Для шістдесятиоднорічного полтавця Михайла Тарасовича ДАНІВА події Революції Гідності – це сторінка власного життя. Написана ризиком і відчайдушністю, вірою у непереможність нашого свободолюбного народу. Бог уберіг його від загибелі під час найкривавіших подій у Києві, пославши зустріч із сміливими й надійними людьми, які, за його словами, врятували після поранення й допомогли безперешкодно повернутися до Полтави. Сьогодні він все частіше згадує про своїх рятівників: хочеться і подякувати їм, і дізнатися про їхню подальшу долю. Спливають у пам’яті також розмови із земляками з Івано-Франківщини: свого часу Михайло Тарасович Данів працював у Войнилові Калуського району директором дитячої музичної школи, був депутатом двох скликань селищної ради. Не йдуть з-перед очей обличчя товаришів-патріотів, які загинули в самому серці нашої столиці під прицільним вогнем снайперів…   
Про пережите у лютому 2014 року Михайло Данів написав для “Зорі Полтавщини” спогади, щоб, читаючи й перечитуючи їх, ми разом згадали й ніколи не забували тих людей, які взяли на себе перший, і від того найпідступніший, удар Кремля та його яничарів по Україні…
Спогади Михайла Даніва цінні передусім тим, що дають можливість побачити ті тяжкі для нашої країни дні не в загальній панорамі, в яку задіяні сотні тисяч людей, а в історії конкретного активіста: його очима й емоціями, без найменшого розуміння подій, які паралельно вирують в інших точках революційних протистоянь, без будь-якого уявлення, чи не загине він уже наступної миті.

Три постріли в спину
Із листопада 2013 року я став активним учасником полтавського та київського Майданів, з січня 2014-го – прихильником однієї з ключових в історії Революції Гідності політичних сил – ВО “Свобода”. Постійно брав участь у всіх протестних акціях проти злочинного режиму Януковича, а також розповсюджував у Полтаві революційні газети та оголошення. Дізнавшись від координатора інформаційного центру Майдану Наталії Дмитрівни Галатченко про те, що у Київ виїжджає мікроавтобус на протести до Верховної Ради України, попросився поїхати туди з іншими активістами.
Прибули ми до будівлі Міжнародного центру культури і мистецтв профспілок України (більш відомого за колишньою назвою Палац культури “Жовтневий”) у ніч із 17 на 18 лютого. Нас зустріли й провели на ночівлю на другий поверх до великого залу, де на матрацах уже відпочивала велика кількість людей. Кожному роздали наручні перепустки (у вигляді стрічки світло-рожевого кольору) з номером. Ці “стрічки” надійно надівалися на руку, а номер реєструвався у відповідному журналі з внесенням адреси, прізвища. Так ми були зараховані до самооборони київського Майдану.
У коридорі нам запропонували поїсти, після чого я пішов на Майдан Незалежності, де пробув до самого ранку. Там була змонтована велика сцена, з обох боків якої працювали екрани. На сцену виходили священики, й усі люди разом із ними молилися. Перед кожним молебнем, як і по завершенні, виконувався Гімн України. На сцені виступали також різні творчі колективи й окремі виконавці. Звучали прекрасні українські народні пісні в чудовому професійному виконанні. Ніколи не забудеться мені молодий бандурист, який гарно співав “Гей, там, на горі, Січ іде…”
Вранці, близько 7.30, протестувальники почали шикуватися в окремі колони від областей навколо будівлі Палацу. Я бачив тут і керівників полтавських осередків “Свободи”, “УДАРу” та “Батьківщини”, а також народного депутата України Юрія Бублика. Всі були готові йти до Верховної Ради.
На Грушевського перед нами виступали активісти. При цьому зусібіч безперервно лунали постріли, вибухи димових шашок, інших пристроїв. Дим виїдав очі, дихати було важко. У мікрофон нам пояснювали, як поводитися, щоб дихати стало легше. Раптом пролунав такий сильний вибух, що аж земля здригнулася. Той, хто говорив у мікрофон, повідомив, що молодій дівчині відірвало руку, й просив терміново зробити для проїзду “швидкої” “коридор”. Машини “швидкої допомоги” одна за одною вивозили тяжкопоранених людей.
