Біла дівоча тінь маячить перед двором на колоді й тримає на колінах картонний ящик, у якому попискують сонні каченята. Їм тепло. Ліля обмотала ящик вовняною матусиною хусткою, а сама скрутилася в білий клубок і сидить ані руш, наче й до ранку підводитись не збирається. На щоках зблискують полохливі ямочки щасливої усмішки. А на вибіленому сутінками затісному старому платті – сині сльози горошин. Присмерки падають на землю, як пелюстки на тиху воду, й лежать кругом Лілі горілиць, видивляючись у небі мерехтливе дівоче відсвічування – першу вечірню зірку.
За спиною у дворі п’яний батько горланить на мачуху. А семирічна сестра Марина раз у раз лупить хатніми дверима й з апетитом повторює за матір’ю ті слівця, за які батьків давно хочуть бачити в школі. Тільки Ліля ні на кого з них більше не сердиться. І до горла їй не підкочується колючий клубок. І вечір пахне молодістю садків, убраною в білий цвіт, з-під якого деінде вже виступають сльози зеленого листя.
У центрі села, в довгих казенних будинках під черепицею, першими вечір засвічує вікна у Зінченків. Тітка Люба напланувала собі мороки до глупої ночі – ковбаси, холодець, окрошка, торт… Родичів і сусідів погукали назавтра на обід, а Юрик має бути в райцентрі вже на світанні. Видраяні до блиску чоловікові “Жигулі” стоять під вікнами, за кермом приміряє роль кавалера молодший син Ромка. Всі напоготові вирушати на станцію: потяг із їхнім сержантом невдовзі має відправлятися з Києва. Узбецькі піски, які всі ці два роки синової строкової служби засипали тонкосльозу тітку Любу вві сні, нарешті залишилися за тисячі кілометрів. Гори вони синім вогнем, до чого голову їй посивили…
– Ну не дмися, – терпляче виправдовується дядько Мишко перед жінкою за “самодіяльність”: перепинив на вулиці Лілю й сказав, що заїдуть вночі й по неї: “Діждалася хлопця – стрічай!”  – Чи, думаєш, він би біля тебе ждав її до обіду?.. – і чоловік укотре за цей місяць починає ту ж розмову. Про Галю-покійницю, в якої характер був золотий. Про як дві краплі схожу на неї Лілю. Про те, що при Галі Івана не те що під парканом, а й п’яного ніколи не бачили… І нарешті вдається до того, чого й сам по правді не любить – пише вилами по воді: Ліля хоче вступати до того ж інституту, в який і Юрик націлився, виділять їм, як сімейним, кімнату в гуртожитку. Обживуться, притруться… “А ми поможемо…” – вкрадливо шепоче дядько Мишко і притягує насуплену жінку собі до плеча.
Та вона й рада б зітхнути з полегшенням. …Насилу таки обм’якає. Поволі, як через сито, просіюються через дрібні зморшки на блідому обличчі надумані страхи й осідають десь невидимо глибоко. У відчиненій кватирці вікна дрібно сміється рожевим сміхом “райська” яблуня. Руки матір ще трохи не слухаються і надміру рвучко вимішують свіже тісто. “Візьмемо їй у дорогу мою жакетку. Холодно ще…” – каже вона ніби не до чоловіка, а до накришеного на край столу яблуневого цвіту.
…Довго цієї ночі жеврітиме причілкове вікно й у першій хаті понад ставком. До знемоги виборсуватиметься мідне світло з-під білого плафона настільної лампи. Тетяні Павлівні не позаздриш: випускний клас, кінець навчального року… Три партії зошитів ще в сумці, дві – на столі. Утім спати й на граминку не хочеться. Вчителька вдоволено виводить жирну п’ятірку в Ліліному зошиті й підставляє ручку своєму триколірному – на щастя – любимчику. Той примостився на бильці крісла й весело пильнує за кожним її рухом. Кіт грається нехитрим письмовим приладдям, а Тетяна Павлівна повчально йому приказує: “Є, Мурчику, справедливість на світі”.
Вчителька подумки дякує Любі: “Яка ж вона молодчина!.. Хоч видно не дуже такому родичанню і рада, а до молодих не мішається. Зіна з “Хлібного” скільки разів розказувала: побачить Лілю у черзі, то й підійде, й постоїть із нею, а буває – трохи ще й проведе. Нехай і важко Зінченкам тепер прийдеться, але з такої дитини, як Ліля, не невістка буде… Золото!” – обнімає вона свого щасливого Мурчика.
…Каченята крізь сон тихенько посвистують і раз по раз м’яко тарабанять дзьобиками по стінках ящика. Аж слухати Лілі лоскотно, аж відчутніше тріпочуть крилами невидимі теплі метелики вздовж її зворушливо зігнутої спини. Пурхають по обвитих нерівно підстриженими пасмами плечах. Сідають на заквітчані ніжним рум’янцем щоки й п’ють із гарненьких ямочок весняний нектар.
– А рада… – зупиняється навпроти дівчини тітка Маруся з по зав’язку набитими мішками на “велику”. Метелики летять крізь темінь задиханій сусідці на вилинялу хустку й безслідно зникають у глибокій зморшці між навислих над виплаканими очима брів. – Ну та діло воно молоде, – каже тітка, дістаючи з кишені й всипаючи до рота мало не пригорщу чорнішого за нічне небо насіння. Смачно лузає і ще смачніше плює. – А про “свадьбу”, не бійсь, уже списувалися? У серпні?.. Ото правильно, – розважливо схвалює тітка. – Помідори якраз поспінуть. Ну та у вас точно своїх не буде: до одного вигнили, нікому було попідв’язувати. А у Зінченок поспінуть. І помідори, й картошка вродить. Ти зубами, Лілько, за них чіпляйсь.
Сусідка, не озираючись, закочує неповороткого велосипеда до двору й гримає в бік тихішого за темний садок корівника: “Ну чого вже тобі?.. Чого?.. Сидить на вулиці, як привезена. Хай Бог милує, привалило Любі щастячко. Хочеш  – шишки печи, хочеш – “караул” кричи…”
…Натомлена й цілий тиждень сама не своя тітка Люба засинає дорогою у машині. Ромка з Лілею тихо перешіптуються на задньому сидінні, а дядько Мишко нетерпляче крутить кермо своїх “Жигуликів” і лічить час до прибуття на станцію потяга. Бліді зорі сіють у передсвітанкові садки біло-рожевих квітучих метеликів, а тітці Любі востаннє сниться пекучий, золотисто-вогненний пісок.
…Десь далеко, за не одну тисячу кілометрів від передуманих нею печалей, на яву, по цьому піску біжить до найближчої залізничної станції молоденька узбечка Гульнара. До Юрикового села втікачка дістанеться на п’яту добу. Весілля Зінченки справлять у серпні.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”