Красуня і війна

На фронті під обстрілами страшно, без обстрілів – нудно. Якщо війна за рік не закінчилась, то вона перетворюється у якесь тягнуче і нудне явище, процес, у якому кінця-краю не видно. Довелось чути від одного комбата, що це років на п’ять. На передовій, звісно, “веселіше”, а на другій-третій лініях оборони йде звичайна військова служба, тільки без “зручностей”. Ночівля в наметах, борщ із тушкованкою, варта на свіжому повітрі під сонцем і дощем.
…Під вечір ми сиділи в підрозділі батальйону. Небо вилило кілька тонн води. Не дуже далеко, кілометрів за п’ять, гупали розриви снарядів ворожої важкої артилерії. Окупанти, незрозуміло для чого, тупо обстрілювали будинки мирних жителів Попасної із САУ. Ще гримів грім. Але смертельний гуркіт вибухів і грім з небес легко розрізняються.
Посеред двору покинутого господарями обійстя, за збитим із дощок столом, під навісом, командир роти вогневої підтримки естет “Кутузов” варив італійську каву на модерній дорогій німецькій кавовій машині, яку спеціально привіз із дому. Кремезний чолов’яга “Кутузов”, досвідчений автомобіліст, проходив термінову службу в штабі Міністерства оборони, був генеральським водієм. Півроку в дев’яносто шостому миротворив на аеродромі в Сараєвому, в Боснії та Герцеговині.
Попутно командир займався разом зі своїм братом Стасом, який служить у цьому ж батальйоні, армійською паперовою бюрократією – звіти, заявки, боєприпаси, бензин, соляра…
Боєць середніх літ, спокійний хазяйновитий Сашко, бурчав, що зварену ним рибну юшку знову зразу не з’їли і вона пропадає. Нізвідки у двір зайшов збуджений чорнявий хлопчина, водій Сергій, і сповістив: “До нас приїхало кіно!”
Всі присутні чоловіки раптом змінились, ніби у них з’явилась дуже важлива справа та велика мета. Я трохи здивувався цьому раптовому перетворенню. “Лінією фронту їздить кінопересувка зі штабу бригади, і нам показують кіно, от і все”, – промовив “Кутузов”.
Отож всі заметушились, і Сергій з “Кутузовим” поїхали зустрічати кіно.
***
У дворі зійшло сонце, вдягнене у військовий однострій. Дівчина-тростинка сіла за стіл, по-фронтовому, ніби вже сто років курить, дістала пачку цигарок і легко затягнулась.
– Вам кави?
– Яка ж львів’янка не любить кави, – посміхнувшись, відповіла лейтенант Настя.
Я був приголомшений. Щем переповнив серце, і захотілось плакати. Юна красуня і війна. Що тут пояснювати…
22-річна лейтенант Анастасія Дем’янова в лютому 2015-го закінчила Львівську академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, факультет підготовки спеціалістів і забезпечення військ, спеціальність – “Культурологія”. Нинішня посада – начальник клубу бригади. Настя розповідає, що за спеціальністю “Культурологія” навчались дев’ятеро дівчат. Вісім з них пішли начальниками клубів у війська. Дві з восьми – в АТО. Одна з двох – Настя. 28 лютого в академії відбувся випуск, а 3 березня вона вже прибула на фронт.
Дівчина родом зі Львова, з простої сім’ї: батько – інвалід, не працює, мама – швачка. Мініатюрний лейтенант носить форму 42-го розміру, а в Збройних силах найменший – 44-й. Отож мама-швачка вирішує проблему війська – ушиває і припасовує однострій для доці. Російська сім’я з українським корінням. При розподілі могла вибрати мирне місце служби, наприклад, Дівички, неподалік Києва. “І був єдиний розподіл на війну, і я сюди пішла, тому що хочу бути серед бійців”, – каже Настя.
Зарплата у начальника клубу складає 7,5 тисячі гривень. “Уже допомагаю батькам”, – гордо мовить дівчина.
Перший місяць служби у клубі не було кінопроектора і звукопідсилювальної апаратури. Та, як нині заведено в армії, допомогли волонтери. Кінопересувка – це автомобіль ГАЗ-66. Є графік маршрутів клубу по батальйонах бригади. Кожного дня обов’язково їдуть на фронт до бійців. Водій автомобіля, мобілізований солдат Тарас Петрович Коломієць (41 рік), – з Луки-Мелешківської Вінницької області. Термінову служив у 1991– 1993 роках у Харкові в інженерних військах, водив пожежну машину. Називає Настю, як і годиться, товариш лейтенант.
“Для мене вона – як донька, оберігаю і допомагаю. Приїздимо у батальйони, і солдати дивуються, що ця дівчинка – мій командир. Смілива дівка, не боїться нічого. У нас є такі мужики в п’ятдесят років, що поночі бояться вийти за поріг до вітру”,– розповідає Тарас Коломієць.
Отак самі, озброєні двома автоматами, вдвох у “шушарику”, як зветься ГАЗ-66 солдатською мовою, і мандрують полями, зеленкою вздовж лінії фронту двоє культурологів. Адже Тарас Петрович теж причетний до культури, везе найважливіше з мистецтв у солдатські маси.