Перед нашою полтавською самообороною я побачив людей із написом на прапорі “Івано-Франківська самооборона”. Це були мої земляки. Отож, попередивши Наталію із Нових Санжар, яка стояла за мною у другому ряду, пішов поспілкуватися. Вистоявши приблизно до опівдня, відчув, що у мене затерпла й розпухла ліва нога, яку мені давно вже потрібно було оперувати. Довелось іти у Палац, щоб зробити перев’язку. Там медсестра дала мені бинт і ножиці. Перемотавши ногу, я також відшукав палицю з пластмасовою ручкою, яка мала виручити мене надалі. Літня жінка, яка лежала в приміщенні на матраці, вмовляла мене нікуди з такою хворою ногою не йти, але я поспішив попрощатися.
Повертаючись до будівлі парламенту по вулиці Інститутській, помітив, що люди розбирають бруківку і, передаючи каміння один одному, зводять барикади. Побачивши, що їм не вистачає “рук”, приєднався до них. Безпосередньо мені каміння передавала жінка, яка розповіла, що приїхала з Житомира. Я не втримався, щоб поцікавитися у неї про незмінного художнього керівника усім відомого Поліського державного академічного ансамблю пісні і танцю “Льонок” Івана Михайловича Сльоту, з яким знайомий з 1985 року. Жінка відповіла, що він живий-здоровий, почувається добре. І мені дуже приємно було це чути.
Коли ми закінчили будівництво барикади, нас покликали зводити наступну на цій же вулиці. Працювати потрібно було в надзвичайно швидкому темпі. Цього разу я подавав каміння молодій дівчині, яка ледве могла втримати його в своїх тендітних руках. У неї не було рукавиць, але вона на це не зважала. Розповіла, що навчається в Києві у виші іноземних мов, а родом – зі Львова.
Надалі ми отримали команду йти вбік Верховної Ради, щоб там будувати чергове укріплення. Отож люди продовжували розбирати бруківку й скидали каміння під велику металеву браму в дві купи. Через хвилин 30 – 40 я вже лежав обличчям униз на одній із цих куп з лівого боку – “беркутівці” зробили мені в спину три постріли. Поранили під лопатку правого плеча гумовою кулею “Терен П” 12-го калібру та в спину двома іншими кулями з травматичної зброї. Злощасна “тернина”, яку згодом вилучили лікарі, тепер знаходиться у музеї козацької громади Полтавщини.
Справжня війна
Неподалік, між двома величезними спорудами, горіла в чорному диму висока арка. Я запитав у інших протестувальників, що там може бути. Говорили, що то ніби головний офіс партії регіонів. Поміж нестихаючих вибухів весь час пробивався ритмічний звук барабана. Я, здається, й сьогодні його ще чую: раз-два, раз-два-три. Спробував тоді відстукати той ритмічний “малюнок” своєю палицею по якійсь водо-зливній трубі. Неподалік проходили молоді хлопці, й один із них упізнав мене. Це був полтавець Юрій, який проживає на вулиці Дослідній. Він теж брав активну участь у заходах полтавського Майдану. “Мишко, це – війна”, – було перше, що він мені сказав.
Дивлюся, якась дівчина роздає респіратори. Вирішив їй допомогти. Ледве впорався, як через кілька хвилин почув сильний чоловічий крик: “Беркут!” Відразу ж побіг до брами, де лежало для захисту каміння. Наші самооборонівці алюмінієвими щитами закрили щілини брами й решітки поруч. Кулі влучали і, як град, відлітали від щитів.
