Мешканця Решетилівки Олександра Бутенка мобілізували до Збройних сил України 30 липня 2014 року. Спершу потрапив у навчальний центр “Десна” на Чернігівщині. Згодом його та інших армійців направили в Житомир у 95-ту окрему аеромобільну бригаду. А вже незабаром були у Слов’янську. Та недовго. За кілька днів на вертольотах бійців доправили у Старобешеве, що неподалік кордону з Ростовською областю Російської Федерації. Тоді, як пригадує Олександр Бутенко, тримали оборону “голими руками”, бо лише через два тижні на підмогу підійшла колона бронетехніки.
Незабаром під постійними обстрілами пробиралися на Волноваху. Звідти – на Тельманове. Там, а також біля 32-го блокпоста (на трасі Бахмутка), точилися дуже важкі бої.
Чоловікові довелося захищати українські позиції не лише на території Донецької, а й Луганської областей. Їхнє військове з’єднання раз у раз змінювало місце дислокації і було там, де найгарячіше.
Героїчний решетилівець – один із “кіборгів”. Разом із побратимами утримував Донецьке летовище у листопаді-грудні 2014 року. Знаходилися в основному на другому терміналі. Та змушені були залишити позицію. Звідти їх “перекинули” на шахту Бутівка (неподалік аеропорту). В січні-лютому 2015-го 16 днів трималися під безперервними обстрілами. Укріплення робили нашвидкуруч, для схованки використовували, пригадує військовий, “усі нори”. Під час чергової мінометної атаки наш земляк отримав осколкове поранення в ногу, контузію. Більше двох діб поранені бійці залишалися на позиціях. Їх не могли вивезти з території шахти, бо ворог активно обстрілював із важкого озброєння.
Після лікування у шпиталі та реабілітації гранатометник станкового протитанкового гранатомета і за сумісництвом водій БТР Олександр Бутенко знову відбув на фронт. Пройшов Авдіївку, Дебальцеве, Мар’їнку.
“Коли оголосили так зване перемир’я, ми проводили спільні навчання разом з 25-ю окремою аеромобільною бригадою з Дніпропетровська, а також із полком спецназу з Кіровограда, – пригадує Олександр Бутенко. – Що відклалося в пам’яті за час перебування в зоні АТО? Те, що полягло дуже багато наших хлопців. Бачив, яку військову техніку застосовував проти нас ворог. Вона новіша і досконаліша. Україні потрібно більше вкладати коштів у свою обороноздатність. Воювали проти нас не просто місцеві сепаратисти, а росіяни, кадировці, які добре знають військову справу. І не лише чоловіки, а й чимало жінок-снайперів. Кількох ми знешкодили під час “зачистки” Тельманового (вони ховалися на багатоповерхівках)…”
Влітку минулого року Олександр Бутенко демобілізувався. Але війна не полишає його, тривожить у снах дуже часто.
За заслуги перед Батьківщиною та своїми земляками військовослужбовець нагороджений найвищою відзнакою полтавської територіальної громади – нагрудним знаком “За вірність народу України”.

Людмила ДЯДЧЕНКО
Журналіст