Начальник клубу каже, що її мрія – бути психологом, працювати з дітьми, наприклад, у військовому ліцеї. Нині здобуває досвід спілкування, знайомиться кожного дня з новими людьми, їй цікава жива робота, а не паперова метушня у штабі. Настя – амбітна людина, і віриться, що вона доб’ється того, що задумала.
А історія військової кар’єри лейтенанта Дем’янової почалась після закінчення середньої школи. Мама сказала, що донька повинна сама пробиватись у житті й після 18 років уже не буде матеріально допомагати. Отже, після випускного Настя подала документи у три виші – Львівську політехніку на англійську філологію, університет імені Франка – на хореографію та в Академію сухопутних військ – на культурологію. І в усіх трьох закладах набрала необхідні бали. В той день, коли потрібно було йти складати творчий конкурс з танцю на хореографа, також був і професійний відбір у академії. Абітурієнтка вибрала дорогу в академію. Це були професійні й психологічні тести, фізична підготовка. А після двох годин іспитів раптом зі звукових колонок почали гриміти вибухи та музика бою. Перевіряли на стійкість до стресу, дивились на реакцію майбутніх офіцерів. Настя достойно пройшла випробування і стала курсантом. “Хоча я впевнена, що в університеті гарно б станцювала і склала іспит на хореографа, бо з дитинства займаюсь художньою гімнастикою”,– каже дівчина.
– Перший раз бачила батькові сльози під час вступу до військової академії, коли складала присягу на вірність Україні. Він сподівався, що його донька все ж одумається і піде на англійську філологію. А вдруге батько зронив сльозу на випуску, знову плакав і думав, що я виберу затишне місце служби в тилах, а не на передовій. І вибір був, могла залишитись там. Та я вибрала війну. Вважаю, що перше місце служби повинно бути важким. З мамою ми домовились – телефоную їй вранці й увечері, щоб не дуже переживали. Моя найзаповітніша мрія сьогодні – мир. Мало людей мені кажуть: “Бережи себе!” А ті, хто так бажає, – мої найближчі люди.
Одна з подруг молодого лейтенанта все ж закінчила університет за спеціальністю “Хореографія” і буде танцювати в театрі. Кілька однокласників теж здобули вищу освіту, навчались на військових кафедрах, і, можливо, хтось з них зараз на війні. Інші працюють на заправках, в кол-центрах. І всі запитують Настю, коли ж вона вже виїде звідси. В однокурсниці та близької подруги Насті – Юлі Калашникової – 29 серпня відбудеться весілля. Юля – це та з двох випускниць, які вибрали АТО. Нині служить у Луганській області. “Бойова дівчина, до академії закінчила Кременчуцький військовий ліцей, її батько воював в Афганістані. Звичайно, в академії ми звали її “Калашом”. Поїду на весілля”, – говорить Настя.
Анастасія Дем’янова – красуня. Навколо – “сто тисяч” дорослих чоловіків. Звісно, я запитав, що ж вона думає про це. “Нас у підрозділі – двоє дівчат. Моїй колезі, теж молодій дівчині, яка служить у секторі пально-мастильних матеріалів, 26 років. Старший командир відразу сказав нам, що його дочці 18 років і він вважає нас теж своїми донечками. І не дай Боже хтось і щось! Так що ми спокійні з цього приводу. Девіз нашої академії – “Україна, честь, відвага”. Вважаю, що мій командир і є втіленням цих простих та водночас високих слів”.
***
Кіно крутили у фермерському ангарі для сільськогосподарської техніки. Поруч стояла “бабуся “Рапіра” і на розкладачках спали бійці після караулу. Щось сталось зі звуком, і Настя дуже розхвилювалась. “На базі потрібно звернутись до комп’ютерників, щоб подивились звукопідсилювач”, – промовила вона. Фільм закінчився, начальник клубу збирала апаратуру. Тарас Петрович допомагав. Звісно ж, бійці знову запросили кіношників-військовиків до свого “маєтку” на вечерю. Коли ми повернулись у двір, там усе парилось і шкварилось, як це можна уявити на фронті. Стас готував царську яєчню з овочами і тушкованкою, Сашко “рубав” салат. “Кутузов” допомагав і водночас здійснював загальне керівництво операцією. На столі з’явились голубці, смажені кабачки, той же салат і яєчня, інші смаколики.
Одна дівчина, 22-річна лейтенант Анастасія Дем’янова, і семеро дорослих дядьків вечеряли, коли сонце сідало, і розмовляли про одне – коли ж закінчиться ця клята війна…
Бережи себе, лейтенант Анастасія Дем’янова!

Олександр КЛИМЕНКО
Журналіст
(Спеціально для “Зорі Полтавщини”)

Прифронтовий кінозал.

Прифронтовий кінозал.

Тарас Коломієць – водій клубного “шушарика” і життєвий наставник юного командира.

Тарас Коломієць – водій клубного “шушарика” і життєвий наставник юного командира.

Начальник клубу бригади лейтенант Анастасія Дем’янова.

Начальник клубу бригади лейтенант Анастасія Дем’янова.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.