Кидаючи через верх брами каміння, я зліва побачив двері в напівпідвал. Залетівши туди, схопив ручку дверей, але вони виявились замкненими. Піднімаючись нагору, побачив, що наші самооборонівці відступають, бо ж “Беркут” другою групою летить по Інститутській від Верховної Ради вбік Палацу. Вирішив доганяти наших. Та вже через кілька кроків відчув сильний біль у спині. Закричав і впав обличчям на каміння. Лежав і чекав, щоб закінчилося це прокляте побоїще. Раптом відчув сильний удар по ногах. Повернувши голову, побачив двох “беркутівців”. Один із них крикнув: “Ну что, старик, в Европу захотел?” і підняв саперську лопатку. Я швидко закрив обличчя перехрещеними руками, та Господь Бог помилував, і удару не було.
Зібравши всі сили, стараюсь підвестися. Цієї миті підбіг якийсь чоловік із телекамерою і, присівши позаду мене, почав знімати. Коли він побіг далі, відразу ж з’явилися, на моє щастя, троє молодих людей в забризканих кров’ю білих халатах, у касках. Це були хлопець і дві дівчини. Вони допомогли мені нарешті підвестися. Хлопець запитав: “Вы можете разговаривать по-русски, потому что я из Днепропетровска?” Я відповів, що можу, тож дівчата побігли далі рятувати наших, а він залишився зі мною. Назвався Женею.
З трудом ми зняли одяг, і хлопець заходився діставати з рани кулю. Потім віддав її мені “на пам’ять”. Завівши мене за браму, обробив рану, допоміг знову одягнутися. Несподівано біля нас з’явилися два “беркутівці”. Женя переконував їх, що я – випадковий перехожий: “Он ранен, и ваши люди приказали мне оказать ему медпомощь”. Один із них наказав мені показати руки. А вони, особливо права, – в грязюці, чорні. Побачивши це, “беркутівець” схопився за автомат: “Ах ты скотина, камнями по нас бросал!” Я уже чекав пострілу, але інший спецпризначенець зупинив свого напарника: “Хрен с ними, побежали”. Вони справді побігли.
Останні години Будинку профспілок
Женя сказав, щоб я ішов на третій поверх Будинку профспілок на чергову перев’язку. Але в жодному разі не по Інститутській, а по паралельній вулиці. Дворами я вийшов у потрібному напрямку, але метрів через сто-сто п’ятдесят побачив, що ця вулиця перекрита шеренгою міліціонерів, перед якими виставлені металічні “козлики”. Міліція не пропускала автотранспорт. Підійшовши з лівого боку, я запитав, чи можна пройти на Бесарабський ринок. Мене пропустили. Благополучно діставшись до Будинку профспілок, я показав на вході свою наручну перепустку й піднявся на третій поверх. Лікарка повторно обробила й перев’язала рану. Вона сказала, що далі по коридору з обох боків лежать матраци й там можна прилягти, якщо стане погано.
Навпроти мене на кріслі сидів чоловік у світлому костюмі, у вишиванці… У нього була закривавлена кисть однієї руки. Мені дуже важко згадувати, яким замисленим був його погляд. Лікарка покликала пораненого на перев’язку. Це був п’ятдесятип’ятирічний Микола Дзявульський з міста Шепетівки Хмельницької області, якому 20 лютого, тобто наступного дня, снайпер на Інститутській влучив у серце.
Я приліг на вільний матрац у коридорі. Дуже хилило на сон, оскільки минулої ночі зовсім не спав. Але заснути було неможливо. Якийсь чоловік підійшов і попросив подивитися за сумкою товариша, який спав поряд зі мною зліва, бо сам мав уже кудись іти. Другий поранений в обличчя чоловік (він лежав навпроти мене трохи правіше) просив у всіх дзеркало, щоб роздивися своє ушкодження. Третій товариш благав розбудити, коли побачу в коридорі його дружину, яка повинна прийти і яку він уже довгий час чекає. Він сказав, що жінка має бути в світло-сірому пальті.
