Воїни, які на Сході України у збройній боротьбі відстоюють наш демократичний, європейський вибір, визнають: майже стовідсотково їх усім необхідним забезпечують волонтери. І це – не лише люди, які ризикують власним життям, везучи на передову своїми автівками передачі бійцям, а й усі, хто жертвує для них кошти, продукти, одяг, взуття, в’яже рукавички й шкарпетки, молиться за їхнє здоров’я й життя…
“Беріть – щось хлопцям купите. Чоловік – комбайнер, ми іще заробимо…”
Приміщення гадяцького готелю “Жовтень”, який місцева влада була змушена закрити через нерентабельність, а потім знову розконсервувала, щоб розмітити в ньому біженців з буремного українського Сходу – понад 70 чоловік, виконує в Гадячі ще й роль приймального пункту допомоги для Української армії. На першому поверсі колишнього готельного комплексу є невеличка кімнатка, двері якої раз у раз відкриваються, щоб пропустити всередину чергового відвідувача. Люди приходять туди не з порожніми руками, несуть усе, що може знадобитися на фронті (Боже, яке це страшне й досі незвичне слово!): теплий одяг, взуття, засоби гігієни, продукти. А також дитячі малюнки – то величезна моральна підтримка для наших бійців. Ця своєрідна комора, яку облаштували гадяцькі волонтери, ніколи не стоїть порожня. Тільки-но чергова партія продуктів і обмундирування відправиться в зону АТО, як буквально за кілька днів назбирується друга. Жителі міста й району проявляють велику жертовність у турботі про військових. Так, жителька Розбишівки долучилася до волонтерського руху в районі однією з перших. Вона принесла волонтерам 1000 гривень, що вторгувала від продажу м’яса, й віддала зі словами: “Беріть – щось хлопцям купите. В мене чоловік – комбайнер, ми іще заробимо…” Вона постійно приносить продукти, та ще в селі у себе збір допомоги організувала.
Голова гадяцької Народної ради Олександр Сиваш разом із іншими волонтерами збирає допомогу для українських бійців й відвозить її на передову:
– Загалом з Гадяцького району на Сході України служить близько 300 чоловік, у тім числі 193 призовники, а також добровольці, контрактники й місцеві медики. З ними намагаємося підтримувати постійний зв’язок і надавати конкретну адресну допомогу, зокрема спальні мішки, каремати, термобілизну.
Олександр розповів, що нещодавно доставляли посилку в Щастя Луганської області, де в одному з підрозділів служить боєць із Гадяцького району. Він підійшов до волонтерів і попросив допомогти хлопцеві з Донецька, який теж воює під Щастям у лавах Української армії, бо до нього не їздить ніхто. Довелося збирати ще одну посилку… Необхідний на фронті дріб’язок – шкарпетки, теплі рукавиці, шапки, а також продукти – волонтери у поїздки завжди беруть із запасом, роздаючи тим, хто потребує.
Найбільший дефіцит в українських військових – це прилади нічного бачення, приціли, тепловізори, біноклі. Про це розповів боєць добровольчого батальйону “Полтава” Андрій Якимчук, який саме перебував у відпустці. Дома на нього завжди чекають дружина і двоє дітей – 11-річний син та 5-річна донечка, батьки. На війну Андрій пішов добровольцем. Ротація застала його під Дебальцевим Донецької області:
– Там йде справжня війна з пораненими й убитими. Так, додому, на Полтавщину, ми привезли два вантажі “200” і чотирьох важкопоранених бійців. І це – протягом місяця. Втрачаємо товаришів через те, що стоїмо на одному місці, що немає наказу наступати. То перемир’я, то місія ОБСЄ приїздила… Ми їм показали сліди фосфорних снарядів, якими нас обстрілювали, вони подивилися і поїхали, а ми продовжуємо стояти…
За словами Андрія, мешканці населених пунктів на Сході, де дислокується Українська армія, раді такому сусідству, тим більше, що отримують від наших вояків продуктову допомогу, одяг. Вони ж приносять нашим хлопцям воду, надають інформацію про пересування бойовиків:
– Але є різні люди. Наприклад, коли ми стояли під Нижньою Кринкою (Донецька область. – Авт.), до нас за медичною допомогою неодноразово приходила одна жіночка. Коли ж надійшов наказ і нам довелося відступити, ми побачили в теленовинах, як та сама жінка розповідала, як ми “звірствували” й заважали їм жити.
