Перший заступник голови обласної ради Євгеній Холод на цій посаді працює два місяці. Це його перша каденція в обласній раді, хоча депутатом Кременчуцької міської був чотири скликання поспіль. Наша бесіда – про те, чим займається посадовець віднедавна: про життєві реалії у масштабах області.
– Євгенію Миколайовичу, що, на Ваш погляд, варто змінити кардинально у стосунках із об’єктами видобувної галузі, щоб громада стала нарешті господарем ситуації, а не прохачем?
– Потрібно змінити підхід центральної влади до органів місцевого самоврядування. Децентралізація повинна реалізуватися, а не лише пропагуватися з телеекранів. Мають бути встановлені такі правили гри, щоб місцева влада розпоряджалася можливостями своїх територій. Скажімо, наразі і податки від паливно-енергетичного комплексу, і 15 мільярдів рентної плати від наших надракористувачів ідуть у Київ. Слово “децентралізація” звучить красиво, та без фінансового ресурсу то порожня балачка. Нині ПЕК місцевим громадам не підзвітний, і жодного впливу вони на нього не мають. Видобуток проводиться на розсуд надракористувача, часто без врахування екологічних наслідків.
– Наскільки реальні сподівання отримати оті 5 відсотків від рентної плати нафтогазодобувного комплексу у місцеві бюджети?
– Все реально. Але біда Полтавщини в тім, що у нас, на жаль, немає гарних лобістів у Верховній Раді – ними мали б стати оті 10 народних депутатів, які представляють інтереси області у парламенті. Якби кожен сказав: “Віддайте полтавській землі 5 відсотків рентних платежів”, це було б почуто. Нещодавно я мав розмову із Юрієм Анатолійовичем Шаповаловим – він обіцяє долучитися до процесу. Таку дію, сподіваюся, підтримає решта земляків. Розумію, що Кабінет Міністрів буде категорично проти, бо 750 мільйонів гривень – то великі гроші. То майже бюджет області.
Я спробував порахувати, скільки коштів із Полтавщини було забрано до Києва з моменту усунення попередньої злочинної влади. З 2014 року Полтавщина втратила податок на прибуток великих підприємств – 200 мільйонів. Втрачено екологічних податків і зборів (2014–2015 роки) – 145 мільйонів гривень. Із прийняттям Державного бюджету-2016 наші витрати знову зросли: 200 мільйонів – на профтехосвіту, 62 мільйони – на пільговий проїзд. Бюрократичну машину, якій не вигідна фінансова децентралізація (бо тоді сама ця машина виявиться нікому не потрібною), просто так не зламати. Хіба що вольовим рішенням перенести парламент на Полтавщину чи Кіровоградщину. Політикум дійшов до такої кризи, коли вже ніхто нікому не вірить.
Старій системі влади вигідно, щоб представники регіонів їздили кланятися в Київ за кожною копійкою. Поки не відбудеться реальна, справедлива децентралізація, стосунки з ПЕК змінити важко.
– Наразі аграрії протестують проти скасування спеціального режиму оподаткування, що загрожує загнати галузь “у тінь”. Які ризики Ви вбачаєте в ситуації, що склалася, для області?
– Оскільки не вважаю себе великим фахівцем щодо агропромислового комплексу, з цього приводу спілкуюся з колегами, які присвятили йому все життя: Віктором Миколайовичем Скочком, Валерієм Іллічем Капленком, іншими аграріями. Від змін у Бюджетному кодексі вони нічого доброго не ждуть. Більше того, на думку фахівців, нинішній рік міцні господарства ще зможуть протриматися за рахунок так званої “захисної подушки”, а потім процес може бути непередбачуваним.