Через кілька хвилин лікарі привели молодого чоловіка з переносною крапельницею й поклали навпроти мене. Голова в нього була сильно закривавлена, куля влучила в лоб. Він марив. “Беркут” поранив його на Майдані Незалежності, де не змовкали постріли та вибухи. Приблизно через півгодини жіночий голос гучно оголосив: “Хто з поранених може рухатися, усім на вихід, евакуація. Іти потрібно вбік Михайлівки, в Михайлівський монастир”. Проходячи по коридору, я почув, як лікар говорив колегам: “Я щойно розмовляв з генералом, і він сказав мені, що медпрацівників вони не займатимуть”.
Було зрозуміло, що ситуація критична. Я пройшовся по всіх кабінетах третього поверху, а також звертався до всіх медпрацівників із проханням знайти для мене білий халат, щоб залишитися з пораненими. Але, як не прикро було, та жодного халата не знайшлося. Спускаючись східцями, зустрів людей, які несли на ношах двох важкопоранених на четвертий поверх.
Із молитвами й надіями
Прийшовши до Михайлівського монастиря, я відразу ж звернувся до священика: “Невже ці нелюди дозволять собі стріляти по святому храму?” Священик припустив, що стрілянина таки може бути, але сказав, що нападники нічого тим не доб’ються. У церкві на території монастиря знаходився медпункт, де мені зробили перев’язку плеча й лівої ноги. Лікарка сказала, що рана на плечі з часом заживе, а от із ногою дуже серйозна проблема, потрібно терміново їхати за місцем проживання у Полтаву й лікуватися.
Нас погодували і ми, хто де міг, лягли на підлогу. Заснув я дуже швидко. Опівночі оголосили, щоб усі поранені вийшли надвір. Нас порозбирали люди й машинами вивезли за місто. Мене й ще одного чоловіка з Чернівців забрав Анатолій Олександрович.
Наступного дня після сніданку ми знову поїхали в центр столиці. Наблизившись до Майдану Незалежності, я побачив, що все навкруги вкрито димом. Лунали постріли, вибухи. Будинок профспілок також стояв у густому диму, обгорілий. Виявилось, що важкопоранених лежачих людей навіть не встигли евакуювати. Вони згоріли там живцем.
…У Києві я не міг не зайти до Свято-Володимирського кафедрального собору УПЦ КП, адже з 1988 по 1991 роки співав у Державній чоловічій хоровій капелі України імені Л.М.Ревуцького та одночасно у цьому святому храмі. Від чергової капели довідався про те, що багатьох моїх колег уже немає. Тож помолився в соборі й за мертвих, і за живих.
У Михайлівському монастирі мені знову зробили перев’язку. Перед дорогою погодували, дали взуття, одяг, ліки й навіть виписали сто гривень на квиток. У медпункті до мене підійшла молода лікарка Юлія і попросила по можливості щось дізнатися про її коханого, який теж приїхав на київський Майдан. Найперше – чи живий він, чи не поранений… Дала мені свій номер телефону. Слава Богу, зараз Юлія й Ігор уже разом.
Коли я сідав у машину, щоб їхати на залізничний вокзал, зовсім незнайома жіночка з села Зазим’я Броварського району, Лідія Григорівна, підійшла до мене й попередила: “У поїзді ні з ким не розмовляти, знищити все, що пов’язане з Майданом”. На вокзал мене відвезли молоді люди – Олександр і Марія.
До Полтави я дістався благополучно. Тепер лікуюся, адже далися взнаки не тільки поранення та загострення давньої проблеми з ногою, а й нервове перенапруження. Двічі проходив стаціонарне лікування. Утім активну громадську роботу продовжую – і як прихильник ВО “Свобода”, і як член ГО “Діти Чорнобиля” та козацької громади Полтавщини.
Моя найбільша мрія – знайти можливість поїхати, розшукати й зустрітися з лікарями з Києва, з Женею з Дніпропетровська, з Анатолієм Олександровичем та Лідією Григорівною, щоб усім їм низько вклонитися і подякувати за те, що врятували мені життя. Молюсь за них і за всю нашу Україну. Хай Господь відвертає від нас таку біду та горе, які довелося пережити нам на рідній українській землі в 2013 – 2014 роках.

Михайло ДАНІВ.
м. Полтава.