“На волонтерів сподівались більше, ніж на державу”

Свій двадцять шостий день народження Вадим Дацій зустрічав удома, в Поповому Новосанжарського району, а срібний ювілей – далеко від рідного дому – у війську. Строкову він служив у Житомирі у військах зв’язку. Через кілька років – знову армія, знову Житомир, тільки вже десантні війська. Хоч минуло п’ять місяців, відколи повернувся додому, все ж “армійський” рік часто приходить у снах. Ми попросили Вадима розповісти, чим він так закарбувався у пам’яті.
– У Житомирі була навчальна підготовка. Це місяць-півтора, щонайбільше два. А далі?
– Направили у 25-ту бригаду. Це на Дніпропетровщині, у Гвардійському, неподалік Новомосковська. Там постійне місце дислокації бригади. Звідти наш підрозділ направили в Широкий Лан, а тоді – в зону АТО. Відверто кажучи, хотілося потрапити на “передок”, але ми були в другій лінії оборони. Телефоную недавно до земляка Юрка Олійника, який пішов на контракт, а він і каже: “То добре, що дісталася та друга лінія, бо в нас тут, на передньому краї, дуже вже гаряче. Краще сюди не потрапляти”.
– Чому був на тій другій лінії: Мінські домовленості?
– 120-й калібр і серйозніше озброєння відвели, а от сепари гатили без розбору, наче ні сном, ні духом не знають про ті домовленості.
– Четверту хвилю мобілізації держава забезпечила “на всі сто”?
– Не треба вірити тому, що в газетах пишуть та по телевізору кажуть. Броники нам видали, але ж четвертого класу. Від дрібних осколків такі можуть захистити, але не більше. Шоломи – ніби з пластмаси виготовлені. Теж не дуже надійні. Формою забезпечили, але проблемно було здавати її, коли демобілізовувались. Швидко зношувалась, не хотіли приймати. Може, надіялись, що ми купимо в магазинах новеньку і здамо?
– Тож без волонтерів сутужно було б?
– Скажу більше: волонтерську підмогу ми більше відчували, ніж державну. Харчування надто одноманітне. Каша “дріб-16”, перловка тобто, ще й нічого, а на бички, сардини та інші рибні консерви досі дивитися не можу. До речі, готували ми самі – знайшлися хлопці, які взялися куховарити. А волонтери привозили нам переважно домашні харчі. Словом, не голодували. Дутиші, плащі-накидки, рукавиці теж волонтери доставляли. Правда, не все до нас доходило – поки командири не переберуть…
– А ти ж їх підхвалював – хоч із запізненням, зарплату сповна віддавали, про посвідчення учасників бойових дій подбали… Тим більше, вони ж такі, як і ви, – призвані за мобілізацією.
– Як і серед нас, рядових, так і серед командирів усякі трапляються.
– То й серед вас були такі, які не проти в “самоволку” податися, в чарку заглянути?
– І немало таких. У Житомирі для штрафників спеціальні ями були для відсидки. Тепер смішно згадувати, як дехто брав до рук лопату і копав, бо задумав остограмитись. Чи прийде напідпитку і сміється: готовий до ями, саджайте. Не буду вихвалятися, але штрафником я не був ні в Житомирі, ні пізніше. Не звик спиртним зловживати.
– Там, на другій лінії оборони, умови, звісно, були далеко не домашні?
– Доки тепла погода стояла, ночували в повному розумінні слова під парканами. Тобто під відкритим небом. Видали нам спальники, каремати. А як похолодало, поселились на шахті в покинутому гуртожитку. Двері навісили, вікна утеплили. Топили дровами.
– До призову працював у фермерському господарстві “Козубівське”, туди й повернувся. Керівник господарства Михайло Васюта радо зустрів?
– Він клопотався постійно, часто телефонував, допомагав матеріально, підтримував морально. Спасибі йому! Належними пільгами користуюсь, документи на отримання землі уже здав, веліли зачекати місяців два, доки оформлять усі папери. Тепер у роздумах – передати в оренду чи самому на тих двох гектарах господарювати. Я ж важкої роботи не боюсь.

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.