Звільнені від пут сепаратизму

5  ЛИПНЯ 2014 року Українська армія звільнила окуповані сепаратистами Слов’янськ і Краматорськ, які були захоплені у середині квітня того ж буремного 2014-го… Минув рік, як ці міста залишаються під синьо-жовтим стягом, а мешканцям досі важко оговтатися від тих жахіть. У пам’ятний день визволення тут відбулися урочистості: пройшли мітинги, віче, акції, виставки, зорганізовані місцевою владою й волонтерами. Уже зранку чимало львівських, полтавських, київських і місцевих волонтерів, військовослужбовців, мирне населення з’їжджалося на гору Карачун неподалік Слов’янська. Саме тут рік тому велися найзапекліші бої.

Галина Крищук, яка мешкає зі своєю родиною на Карачуні, з острахом в очах розповідає про ті жахіття: “Першого липня минулого року в результаті обстрілу терористами українських позицій впала телевежа, що була однією з найбільших на Донеччині, – 222-метрова споруда. Вона покривала Краматорськ і Слов’янськ, а також низку менших населених пунктів на півночі області. Мовлення з вежі було відключене ще з травня, оскільки з того часу постійно точилися бої. Коли до нас прийшли сепаратисти, це було у четвер, 17 квітня минулого року, пам’ятаю, як сьогодні. Тоді донька була на роботі – чергували у корпусі, де були передавачі. Сепаратисти захопили станцію, як у фільмі, – забігали один за одним із автоматами. Я саме на городі була, бур’ян сапала. Донька зателефонувала й сказала, щоб швидко поверталася додому, але не через подвір’я телевежі, як завжди, а в обхід. Після закінчення зміни розповіла, що опору не чинили й відразу ж віддали вежу. Це був наказ тодішнього очільника СБУ, щоб уникнути жертв. На щастя, усі працівники залишилися живими. Так ми існували із 17 квітня до 2 травня минулого року. На зміну українському телебаченню прийшло російське. Кожного дня сепаратисти перевіряли, чи ми дивимося телевізор. Якщо, не дай Боже, сигнал зникав, змушували налаштовувати.
У п’ятницю, 2 травня, до нас прийшла військова техніка: танки, бронетранспортери – почалася справжня війна. Спочатку просто стріляли, потім вже ставало страшно – відкривали вогонь із бойових машин. Захопивши Карачун й позбавивши нас українського радіо і телебачення, сепаратисти продовжили наступ на Слов’янськ. На залізничних переїздах вони поставили пусті вагони, забарикадували нам виїзд, а річку переїхати неможливо. Спасибі українським бійцям, які приносили хліб, консерву, воду… Так жили, доки в одну ніч усі вікна не висипалися від стрілянини. От тоді вже тікали, захвативши лише гроші й документи. Спочатку – до Краматорська, а потім – у Бердянськ Запорізької області. На Карачуні позиції тримала Українська армія. Вдома було пусто і лячно. Відеокамеру, мобільний телефон, фотоапарат, виделки, ложки – сепаратисти все забрали. Відразу такий контраст: у Бердянську – море, сонце, спокій, а тут – розруха… Раніше така краса була: кущі пострижені, квіти і трави буяли, а нині – окопи, бліндажі, зруйновані будинки, воронки, гільзи”.
На горі Карачун відкрили пам’ятний знак на честь заснування національного меморіального комплексу загиблим під час антитерористичної операції. Протоієрей Георгій (Сальник), настоятель Свято-Георгіївського соборного храму УПЦ Київського патріархату, провів поминальну панахиду за українськими героями.
– Хлопці почали часто звертатися до Бога, неодноразово запитують пораду. Одного разу було й таке, що після бою військовий запитав: “Отче, я вбиваю, як далі бути? Це ж смертний гріх, я забираю в інших життя?”. Відповідаю йому: “Господь сказав, що немає більшої благодаті, якщо людина віддасть душу свою за друзів. А за вами ще – дружини, діти, батьки, вся Україна”. Щоразу намагаюся привозити молитовники, обереги. Завжди молюсь за героїв, щоб Господь благословив їхній нелегкий труд, – розповів протоієрей Георгій (Сальник).
Бійці Житомирської 95-ї окремої аеромобільної бригади Сухопутних військ ЗСУ, які захищали минулого року Карачун, вшанували пам’ять загиблих побратимів хвилиною мовчання і військовим салютом. Волонтери написали побажання для українських захисників на синьо-жовтих стягах.
