язку.
Незриму єдність земляки відчували повсякчас, адже нерідко телефонували один одному, та й бойові завдання виконували синхронно: один забезпечує зв’язок, інший засипає противника вогнем. Чимало гарячих точок пройшли: Красноармійськ, Слов’янськ, Новобахмутівку, що під Горлівкою, Новоселівку, Авдіївку, Піски… Не раз Микола Свіркін (а для своїх – Колясик) приїжджав до Руслана Калюжного. Бійці його приймали як свого. “До нас і розвідники заходили. Ми їх нагодуємо, відігріємо, хлопці відіспляться – і далі в розвідку”, – розповідає Руслан Анатолійович.
Через п’ять місяців після того, як Руслана мобілізували, поріг районного військкомату переступив його брат Богдан Калюжний (позивний “Клема”). Попросився служити добровольцем у зону АТО, мотивуючи своє рішення по-чоловічому: “Брат на війні, а я за спідницею ховатися буду?” Він у складі 2-ї зенітно-ракетної батареї 1-го ракетного дивізіону об’їздив усю Луганську область, та й у Донецькій вистачило роботи.
Нині в зоні АТО перебуває ще один Калюжний – Анатолій, який підписав контракт і служить під Авдіївкою механіком-водієм у складі військ протиповітряної оборони. Добровольцем до української армії потрапив і Андрій Булава (позивний “Судачок”). Спочатку він не проходив за віком, тому аж за четвертою хвилею мобілізації врешті одягнув військову форму. Служив на території Луганщини у Білоцерківському зенітно-ракетному полку начальником радіостанції, хоча обов’язки виконував різні – і на блокпостах працював, і на бойових машинах у складі охорони виїжджав, навіть на кухні поратися випадало.
“Спочатку було цікаво. Тоді стало страшно, а згодом до цього страху вже почали звикати”, – розповідають бійці про своє перебування у зоні проведення антитерористичної операції. За рік служби навчилися за звуком розрізняти калібри снарядів і приблизно вгадувати, де вони впадуть. Хоча нерідко кров холонула в жилах від того, що відбувалося. “Інколи було так страшно, що вже подумки з життям прощався. Написав дружині СМС: “Я тебе люблю”, вимкнув телефон – і все, в бій”, – ділиться спогадами Руслан Калюжний.
Миколу Свіркіна представили до нагороди за те, що він вивіз одинадцять поранених бійців, прорвавшись через оточення сепаратистських БМП. Руслан Калюжний отримав президентську нагороду – почесний нагрудний знак “За взірцевість у військовій службі”, який йому вручили за підтримку “кіборгів” під аеропортом: тоді його підрозділу вдалося підірвати ворожі склади з боєприпасами.
Як удома чекали, як боялися таких прощальних повідомлень, можна тільки уявити. Для родин бійців війна стала справжнім випробуванням. Щоб пережити його, теж неабияка мужність потрібна. “Коли я від’їжджав, мій син на колінах благав: “Таточку, не їдь”, – гірко пригадує Богдан Калюжний. Тож для рідних воїнів-захисників стало справою честі підтримувати нашу армію. Дорослі виготовляли маскувальні сітки, діти писали листи і малювали. Бійці й досі зберігають листи, які отримували на передовій, багато з них віддали в музей. Ці малюнки та помережані дитячими почерками аркуші бували і в нагрудних кишенях, і в бойових “Уралах”. Не розлучаються воїни з оберегами: іконами, натільними хрестиками, вірять, що вони теж відводили ворожі кулі.
З великою вдячністю пригадують бійці й волонтерів, особливо Олександра Онищенка, який знову перебуває в зоні АТО, тільки тепер уже як військовослужбовець. Добрим словом відгукуються й про Олександра Братського, який організував фонд “Допомога військовим”, і про підприємця Василя Бабича, і про роботодавців: Леоніда й Дениса Сичуків (ТОВ “Колос”), Руслана Залейдінова, Романа Пирлика й Олександра Мацюка (ТОВ “Укрпродснекгруп”).
Нині чоловіки повернулися до своїх мирних занять. Руслан Калюжний знову курсує дорогами України. Микола Свіркін ремонтує автомобілі. Андрій Булава працює в Диканському районі газопостачання. Богдан Калюжний шукає, де можна застосувати свою професію тракториста. Періодично телефонують бойовим побратимам, їздять до них у гості, запрошують до себе. Тільки феєрверків не люблять, та ще блискавки з грозою, бо тоді відразу огортає тривога, яка і без того нерідко приходить у сни…

Тетяна ЛАЗОР.