Якщо комусь із “небожителів” закортить узнати, наскільки толерантний його електорат (тобто ми з вами, народ), що люди думають про фінансову й державну політику, варто зраночку у вихідний проїхатися громадським транспортом.
“Хочу до папи!”
Сьома ранку, маршрутка у бік Південного вокзалу Полтави заповнена вже на Алмазному: переважна більшість пасажирів поспішають на дачі та в село на городи дати лад землі до близьких холодів. Небо похмуре, настрій – відповідний.
Жінка-кондуктор років шістдесяти чимось роздратована. Може, їй хтось на ногу наступив, може, вона комусь… Протискується у вузькому проході, мовчки бере гроші, решту та квитки подає також мовчки.
У дверях з’являється молода пара: схожі на студентів, але вже із двома дітками: молодший хлопчик – ну зовсім пуп’янок, а старшій дівчинці не більше п’яти рочків. Мамі одразу місце знаходиться, вона бере на руки малого й починає прилаштовувати сумки. Молода сім’я, певно, також прямує на електричку, в село по продукти. Сувора кондукторка кличе дівчинку й поступається своїм місцем. Продає квиточки, показує молодому татові жестом, мовляв, візьміть доньку на руки і не створюйте натовп у проході. І пильно спостерігає за порядком у салоні. Та як тільки тато всідається попереду, малюк у мами на руках починає вимогливо мітингувати. Слів без перекладу ще не розбереш, але за інтонацією зрозуміло: дитина проситься наперед, на руки до батька. Мама намагається щось пояснити: там на руках сестричка, там строга тьотя, не можна заважати водію. Та жоден аргумент успіху не має, хлоп’я бунтує, кондукторка супить брови, розгублена мама не може дати дитині ладу. Народ, не доспавши у вихідний день, невдоволено зиркає, починає бурчати, мовляв, яке неслухняне та балуване. Несподівано сердита кондукторка протискується на кілька кроків, забирає вередливу дитину й передає наперед. Галас одразу стихає, і на весь салон лунає дзвінке й щасливе, розбірливе до останнього звуку: “Папуся мій!”
Атмосфера вмить змінюється. Люди світлішають, а в сердитої кондукторки куточки рота повзуть догори. Й одразу стає помітно, які у неї великі, красиві карі очі. А ще півхвилини тому для скандалу в салоні достатньо було маленької іскри.
“Усі всім брешуть”
“Полтава – Лозова”, що подається на четверту платформу, гальмувати не поспішає, голова потяга вже далеко, а вагони все котяться. Нарешті щастить: вагон завмирає дверима прямо перед моїм носом. Оскільки стартова позиція сприятлива, місце під вікном по ходу потяга – гарантоване. Тож настрій оптимістичний. Ззаду напирають люди з кошовками, відрами, “кравчучками” – всі, хто встиг спродатися на привокзальному базарі, і хто навіть не встиг, тому решту товару буде носити по вагонах.
…Рушаємо. Гамірно, сідати вже майже ніде. Дядько, обвішаний через плече одразу двома затертими дерматиновими сумками, не питає у пасажирів навпроти, чи є між ними посередині вільне місце (бо його таки майже немає, дебела тьотя своєю широченною “п’ятою точкою” прикрила одразу два сидіння), і чемно ставить до відома:
– Я поміж вас сяду.
– Так тут мій чоловік…
– Де? У карти грає? Ну й на здоров’я, а я – сяду.
За вікном вагона промайнув Коломак із двома рибалками у човнах на плесі. Переставляю свою сумку з гостинцями подалі від гарячої стіни (працює опалення). Сусідка навпроти, змирившись з ущільненням, коментує:
– А я колись їхала на дачу й задрімала. Добре, що на одну сумку обіперлася, а другу притримувала ногами. Чую – з-під ніг хтось її помаленьку витягає… Прокидаюся: тітка мого віку мені в очі дивиться й продовжує тягти на себе мою сумку. Поїзд саме зупиняється, а вона як зарепетує на увесь вагон: “Віддай, це моя сумка!”
– І чим закінчилося?
– А чим би воно закінчилося? Я їй ті очі мало не повидряпувала! Отаке життя…
– Та життя – боронь Боже, – приєднується попутниця через прохід. – І люди такі злі поробилися…
– А як не обізлитися? – приєднується третя пасажирка. – Он попорозказували, що субсидія сама зробиться, не треба й ходити, якщо в минулому році документи подавалися. Пішов чоловік узнать, що ж воно там та як. У нього пенсія непогана, як три роки тому оформляв, то зовсім гарна була, більша, ніж де в кого зарплата. А мені до пенсії – як мідному казанку, спасибі Віктору Федоровичу! Порадилися ми, що за мою тисячу більше одягу зношу, ніж зароблю. Лишилася вдома, стару родичку-інваліда доглядаю. Оформила документи, стаж іде – й то добре. Є сад, город, якесь господарство. Повертається чоловік додому із круглими очима: “Де у тебе за минулий рік 29 з половиною тисяч доходу взялося? Іди тепер сама розбирайся!” Я тільки плечима знизала: що за дурня, які 29 тисяч? Пішла спочатку в налогову – там усе знають. Дівчата теж плечима знизують. Потім одна питає, чи я в санаторій не їздила. Кажу: “Їздила”. Бо мої суглоби якщо не пролікувать, ні ходити, ні робити негодна.
