“Подзвоніть, будь ласка”
Одного вихідного дня в аптеці, що на розі вулиць Калініна і 23 Вересня в Полтаві, до обох віконець вишикувалися не дуже довгі, але чоловік по 5–6 черги. Чемний охайний дідусь у чистому й випрасуваному одязі фасону минулого століття, діставшись каси, поправляє окуляри і звертається до провізора:
– Там ліки на папері написані, але я не пам’ятаю назви. Подивіться, будь ласка, є у вас такі? Бо прочитати не бачу…
Дівчина бере папірець, читає. Таких ліків нема.
– Мені й сказали, що вони не скрізь є, треба по місту шукати. Тому лікар на звороті написав телефон, за яким можна взнати, де саме вони є.
Провізор поглядає на чергу, потім – на дідуся.
– Подзвоніть, будьте добрі, бо я не добачаю…
– Зачекайте трішки, я людей відпущу і подзвонимо.
Дідусь слухняно відходить убік, і саме в цей момент звільняється інша каса. Вже відчувши співчутливість, він тицяє папірець іншому провізору:
– Таких ліків у вас немає, а я далеко від дому не ходжу…
– То що, я за вас ходитиму?!!
– Та ні, там телефон на звороті, треба подзвонити.
– То що, я за вас дзвонити буду?!!
В аптеці – німа сцена. Хтось хапає дідуся за руку і підтягує в “нашу” чергу, з якої чомусь нікому не захотілося переходити до вільної каси. Так і стояли всі біля однієї, поки не зайшов новий відвідувач.
Пенсійне посвідчення
Ця картинка закарбувалася в пам’ять років зо два тому, ще коли проїзд у громадському транспорті в Полтаві був чи не найдешевшим по всій Україні: кільцевий автобус по місту возив нас всього за гривню сімдесят п’ять, тролейбус – за гривню двадцять п’ять копійок. Та, попри це, бабця, котра щойно важко забиралася всередину автобуса трьома східцями через центральні двері, вперто шукала у пошарпаній (колись дамській) сумочці пенсійне посвідчення. Дівчисько-кондуктор стояло над головою і чекало не менш наполегливо. Після дамської сумки пошуки перекочували до господарської, але й це результату не дало. Найближчі пасажири поглядали на тривалу процедуру співчутливо, хтось спробував переконати юну кондукторку аргументами, мовляв, і так видно, що те пенсійне посвідчення видавалося як мінімум років зо двадцять тому.
Через дві зупинки бабуся таки заплатила гривню сімдесят п’ять, а ще через зупинку, нарешті заспокоївшись і кладучи до кишені квиточка, намацала там своє багатостраждальне пенсійне посвідчення. Коли радісно вийняла його на світ Божий, пів-автобуса зітхнуло з полегшенням. Та зарано: дівчина категорично відмовилася повернути гроші – немає такого закону! На пропозицію публіки продати бабусин квиток комусь зі “свіжих” пасажирів відрізала: товар був у вжитку, напевне, пожмакався і перепродавати його вдруге кондуктор не зобов’язаний. У бабусі вже трусилися руки, половина пасажирів обурено перекидалася репліками, але дівчисько демонстративно подалося на передню площадку фліртувати з водієм. Бабусиного квитка пасажири тоді гуртом таки перекупили, а дівчину-кондуктора я іноді впізнаю й досі, коли віддаю їй тепер уже три гривні: звичайна білявка, яких на наших вулицях – сотні.
Всі ми родом з однієї шинелі
Років зо двадцять тому моя кума нарешті зважилася і придбала на ринку омріяні імпортні чобітки на невисокій зручній “танкетці”, з м’якої шкіри і з цигейкою всередині. Самотужки ростила дітей, тому можливість побалувати себе випадала не- часто. Якщо чесно, вперше за багато років. Щось продала, щось зекономила і в середині серпня повернулася додому з Полтави щасливою. Люб’язна чорнява продавчиня на прощання переконувала, що про цю покупку вона ніколи не пошкодує: легесенькі (німецькі!), практичні, але одразу видно, що недешеві.
Вперше взути обновку випала нагода аж у кінці листопада. Калюжі пришерхли, пролітав перший сніжок. Майже добігла на роботу, коли правою ступнею відчула різкий холод. І одразу захолонуло під серцем. Вислухала від колег купу компліментів (які симпатичні чобітки, як гарно сидять на нозі, хоч на сцену в президію посилай), зачинилася в службовому приміщенні в туалеті й обстежила підошву. З внутрішнього боку на правому чобіткові шкіра “підрізалася” – відійшла від підошви півторасантиметровою тріщиною. Це було майже горе. Доходила тиждень у стареньких, а в суботу автобусом – на базар.
За прилавком стояв чоловік. Оглянув дефектний чобіт і заспокоїв, мовляв, не переживайте, хазяйка у нас нормальна, як повернеться, обов’язково обміняє. Коли повернеться? Ну вже точно не сьогодні.
Наступної суботи взуттям знову торгував чоловік, тому кума вирішила повештатися ринком, зачекати хазяйку. Не дочекалася, а реалізатор цього разу вже не був такий впевнений у обміні, але запропонував прийти наступного дня. Ще через тиждень, у неділю, кума дісталася Полтави першим дизелем. На базарі було ще темно й безлюдно. І коли до торговельної точки прибула з товаром та ключами від контейнера інтелігентна на вигляд знайома продавчиня, кума одразу наткнулася на злий гострий погляд.
– Що там?
– Та ось подивіться, дірка.
– А якого дідька було на ногу три пари носків перти?
– Які носки, ще й морозу справжнього не було, Бога побійтеся! Хіба можна людям за такі гроші дефектний товар підсувати?!
– А чек у тебе є? Я тобі чек давала?
– Не давала…
– Ну, значить, і чобіт не давала. До побачення! Не вмієш інтелігентне взуття носити, міси багно в калошах, село!
Поверталася кума з базару, як побита собака. По щоках вперемішку з мокрим снігом котилися сльози, за горло душила образа. Скаржитися? Так чека ж немає. А нервів скільки піде… На другому поверсі приміської автостанції знаходилася тоді майстерня з ремонту взуття. Середнього віку чоботар (напевне, непоганий дядько) оцінив її горе, взяв до уваги заплакані очі й утішив: мовляв, шкіра тут таки непогана, латочку накладе майже непомітну і, дасть Бог, носитимуться. На тому й порішили.
– Так було мені обидно. Знаєш, була б я Кашпіровським, ота “продавачка” у мене решту життя б у мокрому ліжку спала, – журилася потім кума. – І відчула я себе отим нікчемним гоголівським Акакієм Акакієвичем, який, недоїдаючи, півроку складав гроші на нове сукно, потім довго ту шинель шив, принизливо економлячи то на підкладку, то на ґудзики. А в перший же день служби в новій шинелі його у темній парадній роздягли. Простудився, ліг і помер у холодному ліжку. Чудне життя. Якби не мої чоботи, я б про ту шинель зі шкільної програми ніколи й не згадала. Генієм таки був Микола Васильович!
Протистояння зі злом, як реальність, сьогодні втілилося війною на Сході України. Як філософська категорія, воно завжди було і є поряд: в аптеці чи в автобусі, на ринку чи на роботі. Повз щоденне зло – хамство, грубість, брехню, злість – ходимо, намагаючись триматися осторонь, “не брати до душі”, аж поки воно не починає… стріляти.

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”