“Тільки-но я отямився після ампутації руки, донецький хірург поклав на тумбочку п’ятсот гривень і сказав: “Це тобі на дорогу. Залишатися тут небезпечно”

Завдяки людям, які залишилися на окупованій території, сорокарічний Геннадій Пономаренко з Гадяцького району, нагороджений нещодавно орденом “За мужність” III ступеня, уникнув вірної загибелі.
Згодом журналісти зможуть називати прізвища справжніх героїв цієї війни. Але поки що цього робити не можна, щоб не нашкодити людям, які залишилися на окупованих територіях, які ризикують власним життям, рятуючи поранених бійців.
Сорокарічний житель села Броварки Гадяцького району Геннадій Пономаренко – один із тих, хто залишився живим завдяки таким патріотам. Коли він після отриманого в бою важкого поранення опинився в захопленому Донецьку, сепаратисти вже почали забирати з лікувальних закладів учасників бойових дій. Про подальшу долю поранених бійців страшно було навіть подумати… Скільком із них пощастило повернутися додому, скільки залишилося в полоні, а хто загинув – ці цифри теж поки що неможливо назвати. Геннадію пощастило.
“Нещодавно одержав посвідчення інваліда війни, а показати його кондукторові в автобусі соромлюся. Мені простіше заплатити за проїзд”
Ми домовилися, що Гена під’їде за мною на автостанцію в Гадячі на машині. Я знала, що замість лівої руки в нього протез, тому уточнила, хто буде за кермом.
– А ви думаєте, в мене є особистий водій? – сміється чоловік. – Обходжуся однією правою. Треба ж якось до життя пристосовуватися…
Коли зустрілися, Геннадій продовжив тему:
– На мотоциклі, як і раніше, їжджу. А в машині ж значно простіше – протезом кермо можу підтримати. Ще й дружину звільнив від важкої роботи – керувати косаркою. Доки я воював і лікувався, вона сама косила ледь не щодня, адже ми тримаємо биків і поросят, щоб заробляти на навчання дочці в академії. А для худоби кормів не напасешся. Тепер у нас мотокосарка, з нею я сам можу справитися.
Щоб поспілкуватися з журналістом, Гена відпросився з роботи. За фахом він пожежник. До мобілізації працював на пожежному посту №12 з охорони об’єктів управління “Полтаванафтогазвидобування” у селі Качанове. Радий, що, незважаючи на каліцтво, залишається в строю. Керівництво служби із надзвичайних ситуацій знайшло можливість перевести Геннадія на посаду комірника в 29-й Державній пожежно-рятувальній частині. Тепер на роботу, в село Тимофіївку, де базується частина, добирається зазвичай на власній “десятці”.
– Не можу звикнути до свого нинішнього становища, – бідкається мій співрозмовник. – Нещодавно одержав посвідчення інваліда війни, а показувати його кондукторові в автобусі соромлюся. Нічим пишатися. Мені простіше заплатити за проїзд…
Через скромність Гена не претендує на якісний функціональний протез. Що запропонували на Полтавському протезному заводі, те й узяв. Причому муляж чоловіку подобається навіть більше, ніж важка й незручна “рука” із двома працюючими пальцями, яку потрібно носити на лямці через плече. Він розуміє, що купити біопротез за 150 тисяч доларів нереально. В усякому разі зараз. Відклав вирішення цього питання на потім. Але вже почав збирати гроші, потроху відкладаючи на банківський рахунок, щоб набігали відсотки. Перший внесок на біопротез зробили волонтери, колеги й гадяцькі школярі.
– Але все це неважливо, – говорить Геннадій. – Руку мені все одно ніхто не поверне. Тому найбільше бажання, щоб негайно закінчилася ця проклята війна. Не потрібна мені нагорода за неї! А ще краще було б, аби війна взагалі не починалася…
“Гена за власні гроші купив форму, берці, розвантажувальний жилет. Але це вже неважливо. Головне, що живим повернувся!”
Війна для Геннадія Пономаренка почалася четвертого квітня минулого року. Вранці з’явився, як того вимагала повістка, у військкомат. Йому поміряли тиск, пощупали живіт і… скомандували вантажитися в “Газельку”, яка стояла біля воріт.
– Чоловік зайшов у військкомат після добового чергування, думав, йому просто відмітку зроблять, і пообіцяв мені незабаром бути вдома, – згадує дружина Геннадія Оксана. – А коли я передзвонила дізнатися, як справи, то почула, що його й ще кількох чоловіків везуть у Полтаву. Після обіду вони були вже в навчальному центрі, що в селищі Черкаське на Дніпропетровщині. Ми із свекрухою, звичайно ж, запанікували. Але у військкоматі заспокоїли, мовляв, це планова перепідготовка воїнів запасу і через півтора місяця Гена буде вдома. Добре, що в нього із собою була зарплатна картка. Адже пішов у туфлях, джинсах і футболці. За власні гроші купив потім форму, берці, розвантажувальний жилет. Але це вже неважливо. Головне, що живим повернувся!