Після відпусток бійці повертаються в свої військові частини, а волонтери продовжують пакувати посилки, щоб забезпечити їх необхідним. Ризикують, потрапляють під обстріли, як-от Олександр Сіваш із іншими волонтерами під час чергової поїздки під Щастя. Обійшлося без жертв, але поранені, на жаль, були. Та це не зупиняє мужніх помічників армії, бо ж розуміють – на передовій їх чекають із продуктами, постачанням яких мало б опікуватися Міністерство оборони та, на жаль, не робить цього. Та й місцеві можновладці часто ігнорують прохання військових про допомогу. Чого тільки вартий випадок із поверненням додому 50 бійців тієї ротації, з якої був і гадячанин Андрій Якимчук. В них дорогою зламався автобус, і вони звернулися по транспортну допомогу до керівництва УМВС України в Полтавській області, якому, власне, й підпорядкований добровольчий батальйон “Полтава”. Та допомога надійшла не звідти: її надали все ті ж волонтери й громадські активісти…
Нова мала батьківщина
ВИМУШЕНА переселенка Наталія Панкова донедавна була директором школи в рідній Брянці Луганської області:
– Школа, в якій я працювала, була україномовна. З 1 листопада самопроголошена влада змусила нас перейти на російську мову ведення документації й на п’ятибальну систему оцінювання знань учнів. А потім одного дня за мною прийшли озброєні люди разом із комендантом. Вони хотіли мене заарештувати за те, що я підтримую українську владу й національну гвардію. Батьки учнів і колеги відстояли мене (жінка не може втримати сліз. – Авт.). Начальник міського відділу освіти сказала їм: “Я піду з Наталею, якщо ви її посадите у підвал…” Тож я й вирішила виїхати з Брянки – принаймні доти, доки місто не залишать бойовики й воно не перейде під контроль української влади.
Битви за Брянку, як, наприклад, за Слов’янськ чи Артемівськ Донецької області, не було. Місцева влада, за словами Наталії Миколаївни, здала місто сепаратистам, як-то кажуть, “по-тихому”: одного весняного дня на будівлі виконкому замість українського з’явився георгіївський прапор. А ще були мітинги, які організовували комуністи. Вони ж закликали місцевих жителів до повалення влади “київської хунти”. Реальним електоратом сепаратистів, за словами Наталії Панкової, є люди пенсійного віку й жінки, які мають дітей, тобто найменш соціально захищені. Звичайно, не із ідейних міркувань вони брали участь у псевдореферендумі за проголошення “ЛНР”: сподівалися отримати так звані “соціальні картки”, які пообіцяли бойовики, та соціальні виплати, але обіцянки не виконали…
– Гуманітарну допомогу давали тільки один раз. Чия вона була, невідомо, та ніхто й не питав. Люди намагалися отримати бодай якісь продукти. Що відбувалося у натовпі, коли її видавали, не можна передати словами!..
Жінка з Луганщини розповіла, що на території, підконтрольній бойовикам, то тут, то там несподівано з’являються мобільні збройні формування, які здійснюють обстріли позицій українських військових, мирних об’єктів, і так само зненацька зникають у невідомому напрямку.
Наталя Панкова застала в рідному містечку й російських військових, яких, за її словами, було близько 400 чоловік. Мешкали вони в гуртожитку, в самому центрі, а коли почалися активні бойові дії, перебралися кудись далі. У центрі ж містечка сепаратисти виставили на загальний огляд розбиту українську техніку – танк і БТР.
Спішно залишаючи місто, вона помітила на одному з численних блокпостів (а їх довелося проїхати аж дев’ять – п’ять підконтрольних бойовикам і чотири – українським військовим) десантника із розпізнавальними знаками російської армії.
– Ми приїхали у Гадяч абсолютно без грошей, як і багато хто з інших переселенців, у тому числі пенсіонери, багатодітні сім’ї, – розповіла Наталія Панкова. – Серед нас є й такі, які побували в Києві, але там так і не знайшли прихистку. Вже на Майдані, де теж побували, дізналися про те, що є в Полтавській області затишне містечко Гадяч і що там можна оселитися.
Гадяцький край зустрів вимушених переселенців і справді гостинно. Міська влада безкоштовно розмістила згорьованих людей у готелі, а місцеві мешканці почали зносити хто що міг, щоб підтримати сім’ї, в багатьох із яких є діти. Дарують теплі речі, засоби гігієни, канцтовари. Так, одна жіночка принесла у готель 1000 гривень і попросила роздати гроші між дітьми. Вийшло по 65 гривень на дитину – ніби й небагато, зате від щирого серця. До того ж та сама жіночка (імені свого вона, певна річ, не назвала), дала ще 400 гривень на ремонт пральної машини, якою тепер і користуються переселенці.
