Про службу в Афганістані прикордонник-сапер Валентин Кобель розповідає детально. Немов це відбувалося лише вчора, а не понад 30 років тому. Зізнається: може не пригадати до подробиць нещодавній день, але воєнні будні навік вкарбувалася у пам’яті, як і кожен із бойових побратимів. Із 15 травня 1984 року по 19 грудня 1985 року – 19 місяців служби. Близько 70 бойових операцій. Медаль “За відзнаку в охороні державного кордону СРСР”, яка вважалася серед прикордонників особливою нагородою… Ось такий шлях воїна-афганця, нашого земляка.
“Ми можемо наказати, але краще – за власним бажанням…”
У 1983 році Валентин Кобель закінчив Бутенківську середню школу, що в Кобеляцькому районі. У жовтні був призваний на дійсну військову службу в Пянджський прикордонний загін, що в Середній Азії. Після навчання в туркменському місті Теджен за спеціальністю механік-водій МТУ-20 повернувся в попередню військову частину. За розподілом потрапив в Афганістан.
– Мене й інших бійців викликали в штаб і сказали: “Вам випала велика честь захищати південні кордони нашої Батьківщини, що передбачає службу в Демократичній Республіці Афганістан. Ось перед вами аркуші паперу. Ми можемо наказати, але краще було б, якби ви написали рапорти за власним бажанням”. Це вже нині я розумію причину такого рішення: щоб наші батьки не виказували претензій, бо солдати ж самі просилися, а відмовити нам не могли, – ділиться думками і спогадами Валентин Кобель.
У травні 1984-го 18-річного юнака направили служити у місто Імам-Сахіб, провінцію Кундуз, у званні молодшого сержанта в інженерно-саперний взвод, мотоманеврену групу 1, на точку Ізмаїл. Каже, це був легендарний підрозділ, відомий успіхами в бойових діях.
– Ми знаходилися в зеленій зоні. Мали чудовий садок, їли аличу, айву, мигдальні горіхи. Перед нами в тому місці мешкали фахівці, які будували дороги в Афганістані, але коли виникла необхідність розмістити прикордонні війська задля попередження переходу кордону через річку Пяндж із боку Афганістану, ми зайняли той куток. Наші війська стояли вглиб ДРА на 100 – 150 кілометрів від кордону, щоб душмани не могли спокійно переходити державну межу і влаштовувати диверсії, внаслідок яких гинуло мирне населення, – продовжує Валентин Кобель.
Фронтові будні

Ратні будні. Валентин Кобель у другому ряду ліворуч.

Відразу керівництво мотоманевреної групи “новачків” на бойові виїзди не брало, даючи змогу їм призвичаїтися до кліматичних умов. Потім дозволили їздити як десанту на бронетранспортерах, коли відвозили провіант, щоб ознайомитися з територією й зорієнтуватися. Після того, як побачили, хто є хто, стали залучати до більш серйозних бойових операцій.
– У разі потреби для підтримки з повітря прилітали радянські вертольоти. Після бомбардування на другий день ми йшли “прочісувати” територію, здійснювали так звану зачистку. “Духи” зазвичай не здавалися в полон: обирали між “загинути” чи “спробувати вийти з обстріляного місця завчасно”, – каже Валентин Кобель.
“Дідівщина”, говорить, у підрозділі була, але своєрідна, старший прагнув уберегти молодшого.
– Ніколи такого не траплялося, щоб “діди” відмовлялися виїжджати на бойові операції й відправляли нас, молодих. Навпаки. Якщо ми мали вирушати на складні завдання, вони неодноразово казали нам, щоб залишалися, і йшли натомість самі, – пояснює сапер.
В перший рік служби, згадує, ніхто бронежилет і каску не носив. А ось коли лишалося 3–4 місяці до повернення додому, то вдягали все й окопи рили глибші, примовляючи: “Дембель у небезпеці”.
