Курчат рахують восени

Це відоме прислів’я, вжите як заголовок, має ще варіант: восени і курчата курми будуть! І щоб не чекати, у що виростуть на осінь сьогодні ще віртуальні загрози, пов’язані з підвищенням тарифів, полтавці прийшли на мітинг до будівлі обласної ради із конкретними вимогами, власне, щоб сказати “ні” непосильним для більшості українців платежам.

Це питання мала розглянути на своєму засіданні, яке якраз у ті години тривало в залі, дев’ята сесія обласної ради сьомого скликання. І доки працював депутатський корпус, полтавці, а це переважно люди пенсійного віку, слухали промовців від кількох партій, чиї прапори не дуже захищали їхні голови від спекотного сонця, а більше розмовляли між собою, скрушно ділилися наболілим. Ось у невеликому гурті жінки пенсійного віку також емоційно щось обговорюють. Запитую одну із них, яка назвалася Оленою Миколаївною Різник, чому вона тут сьогодні?
– Мені зателефонувала приятелька і сказала, що буде майдан, точніше, мітинг протесту проти підвищення тарифів. Це дуже болюча тема, одна з болючих, а я – людина небайдужа, тому я і тут. До того ж я ще й сама понаписувала об’яви, передзвонила знайомим, щоб і вони прийшли. Розумієте, кажуть, Росія проводила геноцид, знищувала наших людей, і це так. Але геноцид ми маємо і зараз у себе, бо те, що відбувається в Україні, – це не реформи! Ні, це – не реформи! Я – людина із двома вищими освітами, одна з них – економічна, і запевняю, що ці нові тарифи нічим не обґрунтовані, це як “Отче наш”! Прості українці стали злидарями, це – факт. Я бувала в багатьох країнах світу, представляючи нашу державу як маркетолог міжнародного рівня, бачила і знаю, як там люди живуть. Донедавна навіть не здогадувалася, що я так люблю свою Україну, наш багатостраждальний народ. Із перших днів стояла тут, на Майдані, готувала їжу, згодом ходила в госпіталь до наших бійців, допомагала хлопцям в АТО.
– І для Вас ці нові тарифи також непосильні?
– Саме так, моя пенсія – 1800 гривень. Субсидію оформила, на літо її зняли, не знаю, як буде далі. Але що таке субсидія – та зайдіть у будь-який магазин, подивіться на ціни – ви ж на триста гривень не скупитеся! У нас он тільки гречка вже “золота”, як чорна ікра, що казати про інше. А мені треба робити операцію, лікуватися. Субсидія нічого не вирішує. У Швейцарії платять за комунальні послуги шістсот євро, але ж там зарплата – п’ятнадцять тисяч! Ми не претендуємо на п’ятнадцять тисяч євро, але дайте нам достойні зарплату й пенсію, щоб ми могли жити, як люди. Чи це тактика така – знищити більше пенсіонерів, щоб не заважали нашій владі. Тому сумно й боляче…
– У мене сорок п`ять років трудового стажу, був ковалем на ПТРЗ, і жерстяником, і механіком, і головним механіком – життя рухалося! У вісімдесятих роках пішов на пенсію, одержав 63 рублі. Зараз це – 1500 гривень. А ті, хто й не працював, одержують 1400. Скажіть мені, як таке може бути? Я дуже тяжко трудився в гарячому цеху, то хіба це справедливо? – питає Андрій Михайлович.

