Із дев’яносторічним ветераном війни та праці, кавалером ордена Слави ІІІ ступеня, медалі “За відвагу” та інших бойових нагород Андрієм Васильовичем Заїкою згадуємо, які події літа 1943 року передували звільненню Великих Сорочинців від чужоземних зайд та їхніх доморощених поплічників. Господарські та всі інші інтереси людей тоді схрещувалися на подвір’ї колишньої колгоспної бригади.
За традицією туди сходилися, ніби на роботу, жінки, старики, підлітки. Одного погожого ранку сталася подія, яку ми й досі пам’ятаємо. Десь далеко на північний схід від села на небосхилі одна за одною з’явилися кудлаті чорні хмаринки від вибухів зенітних снарядів. Паралізований Юхим Никифорович Омельченко тицяв у той бік милицею і вигукував: “Тримайтеся! Наші йдуть! Вони уже в Лебедині!” Відступаючи, німці розстріляли патріота разом із старим батьком, який допомагав синові рухатися, прямо на дорозі.
Тепер ми знаємо, що то був саме той час, коли війська Воронезького фронту під командуванням М.Ф. Ватутіна потіснили німців на Сумщині. У приміщенні колишнього педтехнікуму (нині там школа-інтернат) німці влаштували госпіталь. Сердиті, як розтривожені оси, окупанти звозили з-під Курська та Харкова своїх поранених вояків…
Із фронтової історії тих часів відомо, що після жорстоких боїв за Зіньків воїни 51-го полку 93-ї стрілецької дивізії повели наступ у напрямку Великих Сорочинців, інших населених пунктів Миргородського району. На околиці лісового села Панасівки 12 вересня  1943-го відбувся бій, у якому разом з командиром полку Олександром Івановичем Салміним загинули 136 наших бійців. На мальовничому узліссі стоїть пам’ятний обеліск, який впорядковують учні найближчої Великообухівської школи разом зі своїми вчителями. І сьогодні біля підніжжя пам’ятників у Панасівці та на зрошеному кров’ю визволителів узліссі пломеніють барвисті осінні квіти.
Славні Великі Сорочинці були визволені 18 вересня. Про пам’ятні дати розповідають експонати сільського, який нині має статус районного, історично-краєзнавчого музею. Ось лише деякі сторінки героїчної і трагічної історії села. У сім’ї Дмитра Григоровича та Уляни Пантелеймонівни Мишастих було шість синів. Старший з них, Феодосій, загинув у бою в 1942 році. Прокіп поліг у 1943-му. Микола і Павло не повернулися з бою у 1944 році. Іван повернувся додому інвалідом першої групи і, крім бойових нагород, був удостоєний медалі “За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні”. Найменший тоді ще не доріс до призовного віку.
У списку – прізвища одинадцяти матерів, які не дочекалися з війни трьох і більше синів. Хіба можуть такі експонати залишити когось байдужим? Всього за роки війни загинули близько семисот жителів села. Їхні потьмянілі від часу фотографії з-під вітринного скла дивляться прямо в очі своїм нащадкам, ніби запитуючи: “Невже ми віддали життя за нашу землю, щоб тепер хтось її продавав?” У пам’яті мимоволі зринають правдиві слова поета Юрія Рибчинського:
“Сплять мільйони загиблих в окопах,
Це моєї країни сини.
Де була б ти сьогодні Європа,
Якби не вони?..”
З висоти своїх 90 років бувалий солдат Андрій Васильович Заїка, перебуваючи біля пам’ятника односельцям у центрі села, так і сказав, що в словах поета – сувора правда. Поклав тремтячою рукою до підніжжя пам’ятника квіти і, спершись на костур, ніби солдат, що зійшов з п’єдесталу, довго стояв у тихій задумі…

Леонард НІКОЛАЄНКО
“Зоря Полтавщини”