(Продовження. Початок у номері за 14 липня ц. р.).

У  листі від Сергія Писаренка повідомлено, що ім’я Олеся Гончара “часто зустрічається на сторінках” “Зорі Полтавщини”. І це справді так. У різні роки вона публікувала матеріали про життєвий і мистецький шлях письменника, його твори або фрагменти їх, зокрема уривок із повісті “Земля гуде”, що мав назву “Нескорена полтавчанка” [1948, 25 січня], оповідання “Маяк” [1951, 27 травня], новелу “Черешні цвітуть” [1968, 3 квітня]. Остання з’явилася в день 50-літнього ювілею письменника зі вступним словом-спомином Олеся Юренка. Він пригадує своє знайомство з майбутнім класиком української літератури в редакції козельщинської районної газети “Розгорнутим фронтом” “десь року 1934-го”, наголошує, що знав і раніше юного Гончара за “цікавими, соковитими” віршами, короткими оповіданнями, замітками на шпальтах газети “На зміну” та журналу “Піонерія”. Олесь Юренко виклав короткі біографічні відомості про свого давнього друга, зупинивши дослідницький погляд на наповненій “любов’ю до природи, до життя” новелі “Черешні цвітуть”, що прийшла до читача далекого 1938 року, на “справжній поезії життя” – романі “Собор”, над яким уже нависала лихої пам’яті антисоборна кампанія.
Ідеологічно заангажована публікація під назвою “Столиця” з’явилася в газеті 29 жовтня 1949 року. У ній мовиться не про колишній Київ, не про ще живих дідів та бабів, які ходили на прощу до стольного града, а про його майбутнє архітектурне обличчя. Власне, Гончар озвучує генеральний план реконструкції серця України, що здійснювався, як тоді треба було обов’язково говорити, під керівництвом партії Леніна – Сталіна.
Через майже чверть століття – 13 вересня 1973 року – “Зоря Полтавщини” надрукувала лист Олеся Гончара “Захоплююсь і радію”, у якому уславлено трудовий подвиг полтавських хліборобів: “Захоплююсь вашим внеском до українського мільярда, радію вашій трудовій перемозі, дорогі земляки! Негода не стала вам на перешкоді, не завадила виростити і зібрати невиданий досі врожай з полтавської ниви. Чудовий цей хліборобський злет єднається в моїй уяві із зростанням духовного життя полтавців в дружній сім’ї народів-братів. Вірю в їхні невичерпні можливості, бажаю народним талантам цього щедрого краю і надалі буяти ще яскравіше, наливатися земною силою, як повнозерний полтавський колос” [1973, 13 вересня].
З газети дізнаємося, що Олесь Гончар навесні 1974 року взяв активну участь у святкуванні славного ювілею “древньої і вічно молодої Полтави”. “Ми приїхали, щоб привітати Полтаву з її восьмисотліттям, – з особливою гордістю сказав тоді на урочистостях зачарований красою рідного краю патріот. – Вік солідний, але нам приємно пересвідчитись, що вона лишилася молодою, цвіте юністю і весною. Сподіваємось, що Полтава буде такою завжди, що вічно юною лишиться і її жива, творча душа. Ми прибули сюди, щоб вклонитися землі Панаса Мирного й Івана Котляревського, Остапа Вишні й Андрія Головка, і сподіваємось, що ця родюча земля ще раз порадує народи щедрою наснагою, квітуванням нових, незнаних талантів” [1974, 9 травня].
В окрему сторінку треба вирізнити шевченкіану Олеся Гончара. “Зоря Полтавщини” повідомляла про нагородження автора роману “Людина і зброя” Державною премією УРСР імені Т. Г. Шевченка [1962, 11 лютого], про його участь у Шевченківському святі на Черкащині [1964, 3 червня], подала розлогу інформацію про пристрасне слово видатного краянина на багатолюдному мітингу в Каневі, біля могили Великого Кобзаря. Виступали тоді на цьому дійстві М. Бажан, В. Щербицький, П. Височин, М. Король, А. Сафронов. Голова правління Спілки письменників України Олесь Гончар з особливим патріотичним акцентом наголосив на тому, що місце останнього спочинку безсмертного Тараса видно далеко. Цього хотіли ті, хто сто літ тому “насипали на Чернечій горі могилу”. На його переконання, в особі Шевченка найбільшою повнотою виявив себе геній українського народу, а творчість Кобзаря є голосом усіх поневолених людей, що “населяли… похмуру царську тюрму народів”, голосом, що єднає увесь світ. Духовну ж велич Тараса Шевченка визначає передовсім те, що він “писав воістину кров’ю серця, бо володів… незмірно вищим даром – рідкіснішим даром природності, щирості, правдивості, граничної ясності і простоти”. Отож насамперед за це нащадки мають уклонятися Пророкові своєю правдою, своєю любов’ю, своєю вірністю народові [1961, 23 травня].
Із “Зорі Полтавщини” довідуємося й про те, що великий резонанс у суспільстві викликала доповідь Олеся Гончара “Шевченко і сучасність” на урочистому засіданні, присвяченому 150-річчю від дня народження неперевершеного українського поета, художника. У ній Великого Кобзаря образно поіменовано українським Прометеєм, “прикутим царатом до скелі неволі й безправ’я”, вияскравлено й поетично схарактеризовано найважливіші віхи біографії Генія на тлі доби, у яку він жив і творив, подано історію з’яви “Кобзаря” 1840 року – “поезії… справді епохальної”, “Кобзаря” 1860 року – “своєрідного підсумку життя поета, мужнього, трагічного, дивовижно цілеспрямованого, відданого народові до кінця”, поеми “Гайдамаки” – “творіння могутнього, грандіозного”. Важливо прислухатися до застереження Гончара не ліпити з Шевченка ікони, не канонізувати його. Поет Божою милістю, переконує він, цього не потребував, не потребує й ніколи не потребуватиме.
“Зоря Полтавщини” друкувала дещо з епістолярію Олеся Гончара. Вона, зокрема, оприявнила листування письменника з батьком Лялі Убийвовк, Костянтином Убийвовком, яке прокоментував Олесь Юренко: листи “викличуть живий інтерес не тільки у наших літературознавців, а й у молоді, яка… вивчає творчість письменника, у кожного, хто палко любить свій рідний край, хто готовий наслідувати приклад його безсмертних героїв” [1967, 9 квітня]. У листі від 20 січня 1947 року Гончар просить батька Лялі не відмовити в зустрічі, оскільки хоче “побачити все бачене Лялею”, пройтися її мирними і воєнними полтавськими шляхами. У другому листі від 6 травня того самого року Олесь Терентійович повідомляє, що повість закінчено. Вона “вийшла не стільки біографічною, скільки… пісенною річчю”, як і хотів того автор.
(Далі буде).

Микола СТЕПАНЕНКО
Доктор філологічних наук, професор, академік,
член Національних спілок письменників і журналістів України