У  древнє козацьке село Білоцерківці Пирятинського району гості заїздять не тільки, щоб помилуватися чудовою українською природою – в усі пори року прекрасними пагорбами, ярами, лісами, гаями, дібровами – чи щоб послухати хвилюючі розповіді про те, що там, де вже багато століть “течуть” скромні сільські вулички, колись несла свої хвилі повноводна ріка Многа. Судноплавна, відкрита всім попутним вітрам, які напинали тугі вітрила, мов тятиву…
Історія Білоцерківців трохи, на жаль, подібна до тієї ж міліючої ріки. В 1859 році поселення належало до Лохвицького повіту, й у ньому проживало 2177 мешканців, що чи не вп’ятеро більше, ніж налічується нині. На початку ХІХ століття діяли винокурний і цегляний заводи, водяний млин, 12 вітряних млинів. Були у Білоцерківцях і земська та церковнопарафіяльна школи, а також аптека й лікарня.
Чи не найбільше інтригуючих подій тут пов’язано з ім’ям графа Григорія Тарновського, який виріс у Білоцерківцях, що належали до маєтностей його діда. Усупереч думці місцевого священика Григорій Степанович надумав будувати в селі, де вже була дерев’яна церква, цегляний храм. Кріпаки стояли вервечкою від його заводу до пагорба, на якому почалось будівництво, і з рук у руки передавали цеглу… Свято-Георгіївський храм постав за проектом архітектора Костянтина Тона в 1848 році. За переказами, одна з ікон у ньому належала пензлю Тараса Григоровича Шевченка. Це був образ Спаса Нерукотворного. Донині зберігся і перебуває у Національному музеї Тараса Шевченка в Києві портрет одного з жителів Білоцерківців – Лаврентія Бойка.
Велику жертву взяли від села давньої козацької слави роки сталінського терору. Багато селян було розкуркулено й вислано в Архангельську область. Із тих, кого минула ця чаша, вижити судилось небагатьом – близько чотирьох сотень людей померли голодною смертю в 1932 – 1933 роках.
У період більшовицького безбожництва зі Свято-Георгіївської церкви зняли хрести й перетворили її на склад. У 1977 році сталася пожежа, після якої храм залишився у володінні вітрів, дощів і безжального часу. Перший світлий промінь заяснів над святинею, стіни якої сиротливо стояли на пагорбі давно без даху та куполів, у 2009 році. Місцеві селяни, заручившись фінансовою підтримкою меценатів, зокрема з Києва, перейнялися сміливою ідеєю про створення тут Свято-Георгіївського жіночого монастиря. Під келії вирішили відремонтувати розташовану неподалік будівлю колишньої церковнопарафіяльної школи. А також облаштувати келійний храм та освятити його на честь святих Жон Мироносиць. Настоятелькою обителі Української Православної Церкви Київського патріархату стала матушка Марія. З благословення єпископа (на той час) Полтавського і Кременчуцького Федора жіночий монастир розпочав свою діяльність. Зазвучали на всі околиці духовні піснеспіви, розганяючи страшний морок тривалого безвір’я й безбожництва, зажебоніла цілющим джерелом тиха молитва, ревністю якої тримається весь наш світ.
А нещодавно до Білоцерківців завітало чимало гостей із нагоди відзначення п’ятої річниці заснування Свято-Георгіївського жіночого монастиря. Урочисте богослужіння очолив настоятель Свято-Успенського храму в Пирятині, протоієрей Іван Микитчук. Йому співслужив священик Свято-Георгіївського жіночого монастиря Мирослав Семенчук, а також інші священики з Полтавщини та Києва. Серед паломників, які молилися того дня у келійному храмі разом із місцевими селянами та пирятинцями, були й віряни, які здолали заради цього дорогу з Кременчука та Решетилівки. Чимало людей завітало з Києва.
Нині у приміщеннях колишньої церковнопарафіяльної школи тривають ремонтні роботи. Є велика потреба в допомозі меценатів та благодійних організацій. До богоугодної справи долучаються як відомі українці, так і прості волонтери та відвідувачі університету ІІІ віку територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Пирятинського району. Власне кожен, хто вже знайшов чи ще тільки шукає свою земну дорогу до Бога, може надати посильну допомогу й стати причетним до великої справи відродження православної святині.

Руслан ПОЇДЕНЧУК
Журналіст