Куди не кинь, упираємося в одне: долю кожного з нас вирішують центральні органи влади. От ми працюємо в обласній раді. Які, скажіть, у нас повноваження? Наші потреби задовольняються власними коштами тільки на 30 відсотків. 70 нам “дають” зі столиці. Це при тому, що Полтавська область – один із провідних донорів Державного бюджету. Тільки Кременчуцький нафтопереробний завод віддає напряму до Києва 4 мільярди гривень акцизного збору, 6 мільярдів – Кременчуцька тютюнова фабрика. Ті ж рентні платежі, повторюся, – 15 мільярдів. Область віддає шалені гроші. І розуміємо, що віддавати треба. Але ж не настільки, щоб “залишене собі” покривало лише третину наших потреб.
А з телевізора – як мантра: “У місцевих бюджетах на 40 відсотків збільшилося грошей, ідіть до них, вимагайте лікарні, дороги, кошти в них є”. От я – представник місцевої влади, інтересів обласного бюджету. У нашій казні що, зайві гроші з’явилися? Ні. Те ж саме у Кременчуці, Миргороді – звідусіль телефонують, хапаються за голову, яким коштом фінансувати, наприклад, професійно-технічну освіту.
Поки не змінимо систему так, щоб в області залишалося хоча б 5,5 мільярда, ситуація не покращиться.
– Де в області, на Вашу думку, найсерйозніші екологічні загрози? Які з них обласна рада здатна реально усунути вже сьогодні?
– Щоб впливати на процеси, потрібні ресурси. Тому робити це поки що важко. Екологічні ж загрози дуже серйозні. Більш-менш пристойні очисні споруди з викиду каналізаційних стоків є лише у Лубнах. Полтава, Кременчук, Миргород, Комсомольськ від своїх стоків відфільтровують лише крупну фракцію домішок, увесь бруд зливається в річки.
Сплески відчаю надходять від громадськості. У Біликах ввели в експлуатацію свиновідгодівельний комплекс, надали людям робочі місця, при цьому на очисних спорудах зекономили 50 мільйонів. Тепер населення хворіє, задихається від смороду.
Що таке Біланівський ГЗК? Це 1700 робочих місць. Але, як кременчужанин, скажу вам, що 240 тисяч містян не хочуть цих робочих місць. Бо вони знають, що таке видобувати руду відкритим способом – у Жовтих Водах Дніпропетровської області вже побачили наслідки. Той, хто матиме з цього зиск, свою родину в Кременчук на проживання не привезе.
На екологічні біди, спричинені надракористувачами, можна подивитися, наприклад, у Лохвицькому районі. Якщо й далі дозволятимемо так поводити себе на наших землях, їх просто “висмокчуть” і покинуть нам суцільні проблеми. На останній сесії обласної ради фахівець Української медичної стоматологічної академії виступила з приголомшливим меседжем: в області росте захворюваність дітей, спричинена проблемами екології та неякісного харчування. Ми піклуємося про акцизні збори, ренту, робочі місця, але ж втрачаємо здоров’я нинішніх і наступних поколінь.
– Наскільки вдається знаходити порозуміння із депутатами різних політичних сил? Чи впливає така пістрява партійна приналежність на якість роботи?
– Я б не сказав, що наявність аж 10 партій у обласній раді якимось чином впливає на якість прийняття рішень. Останню сесію взагалі можна назвати показовою. Ми задовольнили всі звернення: як від “Солідарності”, так і від “Опозиційного блоку”, бо голосували, розуміючи суть проблем, а не за партійну вигоду тих чи інших. На щастя, ми – не Верховна Рада. Плекаю надію, що так буде і в подальшому.
– Ви родом із Великобагачанського району. Як дитинство у селі вплинуло на подальше життя?
– Хто виріс у селі, той розуміє, що, крім чималого господарства (свині, корови, город, буряки), селянин за браком часу не бачить більше нічого. Я відслужив строкову службу й пішов працювати на Кременчуцький колісний завод водієм. І вже аж там усвідомив: щоб у житті чогось досягти, потрібна освіта. Вступив до Харківського політехнічного інституту. Головним внутрішнім мотиватором було бажання вирватися з тієї рутини, в якій жили мої батьки. Пам’ятаю, коли наступного дня після шкільного випускного вирушав о четвертій ранку дизелем до Полтави, уже точно знав, що повертатимуся додому тільки в гості та щоб допомогти батькам. Але не жити.