Десятого травня групу мобілізованих 95-ї аеромобільної бригади, до складу якої входив Геннадій Пономаренко, відправили в Добропілля Донецької області. Тоді Українська армія створювала коридор для біженців, і хлопців поставили чергувати на блокпосту.
– Так, розділила нас ця війна трохи, – важко зітхає Гена. – Ми з болем у душі спостерігали, як із донецьких міст тікали міцні хлопці, які цілком могли б захищати свою землю. З кожним днем потік біженців збільшувався, а гуркіт канонади був чутний голосніше. Війна підбиралася до нашого блокпоста все ближче. Одного разу рвонуло зовсім поруч, метрів за шістдесят від нас злетіла в повітря автозаправка. Виявилося, сепаратисти, які стріляли з “Градів”, промазали, насправді цілилися по нашому дивізіону.
Але то були ще квіточки. Перший справжній бій з ворогом у Геннадія Пономаренка стався під Авдіївкою, куди частину його підрозділу перекинули для облаштування блокпоста.
– Думаю, супротивника на нас навели місцеві жителі, – говорить Гена. – Ми ж проїжджали по селах, люди бачили, що нас небагато і, крім автоматів Калашникова і кількох БТРів, нічим більше не озброєні. Три дні обкопувалися, ночами землю з полів тягали, щоб закріпитися на бетонці. Розвідка доповідала, що ворог поряд і в будь-яку хвилину може розпочатися обстріл. Ми навіть спали не роздягаючись і не роззуваючись. Просили в командування підкріплення танками й гранатометами, але так і не дочекалися. А на четвертий день о четвертій годині ранку до наших позицій під’їхали сепаратисти на танках і відкрили вогонь зі стрілецької зброї і гранатометів…
“У мене була перебита рука, у спині застрягли осколки, а я – у стані шоку – дивився на розбите коліно”
– Командир, який був “афганцем” із Дніпропетровська, скомандував: “На броню!”, хоча доцільніше було віддати наказ сховатися в траншеях, – продовжує Геннадій. – Командир загинув першим. Підрозділ – нас було сорок дев’ять чоловік – вступив у нерівний бій і зазнав значних втрат: вісім “двохсотих” і стільки ж “трьохсотих”. Хлопці дві години, як мені потім розповіли, зуміли протриматися до приходу підкріплення. З протилежного боку, судячи з виявлених пізніше калюж крові, теж не обійшлося без втрат.
Саме в тому бою Геннадій став інвалідом. Коли перезаряджав автомат, ліву руку прошило осколками снаряда. Він ще встиг покласти зброю і хотів спуститися в окоп, але замість цього опинився на полі – туди його жбурнуло ударною хвилею. Безліч осколків прошили спину наскрізь, розвернувши нутрощі, а частина просто вп’ялася в тіло й дотепер там залишається. Від сильного удару в бійця звернулися легені…
– Хлопці відтягнули мене в приміщення закинутої ферми, наклали джгут на руку, зробили два знеболювальних уколи, – згадує про найстрашніші у своєму житті події Геннадій Пономаренко. – У стані шоку я спочатку не відчував болю і чомусь дивився на розбите коліно, яке кровоточило. А потім знепритомнів.
Через дві години за пораненими під’їхали дві “швидкі” з Авдіївки. Незважаючи на те, що місто вже контролювали сепаратисти, медики не ділили пацієнтів на своїх і чужих. Тим більше, що місцева лікарня – найближчий лікувальний заклад, куди поранених можна було доставити живими.
– Поранення і те, що я був мобілізований, врятувало мене від найгіршого, – упевнений Геннадій. – З добровольцями сепари обходяться жорстоко.
З Авдіївки, де хірурги відрізали йому третину руки, яка теліпалася на шматочках шкіри, Геннадія наступного дня перевезли в Інститут невідкладної і відновлювальної хірургії імені Гусака в Донецьку. Там “новороси” вже встановлювали нові порядки: розбили місто на сектори, обстрілювали житлові будинки.
– Пам’ятаю, четвертого липня я прокинулася о четвертій ранку, й рука мимоволі потягнулася до мобільного, – згадує Оксана. – Але так рано я ніколи не дзвонила чоловіку, тому довелося перебороти своє бажання. А коли передзвонила пізніше, телефон Гени вже не відповідав. І другий раз, і третій!.. Заспокоювала себе тим, що підрозділ кудись передислоковують і в дорозі немає зв’язку. А до обіду вже місця собі не знаходила. Подзвонила на “гарячу лінію” Міністерства оборони, там сказали, що під Авдіївкою наші бійці прийняли бій, є поранені. Й усе – більше ніякої інформації.