– Ну так ото воно і є, – переглядаються між собою, – люди про це ще не знають, але якщо путівка була із соцстраху, пільгова, то її повна вартість тепер у дохід зараховується, хоч ви своїми грошима оплатили тільки якісь проценти…
– Та який соцстрах, якщо я не працюю? Мені діти путівку купують! А дохід листоноша щомісяця приносить – 120 гривень із районного бюджету по догляду за немічною людиною. Якби знала, що там за сума, була б і документів не збирала!
Жінка замовкає, щоб угамувати хвилювання.
– Так а звідки ж 29 тисяч? – допитуються попутники.
– Зараз розкажу, звідки. От скажіть мені, людина може прожити на 120 гривень? Правильно, не може. Щось треба їсти, щось у аптеку носити. Виходить, раз я не вмерла, значить, за щось живу? І держава вирішила, що десь таки я беру щомісяця не менш як 2900. І неважливо де: діти прислали, чоловік на свою пенсію годує, чи на базарі вторгувала. Головне – при обрахуванні субсидії їх не забути! Якийсь там мінімум, та ще й помножений на два, автоматично зараховується мені в дохід. Кажуть, усе по закону. Це ж треба, офіційно визнається, що за простий мінімум вижити неможливо, треба ще й на два помножить! Пожив би по цьому закону той, хто його написав… Усі всім брешуть, і брехню – зараховують!
Газова арифметика
Тиша панує недовго. Розмова переходить на розмір субсидії.
– А я в минулому році переплатила, як дурна, – журиться та, що все допитувалася, звідки взялися 29 тисяч. – Раніше ж як було? Обов’язкову плату нарахували, її треба щомісяця до зберкаси віднести. Решту покриє держава. А минулої зими було щось таки чудне. Поплатила чотири місяці, а потім контролер мені переказує: “У вас переплата велика”. Яка може буть переплата, якщо я зайвих – ні копійки, тільки нараховане? Що таке борги, пам’ятаю – років 20 тому мені за них газ чуть не відрізали. Виплачую далі: то десь, певно, комп’ютер помилився. На кінець опалювального сезону виявилося, що переплати – аж 6 тисяч гривень! Ну хто розумніший, той десь із середини зими платити зовсім перестав, ще й на літо лишилося, отака чудна була минулого року субсидія. А мої гроші, кажуть, пропали, зняли їх кудись, та й годі. Не пригодилася переплата на наступний сезон. То хіба ж оті півтори тисячі за газ щомісяця – обов’язкової плати – лишні мені були? За них отут на базарі днями мерзла зі своєю капустою-квасолею…
– Облгази у нас – приватні, – вставляє і свої “п’ять копійок” у жіночу розмову дядько з двома дерматиновими сумками. – За що ж їм отака від держави щедрота була, купа зайвих грошей на рахунках більш як по півроку? Як по всій Україні, то це ж мільярди мертвим грузом пролежали, і всі – бюджетні. Хтось із чийогось дозволу на цьому добряче руки нагрів. Нас подачкою ощасливили, а собі кармани понабивали. У воєнний час!
За всією цією розмовою мовчки, обіпершись на ціпок, спостерігає дідусь у натертих до блиску раритетних ялових чобітках. Нарешті не стримується:
– А розщитано все правильно було… Ну який же українець поскаржиться на державу, що раз на сто років “помилилася” собі на збиток? Сиділи тихенько та переплаті раділи. А хлопці на Донбасі у драних берцях воювали!
Розмова стихає, але ненадовго.
– А ми у минулому році на опалювальний сезон на місяць мали пільгових 230 кубів газу по субсидії. Тепер на місяць нам лишили 68 кубів. Це двокімнатна квартира з автономним опаленням, 56 квадратних метрів, вуглова, – підкидає нову тему інтелігентна жінка, явно не з базарювальників. – А за кожен понаднормовий куб – будь добрий, 7 гривень оддай. І байдуже, як можна укластися у таку норму. А в старої матері у глиняній хаті теж норму споживання газу на 100 кубів на місяць урізали. Мама у мене закальонна, і хата стара, глиняна – тепло тримає. У найбільші морози якусь тисячу доплатимо, та й перезимує. А боронь Боже, зляже, як тоді економити? Нехай мерзне? Пенсія в неї – 1400 гривень, весь вік у колгоспі проробивши. Якби жила тільки на свою пенсію і 100 кубів перепалила – 700 гривень оддай, на 700 – живи, будь добра. Так із того мізеру ще й за електрику, за воду заплати. І які ж це 15 процентів від доходу?!
* * *
Особисто мені субсидія не світить, і зовсім не через грандіозну зарплату. Різні ситуації, різні обставини… Певно, не виявивши прізвища автора цього матеріалу в переліку кількох мільйонів родин, ощасливлених цією державною допомогою, днів десять тому офіційна інстанція на мою домашню адресу надіслала листа. Текст дуже переконливий: заповніть бланк, що додається до листа, і буде вам на увесь опалювальний сезон щастя.
Яка правда (з конверта чи з електрички) правдивіша? Платіжки за жовтень покажуть. А пасажири у громадському транспорті розкажуть – емоційно і в деталях.

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”