Миколі Віташу виповнилося 60 років. Він і досі пам’ятає слова матері про те, що народився в таку пору, коли із-за правічного лісу, який оперізує Попівку Миргородського району, сонце кинуло перші промені, які провіщали весняне пробудження всього живого. Разом із народженням погожої днини у хаті знаного в селі тесляра Сергія Кіндратовича Віташа та вдатної до будь-якої селянської роботи його дружини Ганни Миколаївни з’явився на світ гарненький хлопчик. На честь дідуся по матері синочка назвали Миколкою. Стежку в доросле життя між добром і злом підказала традиція роду-племені Віташів. У сім’ї їх три брати і чотири сестри. А родичів ще більше. По-різному складалися їхні долі. Спільним для Віташів є вміння творити добро, шанувати людей праці. При зустрічі з труднощами, хай їм грець, яких і сьогодні вистачає, не ховався в кущі чи за чужі плечі. Ось лише один приклад. Василь Віташ у свої 16 літ влітку лиховісного 1941 року переганяв з Полтавщини на схід стадо племінної худоби. Бомби та кулеметні черги з німецьких літаків не злякали погонича. Він виконав, як на той час, своє бойове завдання. Мав гріх хіба в тім, що самовільно додав собі віку. І в 17 років, не за гарні очі, звісно, був нагороджений першою медаллю “За відвагу”. Такої нагороди воїни удостоювалися винятково за особисту мужність у бою. У Миргородському та довколишніх районах серед ветеранів Великої Вітчизняної війни гвардії старший сержант Василь Віташ був єдиним, хто в числі інших бойових нагород мав чотири медалі “За відвагу”. Цей факт сам по собі не потребує коментарів. Додамо хіба те, що в повоєнні роки Василь Федорович більше тридцяти років очолював один із передових у районі колгоспів. Кращого прикладу для наслідування Миколі Віташу годі було шукати. Ще школярем під час літніх канікул працював пастухом і погоничем. З відзнакою закінчив агрономічний факультет Полтавського сільськогосподарського інституту, має нагороди за успіхи на строковій службі у далекому гарнізоні. У рідному колгоспі “Перемога”, який згодом реорганізували у приватно-орендне сільськогосподарське підприємство “Батьківщина”, по крутих щаблях професійної драбини піднявся до посади головного агронома. В умовах кучмівського “прискореного реформування аграрного сектора економіки” придворні блазні у професорських мантіях вимагали діяти швидко і рішуче. А що конкретно робити у селі, вони і самі не знали.
– Мав клопіт, – згадує Микола Сергійович, – коли на окремих ділянках плантації довгоносики знищили сходи цукрових буряків. Хотів пересіяти усю площу. А поважний чиновник із Миргорода, щоб заощадити дефіцитний посівний матеріал, наполіг “підремонтувати” вражені шкідниками ділянки. Посіяні в різні строки сходи обробити не вдалося. Потім довго чухав потилицю…
У пам’ятному різними труднощами 2000 році односельці обрали Миколу Віташа керівником приватно-орендного господарства. Для Миколи Сергійовича то була нова життєва колізія. Різні думки роїлися в голові. Не міг же він знехтувати людським довір’ям. Тим більше, що сини – агроном Олег та ветеринарний лікар Валерій – підставили батькові свої плечі. З них бере приклад і найменший Сергій. Ні, не раптом усе робиться. Так не буває. Пережили судові позови та зазіхання нашвидкуруч перевдягнених у бізнесмени торбохватів. Сьогодні у господарстві усі галузі рентабельні. Приватно-орендна “Батьківщина” господарює на 6030 гектарах угідь і є одним із небагатьох господарств району, де з року в рік збільшують поголів’я продуктивного тваринництва. У Попівці впорядковано будинок для одиноких ветеранів, діють гарний сільський краєзнавчий музей, хор. Сам колись затятий футболіст, Микола Віташ, як правило, присутній на всіх матчах сільської футбольної команди “Нива”, яка по праву вважається кращою в районі. Інвестори з полтавського ТОВ “Амарант” допомогли збудувати й оснастити сучасним імпортним обладнанням молочнотоварну ферму на 300 корів. Від молочарства господарство повсякдень має свіжу копійку на зарплату, пальне, інші потреби.
Під час оглядин тваринницького містечка я не втримався від захоплення і сказав Миколі Сергійовичу, що такою фермою і перед Європою гордитися треба. А він насупив брови, ніби хотів почути щось інше. Коли розговорилися, мене вразила сумна сповідь директора. Судіть самі. Запровадження на фермі потоково-цехової технології виробництва молока обійшлося господарству в більш ніж чотири мільйони гривень. Її елементами повинні бути самохідний кормороздавач “Тріолет”, телескопічний навантажувач та інша техніка. А де ж вона?
– Ринок, – невесело жартують тваринники, – як і обіцяли, сам розставив усе на свої місця…
Збанкрутілі від доларових кредитів інвестори розраховуються з банкірами майном, яке було у заставі. Згадану фермівську техніку, як і грунтообробну також, ділові люди розставили на штрафному майданчику в Миргороді. А що? Усе по закону. До честі керівників сусідніх господарств: ПП ім. Зубковського – депутата районної ради Володимира Тарана, ТОВ “Славутич” – Анатолія П’ятька, фермера Валерія Усенка, вони не забарилися з допомогою. В умілих руках механізаторів ожили трактори, які давно відслужили свій строк, а тепер, бач, знадобилися. На увагу заслуговує і той факт, що в приватно-орендному агроформуванні поєдналися громадські й сімейні інтереси. Раніше подібна сімейність засуджувалася. А дарма. Якби, скажімо, хтось із синів Миколи Віташа працював бездарно, то від того насамперед постраждав би їхній сімейний бюджет. Батько в свою чергу зацікавлений передати синам усе, що вміє і знає сам. Отож кожний із рідні, як говорять, має бути на своєму місці. Досвід переконує, що в сучасних умовах малий чи й середній бізнес краще почувається на сімейному фундаменті.
Микола Сергійович Віташ – із тих чоловіків, для яких сім’я за своєю святістю займає місце поруч із церквою. Ще школярем як задивився на гарненьку однокласницю Валю, то так і понині не зводить очей із милої та хазяйновитої Валентини Борисівни. Це – чудовий приклад для молодих сімей. З нагоди
60-річчя Миколи Віташа рідні, друзі та односельці кажуть йому багато добрих слів. Не забули вшанувати свого керівника і спеціалісти “Батьківщини”. Їхній подарунок, принаймні так мені видалося, – найоригінальніший. Умільці, без його, звісно, відома, зняли на плівку любительський кінофільм про трудові будні директора. Не дивина, скажете. При сучасній електроніці на таке і школярі здатні. То правда. Дорожчим від цікавих кадрів є сам факт створення кінострічки – як вияв великої шани до вимогливого і справедливого керівника. Не беруся оцінювати професійні достоїнства кінострічки, а до ентузіастів, які її знімали, я й сам готовий приєднатися.

Леонард НІКОЛАЄНКО
“Зоря Полтавщини”