– Наступного дня Оксана подзвонила мені й крізь сльози повідомила, що Геннадій зник, – підключається до розмови начальник Гадяцького районного підрозділу Державної служби з надзвичайних ситуацій Василь Губський. – Я звернувся у військкомат, але в них не було ніякої інформації. Тоді я зробив простіше: в Інтернеті знайшов номер лікарні в Авдіївці й подзвонив туди. Лікар, який підняв слухавку, мене заспокоїв: Геннадій Пономаренко в них, але завтра його збираються переводити в Донецьк. Від серця трохи відлягло.
Почувши новину, Оксана видихнула: “Слава Богу, живий!” і стала розшукувати місцевих жителів, родичі яких живуть у Донецькій області, щоб ті відвідали чоловіка в лікарні. Люди, з якими вона зв’язалася (один чоловік – із Донецька, а інший – із Донського, що під Волновахою),
пообіцяли не тільки провідати пораненого, а навіть більше – вивезти його на мирну територію.
“Бойовики брали в полон наших поранених прямо в лікарні”
– У лікарні я почував себе вбитим морально, – продовжує Геннадій. – Руки немає, черевна порожнина “перекроєна”, все тіло болить, знаходжуся в чужому місті, без одягу… А найстрашніше – це безпорадність перед обставинами. У вихідні, коли в інституті працювали лише чергові зміни, туди вривалися бойовики Безлера (Біса) і забирали з хірургії наших поранених. Так вони взяли в полон і мого земляка Юрія Пригоду із села Сари, який служив у 93-й окремій механізованій бригаді. Його, незважаючи на осколкові поранення, бойовики вивезли ще з лікарні в Авдіївці. Ми не знали один одного раніше, тільки потім рідним стало відомо, що доля звела нас в одному бою. Юру з полону витягла його мама…
Бойовики намагалися ввірватися й у реанімаційне відділення Інституту невідкладної і відновлювальної хірургії. Тоді поранених врятували від полону тільки міцні замки на дверях і відвага медперсоналу, що буквально грудьми закривав пацієнтів від озброєних терористів.
– Після цього один із хірургів (не називаємо його, щоб не вирахували. – Авт.), батько чотирьох дітей, зайшов до мене в палату і поклав на тумбочку п’ятсот гривень, накривши їх газетою, – згадує Геннадій Пономаренко. – “Це все, що я можу тобі дати на дорогу, – сказав він. – Залишатися тут небезпечно. Чим швидше виберешся із Донецька, тим краще буде для тебе”. На той момент я не те що не ходив – навіть не піднімався з ліжка. І, звичайно ж, не думав про втечу з лікарні.
За щасливим збігом обставин у той же день його прийшли провідати чоловіки, яких попросила Оксана. Принесли спіднє, спортивні штани, футболку та капці. Й запропонували збиратися – внизу чекала машина.
Він ледь-ледь, спотикаючись, вийшов із лікарні. Голова паморочилася так, що доводилося триматися за стіни. Але це був шлях додому! Важкий і легкий одночасно.
Ще чотири дні Геннадій Пономаренко переховувався у приватному будинку одного з добровільних помічників у Донському. Без антибіотиків почував себе все гірше… Допомогли волонтери, один із них знайшов медсестру й щодня привозив її з Волновахи, щоб робила Геннадію необхідні ін’єкції. А тим часом займався ще однією важливою справою – підробкою паспорта для Гени. Завдання спрощувало те, що на блокпостах достатньо було показати його копію.
– Коли все було готове, волонтери, дотримуючись конспірації, посадили мене в електричку до Волновахи, – продовжує свою детективну історію Геннадій. – Дали велику господарську сумку, якою я ретельно прикривав порожній рукав. Щоб, не дай Боже, ті, хто співчував сепаратисам, не повідомили, кому потрібно. На щастя, все пройшло добре. У Волновасі я спокійно пересів у автомобіль, який чекав мене, і ми з моїми рятівниками взяли курс спочатку на Харків, а потім – на Гадяч. Тільки коли в’їхали на територію Полтавської області, відчув, що вдома. А вдома і стіни допомагають…
Геннадій Пономаренко був першим пораненим, котрого ці два волонтери вивезли з окупованої території. Він буде вдячний їм усе життя. Пізніше вони організували канал евакуації поранених з окупованих районів. Не за пільги ризикували власними життями, не за нагороди…

Ганна ВОЛКОВА
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.