«А в моїй хаті своя свята правда…»

«Прийду я з міста в свою рідну хату-музей – і ніби прийду з чужої країни в свою рідну. Вирує Хрещатик, гомонять вулиці й установи сивого Києва чужою, хоч і сусідньою, мовою, а моя хата хай дзвенить рідною мовою, рідною піснею. Скрізь по місту кують брехні проти мого народу, плюють йому в душу, об’їдають його, зневажають його, лицемірять і обпльовують його.
А в моїй хаті своя свята правда, палке серце народу, його теплий дух, що огріває наші змучені душі».
Цей пронизаний болем щоденниковий запис від 2 квітня 1962 року належить видатному українцю, одному з будителів національного духу в похмуру пору вкраїнської бездержавності – Іванові Макаровичу Гончару. Громадський і культурний діяч, лауреат Шевченківської премії, талановитий скульптор, живописець та графік, самобутній народознавець і саможертовний колекціонер, засновник відомого в Україні та далеко за її межами громадського музею, чия титанічна праця упродовж трьох десятиліть, спрямована на те, щоби зберегти скарби національної культури, щоби показати своїм землякам, яке неоціненне багатство лежить у них просто під ногами, ще за життя здобула йому славу правдивого подвижника. Просто-таки неймовірна річ: одній людині стало під силу здійснити те, що дорівнює здобуткові однієї, або й кількох, наукової інституції!
Радянська тоталітарна система систематично переслідувала митця: таврувала його як буржуазного націоналіста, погрожувала, шантажувала, влаштовувала провокації і підпали, але зламати не змогла. Його хата-майстерня, хата-музей на Печерську притягувала національно свідому інтелігенцію з усіх куточків Києва й України, надихала її, змушувала по-новому поглянути на історичне минуле рідного народу, кликала до праці задля його майбутнього. Кадебісти цькували й відвідувачів приватного музею, одначе пригасити зацікавленість, зменшити потік охочих на власні очі побачити Гончарів «Ноїв ковчег» (а то й приміряти на себе пречудове народне вбрання, натхнутися на нові творчі пошуки) у сторожових псів режиму ніяк не виходило. Цей струмочок живої води посеред снігів репресій, пристосуванства і зрад жебонів і невтомно співав, обіцяючи майбутню весну…
Народився Іван Гончар 27 січня 1911 року в селі Лип’янка Чигиринського повіту (нині Шполянського району) на Черкащині в багатодітній селянській родині. Ще змалечку хлопчик виявив неабиякий мистецький хист: він малював, ліпив, різьбив по дереву, розписував писанки, співав. Уже в четвертому класі зі своїми малюнками та виробами з глини посів перше місце на районній дитячій художній виставці. А ще школярик безмежно любив свята і народні звичаї, що їх супроводжували, – Коляду, Маланку, Великдень. Учителі не могли не помітити обдарованого учня і радили батькам після закінчення семирічки віддати його в художню школу, ті вагалися. І тут, на щастя, в село приїхав зі столиці музикант, педагог-композитор і збирач народного фольклору Максим Коросташ. Він умовив батьків і допоміг юнакові вступити в Київську художню школу, де Іван Гончар навчався в 1927–1930 роках. Потому – вчителювання в сільській школі, навчання у Київському інституті агрохімії та грунтознавтва і паралельно – студії у творчих скульптурних майстернях при Скульптурній фабриці, служба в армії, війна (служив у військах зв’язку). На перше післявоєнне десятиліття припадає інтенсивна творча робота над скульптурними творами, якої митець не припиняє і пізніше. Щоб розширити творчі обрії, почав систематично вивчати народне мистецтво, що спонукало до подорожей Україною, завдяки яким зібрав багатющу колекцію зразків народної творчості.
У творчому доробку Гончара-скульптора – низка пам’ятників та скульптурних портретів найславетніших діячів української культури: Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Тараса Шевченка (кілька робіт, серед них – і мармурова статуя «Молодий Шевченко», що її придбала Третьяковська галерея), Лесі Українки, Івана Франка, Катерини Білокур, Миколи Лисенка, Євгена Адамцевича. Приваблювали творчу уяву майстра і героїчні постаті Козацької доби: Максим Залізняк, Іван Гонта, Іван Підкова, Богдан Хмельницький. Як живописець Іван Макарович створив велику серію картин, у яких зафіксував етнографічні типажі українців, а також історичні та архітектурні пам’ятки України.
Як видно зі сказаного, ця людина не знала, що таке відпочинок, байдикування. А була ж іще одна масштабна справа, яку добровільно поклав на свої плечі Іван Макарович і яка викликала чи не найбільший суспільний інтерес: його приватний музей – унікальна збірка народного мистецтва та стародруків ХVII–XIX століть, що за своєю цінністю не поступалася колекціям державних музеїв. Подорожуючи Україною, народознавець досліджував особливості народної культури окремих регіонів, крім вбрання, предметів побуту, рідкісних книг, збирав також фотографії, що їх потім дбайливо впорядкував у 18 томів історико-етнографічного альбому «Україна й Українці».
У громадському музеї Гончара побували десятки тисяч відвідувачів, навколо нього гуртувалися дисиденти-шістдесятники, він привертав пильну увагу можновладців та спецслужб, йому навіть пропонували, щоб він продав колекцію державі, але Іван Макарович не здавався, будучи, за свідченнями очевидців, прекрасним оповідачем, проводив екскурсії для відвідувачів, які часом пробиралися до його хати-музею буквально городами, мав наміри розширити кількість томів альбому «Україна й Українці» до 50, а то й до ста, і вірив, що настануть для України ліпші часи. І таки дочекався їх!
З постанням незалежної України Іван Гончар, нарешті, здобув заслужене визнання за свою творчу, збиральницьку та просвітницьку діяльність і з боку держави (від народу він мав його давно). З’явилася надія створити державний музей на таких засадах, які пропонував його творець. На жаль, митець, етнограф-трудоголік 18 червня 1993 року відійшов з життя – всього за три місяці до відкриття свого музею у статусі державного: цей день настав у вересні 1993 року.
Зважаючи на багаторічні клопотання громадськості, музею надали окремий будинок – колишню канцелярію генерал-губернатора, пам’ятку архітектури XVIII–XIX ст. поблизу Лаври. Від 2009 року музей існує як Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара». Колишня хатня експозиція стала одним із найсучасніших музейних закладів України, колектив якого на чолі з сином Івана Макаровича Петром Гончаром за час незалежності подвоїв кількість експонатів (без державних коштів) і видав кілька пречудових альбомів «Україна й Українці». Оприлюднення цієї фундаментальної праці було сокровенною мрією митця.

Підготувала Тетяна ОЛЕКСАНДРЕНКО.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.