– У мене було дев’ять собак, які шукали міни, але тварини працювали неефективно, бо їхні писки забивала пилюка. Тож вся надія лишалася переважно на щуп – метрову палицю з металевим штирем – і чоботи, – розповідає Валентин. – Доводилося й міни-сюрпризи знешкоджувати. Наприклад, натиснеш на ковпачок ручки, щоб її ввімкнути… Бах! – пальців немає. Афганці маскували невеликі дози тротилу і в чайниках, вентиляторах, прасках, магнітофонах… Вони досліджували наші інтереси й майстрували відповідні горе-сюрпризи, щоб зробити військових інвалідами.
На дорозі розташовували міни переважно на правій стороні колії, бо з того боку на бронетранспортері сидів офіцер, а за його знешкодження їм платили додаткові кошти.
На час служби Валентина Кобеля в Афганістані, за його словами, саме припав розпал конфлікту. Чоловік зазначає, що попервах не було проблеми двома бронетранспортерами розігнати й знешкодити ворожу бандгрупу із 50 осіб, а у 1984–1985 роках останні отримували безвідкатну зброю, ефективніші гранатомети, краще озброєння, навчилися воювати…
Перша міна
– Узимку ми здійснювали бойову операцію в кишлаку Чичкі. Напередодні душмани дізналися, що блокуватимемо поселення, й написали російською: “Радянський солдат, не заходь у цей кишлак, бо звідти не вийдеш”. Для керівництва необхідно було просунути наші основні сили, блокувати поселення й показати, що нами ніхто не керуватиме. Отримали завдання – маємо виконати. Командири скликали керівників підрозділів і попросили поговорити з підлеглими, визначитися зі складом. Душмани нас запалили своєю погрозою. Нам оголосили, що будь-якими шляхами заходимо в кишлак.
Розвідка працює, вертольоти прикривають, ми рухаємося, стаємо в бойову лінію, оточуємо територію по периметру. На шляху посеред дороги – велика калюжа. Надворі -10 – -12 градусів. Іде колона. Доїжджаємо до калюжі. Передаємо інформацію командирові, він наказує почати пошук мін.
Ми з бойовим побратимом Сергієм Барановським ліземо по пояс у воду. Щуп уже не використовуємо, промацуємо пальцями. Я знаходжу конструкцію з дерева з двома клеймами, від якої йдуть проводи до поліетиленового мішка з батарейками, далі під’єднані до підсиленого тротилового заряду, який розташований так, щоб підірвати задню частину БТРа, де знаходиться двигун, і вивести машину з ладу. Після такого вибуху всі пасажири БТРа отримають контузії, а з машиною нічого вже не вдієш. І ось ми з Сергієм, “шукаючи раків” у калюжі, одночасно виявляємо: я – колоду, а він – батарейки. Вже й не думаємо про холод. Повідомляємо, що знайшли міну. Отримуємо команду знешкодити її. Успішно виконуємо наказ, і колона рухається далі, а на наші місця на машині сідають інші сапери, доки ми намагаємося зігрітися.
Отож “духам” не вдалося нас залякати. Ми їх розбили й заходили в кишлак господарями, хоча до того він вважався неприступною фортецею. Завдяки злагодженим діям ми показали, що вміємо воювати, хоч нам було по 18 – 19 років.
Люди різні
Як у нинішніх Луганську й Донецьку, так і в Афганістані місцеве населення поводилося по-різному, говорить Валентин Кобель. Одні пішли воювати, щоб заробити грошей, інші – через безвихідь, ще інші не воювали. Хтось ставився до нас вороже, хтось – приязно.
– У підрозділі панувала залізна дисципліна. Працював політвідділ. Пильнували, щоб солдати не займалися мародерством. Траплялося, коли бійці ставали на блок біля кишлаку, то нас лаяли, що ми не вжили заходів, аби не попсувати місцевим майно, наприклад, не витолочити город із кавунами. І потім здійснювали перевірки, чи ми насправді не змогли по-іншому, чи зробили так навмисне, – розповідає прикордонник.
Тамтешнє населення жило бідно. Розбите блискавкою дерево викопували до найдрібніших корінців. Хвостовики від ракет “ТУРСів” збирали й клепали ножі. Із бляшанок виготовляли вироби. Якщо у когось хвіртка була пофарбована в синій колір, то вважалося, що це вельми заможна родина.