– Батьки живі?
– Так, хоча вже старенькі, давно забрав їх до себе. Днями маму “швидкою” знову госпіталізували до лікарні. Так це в Кременчуці, де все вирішується швидко. А в селі? Старі люди не можуть за 18–20 кілометрів їздити до райцентрів, та й кому вони там потрібні? Їм просто не можна хворіти. Оце – мій біль. Днями впритул займалися питаннями колишніх залізничних лікарень – після ініційованої мною наради побували в Миргороді, Ромодані, Гребінці. Розумію, що реформування потрібне, але ціна реформ не повинна бути надто високою, тим більше у такий складний час.
– Кого в житті мали чи маєте за взірець, авторитет, з кого брали приклад?
– З цього приводу є мудра заповідь – “Не сотвори собі кумира”. У кожній людині можна побачити щось цікаве, чомусь навчитися. Гарних вчителів у мене завжди було багато, я їх усіх пам’ятаю. Хоча, ви ж знаєте, як училися селянські діти: буквально з 2 вересня – за відра й на картоплю, помідори тощо. Досі жива моя вчителька математики (улюбленого предмета) з Гоголівської середньої школи Варвара Олексіївна Сень – бажаю їй міцного здоров’я. Це та людина, яка свого часу “вправила” мені мізки. Потім – в інституті, на виробництві, у бізнесі – завжди були люди, які помічали, допомагали, подавали приклад. Не повірю тому, хто скаже, що він такий розумний, що всього досяг самотужки. Одним із моїх учителів був світлої пам’яті Микола Іванович Залудяк, із яким тривалий час мав добрі стосунки. Багато моїх учителів уже пішли за межу. Тим часом все частіше помічаю, як вже у мене починають питати поради молодші колеги.
Кожна людина – це клубок протиріч: є гарне, є й погане. Треба бачити в людях хороше.
– Що читаєте?
– Все, що наразі можу собі дозволити, – перед сном переглянути новини та листування у Фейсбуці. Телевізійним новинам не довіряю, вони переважно замовні. Тут я, напевне, поганий взірець: читати взагалі ніколи. Якщо вдасться взяти відпустку, надолужуватиму. Віддаю перевагу не художній літературі, а пізнавальним речам, які допомагають вдосконалюватися. У цьому стосунку ще в юності на мене велике враження справив Дейл Карнегі.
– Які фільми подобаються?
– Щоразу, як повертаюся до Кременчука, дружина пропонує сходити в кінотеатр. А мені хочеться відіспатися. Тому про сучасне кіно судити не берусь. Моє покоління виросло на радянському кінематографі, серед улюблених комедійних акторів – Віцин, Нікулін, Моргунов, із драматичних – Тихонов, Папанов. Пам’ятаю сильне враження від фільму “Холодне літо 53-го”. Новорічне свято майже неможливе без фрази “Какая гадость ваша заливная рыба!” та інших цитат із “Іронії долі…” А “Собаче серце” за Булгаковим, вважаю, потрібно показувати кожному скликанню народних депутатів. Подобаються історичні фільми.
На виставу до обласного музично-драматичного театру імені Гоголя вже пообіцяв повести дружину найближчим часом.
– І насамкінець. Те, чим Ви займалися раніше, і нинішня робота – дуже різні речі. Де важче, де більше відповідальності?
– Слово “відповідальність” дуже суб’єктивне. У керівному кріслі можна відсидіти “не бий лежачого” й піти додому о 17.15. Я намагаюся вникати у всі подробиці (екологічні платежі, рента, дороги), тому усі ці два місяці лише наживаю собі недругів. Злам стереотипів завжди викликає спротив. Якщо до роботи підходити за бізнесовими мірками, то тут для мене психологічно набагато важче.

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”