Учасники урочистостей вшанували загиблих біля всіх пам’ятних знаків, взяли участь у традиційному віче, під час якого кожен охочий мав можливість висловити свої думки. На шляху між Слов’янськом і Краматорськом того ж дня відкрили монумент загиблим героям Роману Менделю й Олександру Серебрякову. Будівництво, облаштування пам’ятного знака відбулось завдяки спільним зусиллям волонтерів і активістів.
Мирні жителі зі словами вдячності звернулися до українських захисників, які брали участь у звільненні Слов’янська і Краматорська. Всі, хто виступав, з тремтінням у голосі згадували події, що відбувалися рік тому. Військові пообіцяли, що зроблять все, аби Україна була незалежною та суверенною.
“Так! Краматорськ вільний” – синіми літерами виведено на жовтому тлі рекламного щита. Білборд розміщується у центрі міста, та напис ще здалеку привертає увагу. Вже в обід розпочалися різноманітні акції, виставки й частування. Для найменших жителів черкаськими волонтерами відкриті творчі майстерні, проведені конкурси малюнків на папері й на асфальті, різноманітні пізнавальні ігри, майстер-класи із плетіння патріотичних браслетів. Полтавський Батальйон небайдужих запровадив традицію малювання на щічках синьо-жовтих прапорців. Радісно бачити щасливі очі й щирі посмішки малят. Разом із військовими дітлахи прикрасили бронетранспортер малюнками, метеликами й патріотичними кульками.
– Рік тому в краматорських школах стартував спільний проект “Україна очима дітей!”. Ми прагнули дізнатися думку майбутнього покоління про Батьківщину, рідний край, побачити очима дітей настрої населення. У конкурсі взяли участь 32 навчальних заклади. На бойовій машині намагалися розмістити найкращі полотна, а їх – близько сотні. Дитячі малюнки на бронетранспортері – символ єдності. Ми всі прагнемо миру в нашій країні, у домівках, у серцях. Хочеться, щоб у майбутньому діти бачили військову техніку тільки як експонат музею, – зазначила представниця ГО “Жіноча організація “ПАНІ” Вікторія Охріменко. – Після свята творчі роботи “помандрують” до військових частин, адже, як засвідчує практика, вони сприяють піднесенню бойового духу бійців. Потім плануємо провести аукціон цих картин, а виручені кошти передати у дитячі лікарні.
Виставка полотен на бронетранспортері викликала неабияку зацікавленість у жителів Краматорська, особливо раділи юні художники, коли знаходили власні творіння. Закритий маскувальною сіткою постамент, на якому минулого року височів Ленін, прикрасили світлинами Краматорська крізь призму часу: минуле і сьогодення. На головній сцені виступали аматорські й професійні творчі колективи. А для тих, хто зголоднів, працювала польова кухня. Зокрема козак Тернівської сотні імені Івана Сірка, що на Черкащині, Сергій Остапенко готував куліш за стародавнім рецептом, який отримав у спадщину від діда-козака.
Дивлячись на щасливі й усміхнені обличчя мешканців Краматорська, розглядаючи малюнки про рідне місто, важко уявити, що рік тому на цьому місці стояли бойові машини, вулиці патрулювали ворожі війська, телебачення, радіо і преса були лише так званої ДНР, все українське знищувалося.
До святкування річниці визволення Слов’янська і Краматорська долучилися й полтавці. Зокрема Батальйон небайдужих почастував військових 95-ї окремої аеромобільної бригади Сухопутних військ ЗСУ і мешканців Краматорська смачними полтавськими галушками. Всеукраїнська громадсько-політична газета “Зоря Полтавщини” поповнила, а на деяких блокпостах Слов’янська й заснувала невеликі бібліотеки для бійців. Напередодні часопис започаткував благодійну акцію “Книга – воїну!”, тож спільними зусиллями працівників редакції і шанувальників всеукраїнського видання зібрано майже 300 примірників художньої літератури.
“Спасибі, Полтаво, а то бібліотекар є, а книг немає. От тепер будемо читати”, – зі словами вдячності звернувся до небайдужих командир однієї з військових частин Олег Козак.

Оксана БІЛЕНЬКА
“Зоря Полтавщини”

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.