Струменіють меди бурштинові

“Це тут і чебрець, і будяки, і кропива…” – не одному любителю меду згадуються слова пасічниці Надії Петрівни Вареник, коли в роті ніжно тане придбаний у неї солодкий продукт із різнотрав’я. Духмяні в золоті липи й запашні поля гречки вимальовуються в уяві тих, хто смакує медом із нектару цих рослин, що його надбали варениківські крилаті трудівниці на чутівських квітучих просторах.
– А я люблю тільки найперший, найсвіжіший мед. Коли відкриваєш вулик, а там аж блищить – тоді так скуштувати хочеться, що страшне, – сміється Надія Вареник. – А так пасічники, скажу вам по секрету, меду не їдять. Пробують тільки. Досі згадую, як багато десятиліть тому, коли ми з чоловіком тільки одружилися, пригощали одного дядька медом. Качали якраз. Я поставила мисочку, подаю ложку. А він: “Нащо вона треба?” Та як сьорбне меду прямо з миски! У мене від самого спогаду дух забиває.
Надія Петрівна Вареник із Вільхуватки Чутівського району – спадкова пасічниця. І дідусь, і батько все життя любили цю справу. Так само не уявляв себе без неї і її чоловік, Василь Миколайович Вареник, нехай йому на тім світі солодко царствується.
У дівоцтві Надія Петрівна мала не менш смачне українське прізвище – Цибулько – й не сумнівалася, що в її дорослому майбутньому не знайдеться місця для жодного вулика. Забагато їй перепадало, наймолодшій із трьох сестер, допомагати батькам пасічникувати. “Найгірше було лазити на дерева по рої, – згадує. – Прийду після того в клуб пухла, обкусана. Прикро до сліз. Сподівалася, що настане час, коли до бджіл і не підходитиму. Але надалі все в житті так перекрутилося, що вийшла заміж за пасічника, з роками організм звик, і пухнути перестало. Пам’ятаю, одного року в нас пропало багато бджіл. Прокинулися ми з чоловіком уранці й сказали, що більше пасікою займатися не будемо. Посиділи-посиділи, помовчали до вечора, а тоді чоловік і каже: “Ну що ми ще вміємо?” Отак заново все й почали відбудовувати, скупляти… Зараз мені вже 57 років, так що бджолярський досвід за плечима добрий. Поступово й дітей у цю працю втягли – дві доньки, зять”.
Молоді пасічникують у Черняківці, Надія Петрівна – у Вільхуватці, та працювати стараються разом. На пасіці – 70 бджолосімей. Порода, якій уже давно надають перевагу і яку намагаються підтримувати, – українська степова. Свого часу Вареники пробували завести “карпатянок”, але тільки переконалися, що в цій справі краще залишатися прихильниками перевіреного, ніж експериментувати.
У буденних клопотах Надії Петрівни, як і у всіх колег по солодкому цеху, безкінечні вболівання про те, щоб медоносним комахам вистачало щедрих і безпечних пасовиськ. А без відповідального ставлення до проблеми фермерів та керівників сільгосппідприємств сьогодні це неможливо. Нинішнього сезону до всіляких дрібних прикрощів додався ще й “не дуже важний”, як каже пасічниця, медозбір. Далася взнаки травнева негода. Та все ж золотим цілющим продуктом із пасіки Вареників у багатьох полтавських сім’ях уже і насмакувалися, і на зиму його припасли – він же неодмінний рятівник від дошкульних застуд.
Найбільше сподівання Надії Вареник – щоб пасічники не перевелися в їхньому роду ніколи. Прищеплювати любов до цієї справи вона вміє професійно – колись вела пасічницький гурток у школі. Згадує, з якою радістю діти йшли в гості до крилатих трудівниць – брали з собою воду, булочку, а вже на місці пригощалися запашними бурштиновими ласощами. Багато хто з тих колишніх гуртківців сьогодні клопочуться біля власних вуликів, і Надії Петрівні Вареник приємно, що перше їхнє знайомство з Божими комахами, як здавна величають у народі бджіл, відбулося саме з її доброї волі.

Вікторія КОРНЄВА
Микола БЕЗНОС (фото)
“Зоря Полтавщини”

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.