– Коли ми ставали на блок біля помешкань місцевих, люди спочатку йшли звідти, тоді приглядалися до нас, поверталися назад. Виїжджаючи на бойові завдання, ми брали їхніх “сарбозів” (солдатів урядових військ), “КЗРів” (Комітет захисту революції), які були на зразок партизанів. Місцеві пригощали нас пловом. Ми спочатку побоювалися його куштувати, проте дякували за страву. У відповідь лунало: “Радянський солдат, трішки поїсти”, – продовжує воїн-афганець. – Окрім плову, інколи нас частували кавунами, чаєм, а ми ділилися консервами. Тамтешні й воду приносили. Ми наповнювали кухоль і давали спробувати їм, а потім уже пили самі. З одного боку, у місцевих не можна було нічого брати, а з іншого – вони ж це робили невимушено, проявляли щедрість. У провінціях люди жили переважно завдяки рису. Його відсутність означала голод. Афганці тримали й курей, але вони були трішки більшими за голубів.
Ми допомагали їм у побуті, з медициною, ділилися харчами. Прикордонні війська мали завдання іншого напрямку, ніж у армії. Власною поведінкою і виконанням обов’язків показували місцевому населенню, що ми – не ворожий їм народ, а люди, які прийшли зі співчуттям, добрими намірами, щоб допомогти…
Хотілося домашньої води
За весь час служби Валентин Кобель найбільше хотів напитися домашньої води.
– Мій кум Олександр Дрозд служив на польському кордоні. Повернувся додому раніше за мене на 10 днів. Ми з ним листувалися під час служби. Коли мені залишалося півроку до повернення, я зізнався йому, що перебуваю в Афганістані. Тільки попросив не говорити батькам. Він дотримав слова. В одній із розмов Саша казав, що, повернувшись до оселі, хоче посмакувати домашнім компотом. Я відповів, що мрію досхочу напитися домашньої колодязної води. В Афганістані вода була дуже брудна, – згадує сапер.
Спершу бійці пили її багато. Тільки-но спорожниш фляжку, набереш нову, а через десять хвилин знову осушиш. Та потім солдати вирішили варити чаї з колючої рослини, які втамовували спрагу. Харчувалися добре, мали хороше забезпечення.
– Батьки не знали, де я служу. Спеціально говорив, що на гірській заставі, бо коли до четверга не встигав відписати, то вертольоти наступного могли не прилетіти. Часом і місяць без звісток минав, а рідні ж хвилювалися. Мама тоді ходила у військкомат і цікавилася: “Щось давно немає листів від Валентина”. А там, знаючи про моє місце служби, запитували: “А що він пише?” “Та що на гірській заставі. Що їдять мигдальні горіхи, яблука, аличу”, – відказувала. “Та не хвилюйтеся, в нього все добре, їсти-пити є”, – чула у відповідь. До речі, в солдатів радянської армії була польова пошта, а ми вказували просто “ВЧ-2066.ТІ”. Літера “Т” означала “точка”, “І” – “Ізмаїл”. Ми й посилки отримували разом із речами, доставленими вантажними вертольотами, а радянська армія – ні, – продовжує Валентин Кобель.
Повернення на Батьківщину
Прийшов наказ на дембель. Спочатку пішли ті, хто був поранений, контужений, хворів малярією чи Боткіна. Останніми відпускали матеріально відповідальних осіб.