Ставляться з розумінням до потреб вимушених переселенців із Донбасу і в школі. Так, директор Гадяцької школи № 2 Наталія Оніщенко допомогла синові Наталії із зошитами, класний керівник подарувала шапку, хтось іще – сорочки…
Інша вимушена переселенка Юлія – родом із Донецька. Уперше в Гадяч приїхала з 8-річною дитиною у середині червня. У Донецьку її сім’я мешкає на околиці, в Кіровському районі міста. Ця територія постійно обстрілюється бойовиками. Коли в квартирі від чергових залпів важкої техніки повилітали вікна, а в сусідніх будинках позносило дахи, на сімейній раді вирішили відправити її з дитиною у безпеку. Вдома ж залишився чоловік, який працює на місцевому пивзаводі, й уся його рідня, домівка, яку облаштовували роками…
Юлія планувала погостювати в Гадячі з місяць – сподівалася, що активні воєнні дії в її рідному місті скоро закінчаться й можна буде повернутися. Вона навіть їздила додому, але потім повернулася в Гадяч – цього разу надовго.
– Я вже й на роботу тут влаштувалася, бо хто знає, коли війна скінчиться, а жити ж якось треба, – говорить жінка.
За її словами, незважаючи на постійні обстріли, Донецьк намагається жити звичним життям – працюють деякі підприємства, зокрема молокозавод, частина магазинів, аптек (ті, що знаходяться ближче до центру). Але про те, що місто знаходиться в зоні активних бойових дій, нагадують вибухи, особливо на міських околицях, де обстріли то припиняються, то відновлюються й стають ще масованішими, перебої зі світлом, водопостачанням – навіть там, де ще вціліли комунікації. Телебачення у Донецьку – тільки російське й активно використовується для залякування населення і розповсюдження неправдивої інформації.
– Іноді зідзвонююсь із нашою вчителькою, то вона говорить, що діти в Донецьку переважно навчаються дистанційно, через Інтернет. Ближче до центральної частини міста школи ніби й працюють, але з тих дітей, що залишилися в місті, на заняття ходить лише половина – батьки бояться відпускати їх із дому.
Пенсіонери в Донецьку вже кілька місяців – без пенсій. Ті, в кого є городи, харчуються з них. Тим же, в кого присадибної ділянки немає, надзвичайно сутужно. Раніше хоч була можливість поїхати на українську територію і зняти з банківської картки пенсію чи соціальну допомогу. Зараз же люди, які живуть у східних регіонах, де тривають бої, не мають такої можливості.
Нелегко й тим, хто працює. Зокрема в Юліного чоловіка зарплата зменшилася наполовину. Однак люди змушені працювати й за копійки, щоб прогодувати свою сім’ю.
Озброєні бойовики у військовому обмундируванні без розпізнавальних знаків на вулицях Донецька – явище, яке вже стало звичним. Жителям територій, підконтрольних бойовикам, доводиться ходити на роботу й назад через кілька блокпостів, встановлених сепаратистами. Щоразу людей виводять з автобусів, оглядають особисті речі, перевіряють документи. Звичайно, це завжди ризик, ніхто не знає, чи дійде й чи вернеться, але що робити, коли вдома – голодні літні батьки чи малі діти?..
Донеччанка Юлія довго не роздумувала, куди їхати, – однозначно в Гадяч, де є знайомі:
– Зустріли нас дуже привітно, поселили тут, у колишньому готелі. Жодних дорікань, образ ми не відчули. Гадячани дуже приємні й щирі.
Спілкуючись із вимушеними переселенцями зі Сходу, не змогла не запитати про настрої людей, які там залишилися. За словами моїх співрозмовників, є там ті, хто хоче жити в єдиній і неподільній Україні, але, на жаль, немало й тих, хто підтримує сепаратистів, нелегітимну владу самопроголошених республік. І ті, й інші живуть у постійній небезпеці, ховаються в підвалах під час артобстрілів. І ті, й інші не можуть не знати, хто й звідки їх обстрілює. Вони вже навіть навчилися по залпу відрізняти “Гради” від “зеніток”, але дехто вперто не хоче бачити очевидне й сприймати правду про те, що Донбас нині – це один великий заручник імперських амбіцій Путіна. Регіон, як на мене, фактично добровільно здався у полон й тепер потерпає від власної недалекоглядності. Однак судити, хто в цій ситуації винний, а хто правий, – не наша компетенція. Ми повинні допомагати тим, хто цього потребує, бути готовими прийняти й обігріти тих, хто прийде чи приїде до нашого порога, як це роблять гадячани, зустрічаючи вимушених переселенців, чи бійці Української армії, ділячись із мешканцями донбаських міст і сіл продуктами, засобами гігієни, ліками. Й милосердя та співчуття до чужого горя врешті-решт розтоплять лід недовіри, ворожості в серцях жертв путінської пропаганди, по-справжньому об’єднають Схід і Захід України. Та й, зрештою, немає в нас іншого шляху, щоб вижити, окрім єднання через милосердя і взаємодопомогу. А значить – будемо жити!..

Юлія ДУМКА-КОНДРАТЬЄВА
“Зоря Полтавщини”