Поруч із ним дружина, Ганна Володимирівна, педагог, і вона наголошує, що праця вчителів так само не поцінована державою, її пенсія складає 2000 гривень. Нещодавно віднесла документи на оформлення субсидії, чекає на результат. Донька, розповідають, змушена їздити на заробітки, бо тут працювала продавцем із зарплатою 1200 гривень.
– Маю сподівання на те, що все якось зміниться, хочеться справедливості, бо куди не глянь – оббирають простих людей, обдурюють, обдирають – інших слів нема, – каже жінка.
А чоловік додає, що кілька днів тому вона віддала лише за діагностику 900 гривень, а яким буде лікування її спини? І що залишиться після оплати комунальних тарифів їм на життя?
– Хай би депутати пожили на нашу пенсію. Розігнати їх треба, хай ідуть працювати, бо там, у сесійній залі, бачимо, яка то “робота”! – підсумовує чоловік.
– Ми не просто дійшли до межі, ми уже – за межею! – приєднується до розмови ще один протестувальник, Петро Дмитрович. – У мене 1500 гривень пенсія, а за комуналку плачу 1200. Як із цим жити? Працював електриком сорок п’ять років, одержав пенсію – 841 гривню, відпрацював ще одинадцять років, додали за те чотириста гривень плюс якісь перерахунки були. У дружини ще менше, але субсидію нам не дадуть, бо у нас діти прописані, а в них і в онуків своїх проблем чимало. Який вихід? Хай олігархи припиняють красти, тоді не треба буде ніяких субсидій. Полтавщина може дати достатньо нафти і газу, я це знаю достеменно, але олігархам невигідно розконсервовувати свердловини, які зараз не використовуються. І нам не треба було б купувати дорогий газ за кордоном, свій мали б дешевий! Не знаю, чим це все завершиться, щось у народі назріває недобре. Це сьогодні на мітингу мало людей, а восени, коли всі одержать рахунки, то вже не ховатимуть голови в пісок, не чекатимуть, що якось усе залагодиться, як ще сподіваються сьогодні. Хай би наші олігархи, сідаючи снідати, обідати, вечеряти, порівняли, що стоїть у них на столах і що у нас, пенсіонерів, у молодих сімей, яким дітей ростити й годувати треба на зарплату в тисячу гривень. Сьогодні бабуся одна біля кіоску стояла й плакала, каже, досі могла купити хоч булочку й молоко, а тепер хіба з водичкою може ту булочку з’їсти. “Щоб ви подавилися!” – сказала, купивши ту булочку. І це самі ж українці знущаються зі свого народу, вже ж офіційно повідомили, що Україна – друга у світі за показниками смертності після якоїсь африканської країни, що населення наше у цьому році опуститься нижче межі бідності. А ми ж стільки ресурсів маємо, землю яку маємо – де ще у світі такі чорноземи, такі природні багатства?
Петро Дмитрович додав, що виріс у полтавському селі, яке вкрай занедбане сьогодні, а сам він господарює на дачній діляночці, яка дає те, чого сім’я не може дозволити собі купити в магазині чи на базарі. Господарює, доки ще дозволяє здоров’я. А далі як?
Одна із активісток саме підійшла до мікрофона й читала напам’ять “І виріс я на чужині…” Тараса Шевченка, і ті рядки звучали гірко й боляче, бо знову все там – наче про нас, про наші одвічні страждання:
І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини!
– Путін казав, що він Україну не бачить на карті… Але не він, свої “пани лукаві” заганяють народ у ярмо, – кажуть мої співрозмовники, слухаючи слова Шевченка.
І ще люди приєднуються до розмови, наголошуючи, що прийшли захистити себе і своїх рідних, і ще прийдуть, і приходитимуть, доки влада їх не почує. І дуже хотілося б усім, щоб мирно розв’язалися ці страшні для них проблеми, щоб воздалося по вірі – а вони, виходячи на Майдан, вірили, що виборюють краще життя у справедливому світі. У мирному світі, за який кладуть голови їхні сини й онуки, сини України.
Мітингувальники дочекалися повідомлення про те, що депутатський корпус прийняв рішення про звернення до Верховної Ради України та Кабінету Міністрів щодо врегулювання проблем із підвищенням тарифів. Люди зітхнули з полегшенням, але, розходячись, наголошували, що курчат все ж рахують восени, і вони готові й далі боротися, якщо влада їх не почує.

Марія ВІТРИЧ.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.