Побачення з юністю

Коли пролунав раптовий телефонний дзвінок і у слухавку чоловічий голос сказав: “Сашо, ти не забув, що у 1966 році в селі Штомпелівка Хорольського району ми востаннє переступили поріг рідної школи?”, мені похололо в серці. А й справді: 50 літ із тих пір минуло! “А хто це телефонує?” – запитую. “Не впізнав? Комсорг школи Микола Козлов! Запрошую завітати на зустріч випускників…”
Запрошення отримали багато поколінь випускників відразу – й ті, для кого останній шкільний дзвінок пролунав півстоліття тому, й ті, для кого відтоді спливла лише п’ятирічка.
І ось та станція “Хорол”, до якої ми прибули з Кременчука разом із однокласником Володею Бажаном. За гарної погоди колись доходили до школи за 15 – 20 хвилин. Але цього разу вирішили йти повагом, побільше пороздивлятися навкруги. У потязі вдосталь наговорилися. Життєва стежина у Володимира Федоровича виявилася твердою і впевненою. Після 8-річної школи та Хорольської середньої школи №1 мій сусід-ровесник закінчив Хорольський технікум механізації та електрифікації. Працював у Хорольській райсільгосптехніці. Далі – переїзд до Кременчука, робота на багатотисячному КрАЗі, навчання у Харківському машинобудівному інституті. На одній із виробничих практик познайомився зі студенткою Ларисою. Вона й стала Володі вірною дружиною. Двох синів виростили.
…Багато що в нашому дитинстві та юності починалося саме тут, на залізничному вокзалі (станція “Хорол”): ми з цікавістю зустрічали й проводжали паровози, на вокзалі працював буфет, де можна було купити печива й лимонаду. А головне – час від часу на вокзал приїжджав кінотеатр на колесах. За 5 копійок у вагоні демонструвався фільм. Ото було вражень!
“А пам’ятаєш, Володю, ярок перед селом? Він залишився з часів Другої світової. Ми, дітлахи, так любили гратися там у війну, в “наших і ненаших”…
А ось і центр села. Багато забулося з тих пір, але першу осінь, коли батьки привели нас, першокласників, до школи, пам’ятаю. Немає вже тієї маленької школи, на її місці з’явилася сучасна, добротна, з великими вікнами, чудовим спортзалом.
До початку урочистої частини залишалося ще трохи часу. Отож зустрічі, зустрічі, зустрічі… Важко повірити, але декого неможливо було впізнати. Чулися голоси: “Та це ж я, Люба! А ти хто такий? Невже Коля?”
Хто не пам’ятає смаку солодкої продукції Хорольської харчосмакової фабрики, зокрема халви та лукуму? Саме про якість продукції на підприємстві дбала Галина Бондаренко. Обиралася депутатом міськради, працювала у профспілковому активі.
Микола Козлов – син керівника відомого свого часу в області колгоспу імені Ілліча. Його батько, Іван Григорович, прославився дорідними урожаями, а Микола будував житло для трудівників-хліборобів.
Із працьовитої сім’ї пішла у світ наша активістка-відмінниця Любов Козлова. Вона, як і Лідія Тур, обрала професію медика, має понад сорок років стажу. Обидві працюють нині в Хорольській райлікарні у фізіотерапевтичному кабінеті.
Коли ми закінчували восьмий клас, у нашу школу приїжджали представники з навчальних закладів і запрошували здобувати ту чи іншу професію. Ось так і трапилося, що дружна група дівчат виявила бажання навчатися у Полтавському сільськогосподарському технікумі – Надія Сидоренко, Лідія Синягівська, Валентина Демиденко, Лідія Іващенко.
Як у інших складалася доля? Раїса Мовчан, Ольга Магденко, Володимир Левченко, Микола Черняк вибрали, як на той час, найзатребуваніші професії: дівчата – в харчовій промисловості, хлопці – технічні та будівельні спеціальності.
Зустріч випускників гріла серце не тільки спогадами, а й тією теплотою, з якою підготував для нас культурну програму нинішній педагогічний та учнівський колективи. Щирістю, з якою вітала численних гостей директор школи Інна Миколаївна Рябухіна. Ні на мить ніхто не встигав засумувати. Згадували улюблених учителів, улюблені предмети, юнацькі мрії про майбутній фах. Відверто ділилися і успіхами, і невдачами.
…До моменту прощання залишилося хвилин п’ятнадцять. З однокласником і сусідом Володею ми збиралися відбувати на залізничний вокзал. Більшість із моїх друзів поверталися у свої домівки, які розташовані в рідному селі, недалеко від школи. Вони мають щастя щодня бачити малу батьківщину, відчувати теплоту її землі під ногами. Мимоволі пригадався мій журналістський матеріал, написаний на Хорольщині. Заголовок був болісним: “Не спішіть продавати хату!” В ньому йшлося про стареньке подружжя, яке жило в одному із сіл Штомпелівської сільради. На прохання дочок батьки вирішили пожити у кожної із них – в Україні, в Білорусії та в Молдавії. Думали закоренитися там, де виявиться краще.
“Добре, що рідної хати не продавали, – казали потім старенькі людям. – У ній – найкраще”. Отак і багатьом моїм однокласникам затишно, що неподалік від їхньої оселі, повної буденних клопотів, будь-якої пори року весніє, щебече оте ластів’яче гніздо – школа, з якої ми колись випурхнули у широкий простір.

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ
Член Національної спілки журналістів України

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.