– На мені були “ЗІЛ”, “ГАЗ-66”, два бронетранспортери, купа постільної білизни – я ж був техніком взводу. Командир мого підрозділу двічі підривався на міні, отримав контузію. Тож у свої дев’ятнадцять років я командував майже 30 особами. Прийшов в Афганістан молодшим сержантом, а звільнився старшиною із посади техніка взводу, яка взагалі призначена для прапорщика, але ж я не мав відповідної освіти, тож отримав найвище звання, яке міг. Коли виїжджали на бойові завдання, в головній похідній заставі моя машина йшла третьою. Тож, оскільки наш командир на той час вдруге підірвався й лікувався в госпіталі в Душанбе, довелося мені все речове забезпечення передавати наступнику. Тому я йшов останнім із мого призову. Зізнатися, навіть сумнівався: відпустять мене чи далі доведеться служити, – ділиться спогадами Валентин Кобель. – Потім прилетіли вертольоти. Пасажиромісткість одного – 30 осіб. Я був 31-м. Командир вертольота каже: “Все, більше не візьму”. Я тоді носив 44-й розмір одягу, мене вітром заносило, був худим і непоказним. І так просився, ледве сльозу не пустив. Командир зжалівся: “Залазь”. Ми прилетіли в Пянж, нас перевірили, вишикували на плацу, вручили мені нагороду. Потім посадили в автобус до Душанбе. Звідти до Москви – літаком. Мені дали 300 чеків, на які я міг скупитися в магазині для “крутеликів”. Крім того, за всю службу заробив ще 150 рублів.
На ці 300 чеків юнак придбав мамі хустку, молодшій сестрі – парфумерний набір, собі – вельветові джинси. Із п’ятьма товаришами склалися по 15 чеків, найняли таксі “Волгу” та їздили Москвою, а водій показував місто.
– За ці чеки нас були готові на руках носити, – пояснює Валентин Кобель і продовжує: – Увечері я сів на потяг “Москва – Харків”. Коли вийшов, відчув, що в Україні вже й повітря зовсім інше. Все було так дивно, я навіть не знав, скільки коштує буханець хліба. Потім рушив автобусом на Кобеляки. Коли прийшов в армію, говорив суржиком, а потім перейшов на російську, бо серед нас були люди різних національностей. В автобусі підходжу до водія й кажу: “Мне, будьте любезны, на повороте”. А він відказує: “А чого ти, синку, російською розмовляєш?”
Увечері 19 грудня, коли старшина ступив на рідну кобеляцьку землю, лежав сніг.
– Я прийшов додому й спершу, не заходячи до хати, попрямував до колодязя. Витяг відро води й напився досхочу. Втерся рукавом і зайшов до оселі. Не попереджав, що приїду. У той же вечір зізнався, де служив. Мама й тато заплакали. Сестра вчилася в ПТУ на кухаря, тому приїхала через три дні. На другий день я зустрівся з другом, моїм нинішнім кумом. Ось так і завершилася моя служба в Афганістані, – каже Валентин Кобель.
Після війни

Щасливий дідусь двох “артистів”.

– Наш дільничний запропонував мені піти в міліцію. Ми скооперувалися з Сашею Дроздом і приїхали до Полтави. Прийшли в роту патрульно-постової служби, яка розташовувалася неподалік каланчі. Поспілкувалися з командиром. “Мені такі хлопці потрібні”, – сказав він. Ми понаписували заяви. Кум пішов у третій взвод, а я в другий. Мене відправили в Кривий Ріг на навчання на чотири місяці. Повернувся. Чергував у обласному військкоматі. Працював через день. Їздив на роботу від батьків, доки не дали кімнату в гуртожитку, – розповідає Валентин Кобель.
Через рік після повернення з Афганістану захворів малярією, в якої інкубаційний період – 8 – 14 місяців. Організм мав здоровий, поборов недугу.
Валентин Кобель прослужив у патрульно-постовій службі три роки. Потім закінчив Донецьку школу міліції. Пропрацював в УДСО ГУМВС України в Полтавській області. Був інспектором пульта по сигналізації, потім начальником пульта, а нині за інвалідністю на пенсії.
Через три роки після повернення з Афганістану одружився. Став татом донечки Яни. Уже має двох онуків, яких із любов’ю називає своїми “артистами”.
– Старшій Кірі невдовзі 5 рочків, а внуку Саші 2,5 року. Я ними горджуся. Кіра вірші розповідає, а молодшому хочеться й собі декламувати, та ще не виходить. Пішов уже в садочок. Вони до мене в гості приїздять. Удвох “літають” по квартирі. Просять, щоб із ними у піжмурки грав, – ділиться радістю прикордонник-сапер, воїн-афганець Валентин Кобель.

Анна ВАСЕЦЬКА.