Петро ВОРОНА: “У батальйоні я теж — серед земляків, яким маю допомагати”

У  десятиденну відпустку із зони АТО прибув голова обласної ради Петро Васильович ВОРОНА. В ексклюзивному інтерв’ю для “Зорі Полтавщини” він розповів про воєнні будні в третьому десантно-штурмовому батальйоні “Фенікс” 79-ї аеромобільної бригади, а також про своє бачення найнагальніших перетворень в області й країні, чекати на які у звичайних громадян уже вривається терпець.
Голова обласної ради запевнив, що депутатський корпус робитиме все можливе, щоб полтавці якомога безболісніше пройшли через оголошений Урядом режим жорсткої економії і висловив переконання: якщо протягом найближчого півроку люди не відчують прогресивних новацій у країні, соціальні вибухи та зміна влади будуть неминучі.
Воєнні будні старшого  сержанта Петра Ворони
– Днями наша бригада, зокрема батальйон “Фенікс”, у якому я є командиром третього зенітного відділення, частково повернулася із зони АТО у Миколаїв, – розповів Петро Ворона. – Постійна дислокація на Донбасі у нас в одному з сіл на межі Донецької та Запорізької областей. Ми несли службу в зоні “М”, це між Маріуполем і Волновахою, у Тельманівському районі. Головним завданням нашої роти є вогнева підтримка. Моє третє відділення надає її зенітним вогнем. Ми прикривали артилерію, а також контрольно-спостережні пункти. Окрім того, здійснювали відповідні профілактичні роботи із прочісування місцевості з метою виявлення диверсантів.
У мене у відділенні дуже хороші хлопці. Це – механік, стрілок-навідник та бійці, які займаються обслугою зенітки. Зі зрозумілих причин назву всіх лише за позивними: “Борода”, “Добрий”, “Огал”, “Челентано”, “Апачі”. Мені позивний вигадала доця, яка захоплюється творчістю Майкла Джексона, – “Джексон”. Хлопці у підрозділі – з різних куточків України: Галичина, Київ, Запоріжжя. За професіями – юристи, історики, економісти, технарі. Це справді цікаво, що на наш розрахунок, разом із командиром взводу, в сумі виходить 12 вищих освіт. Тобто в кожного – мінімум один, а то й по кілька дипломів вишів.
– Петре Васильовичу, яким є технічне, матеріальне забезпечення бійців, адже часто чуємо багато нарікань?
– У нас є машина МТ-ЛБ, це легкоброньований багатогабаритний тягач, і зенітна установка. Вона 1974 року “народження”, але нова. Скорострільність дуже висока: за одну хвилину – тисяча вистрілів. Щодо зброї, яка особисто в мене, – це автомат із підствольником для метання гранат, близько півтори тисячі патронів, гранати. Є у нас і ручний протитанковий гранатомет. Тобто зброєю ми укомплектовані достатньо, проблем із боєкомплектами немає. Загалом армія забезпечена нормально. До того ж техніка постійно підходить – і нова, і стара. Приємно було бачити, коли до нас на блокпост під’їжджали прикордонники на кременчуцьких військових машинах – модернізованих, сучасних.
Щодо одягу, то один комплект нам забезпечила держава. Усе, так би мовити, “змінне”, а також теплі речі надали волонтери, яким ми дуже вдячні. Дещо, звісно, прикупили самі. Щиро дякуємо депутату обласної ради, головному лікарю 4-ї Полтавської міської клінічної лікарні Леоніду Куроєдову, який допоміг нашому підрозділу термошкарпетками. Маю згадати й начальника Полтавської митниці Миколу Калініченка, який передавав хлопцям теплу білизну. Засновник мережі магазинів “Астера” в Полтаві Леонід Гонтар забезпечив нас тепловізором. Підприємці з Хорола пригнали нам автомобіль ГАЗ-66. Дуже допомагає ТОВ АПК “Докучаєвські чорноземи” й ще багато земляків-патріотів.
– Який у бійців настрій?
– Передусім патріотичний. Там панує справжня дружба між львів’янами, харків’янами, херсонцями. Й дуже приємно, що українцями себе усвідомлюють і російськомовні люди. Щемно чути їхні зізнання, мовляв, “да, на украинском не разговариваю, но страну свою люблю”. Я часто розповідаю про нашого механіка Артура – зовсім молодий, ще й нареченої не має, за освітою інженер, працював у Криворізькому гірничо-збагачувальному басейні. Питаю: “Що ти, синку, тут робиш?” А він мені: “Как что? Я Родину пошел защищать”. Від цих слів у мене навертаються сльози. І таких хлопців, як він, там багато.
Бійці нашої 79-ї бригади брали участь у захисті Донецького аеропорту, захищали Саур-Могилу. Слава Богу, всі повернулися живими. З 16 листопада, відколи я потрапив у зону АТО, мені пощастило не бачити жодного побратима “трьохсотим” чи “двохсотим”. Раніше ми несли службу в Херсонській області, неподалік Каховської греблі. Звідти забезпечується водопостачання на Крим, отож була серйозна небезпека диверсій. До цього ми пройшли півторамісячні навчання. То був, до речі, дуже напружений період. Я навіть схуд на 10 кілограмів. Знаю тепер, що таке зенітка вагою понад півтонни під час марш-кидка. Скажу чесно: навіть замислювався, чи не запізно для мене, в 48 років, ставати у військові лави. Але потім відчув, що ні, все нормалізувалось, набрав відповідної форми, звик ходити в бронежилеті, а разом зі зброєю це близько 30 кілограмів додаткової ваги на собі. Дуже багато дали тактичні навчання, були дні, коли ми вистрілювали по 600 патронів. Я за всі два роки строкової служби в армії стільки не вистріляв. Режим навчань мали жорсткий – від шостої ранку й іноді аж до восьмої вечора, з коротенькою перервою на обід.
Пересадка зі службової “Тойоти” на військовий тягач
– Петре Васильовичу, легко чи не дуже влились у новий колектив?
– То колектив, за яким я тут, у відпустці, уже за один день встиг зіскучитися. Там нормою є чесність і відкритість, немає підлості й лицемірства. Якщо людина краде чи говорить неправду, її відразу викриють і “научать”. Там чоловіки є справжніми чоловіками. До нового колективу влився дуже швидко. Хоча, зрозуміло, що потрапити туди з моєї посади, коли я звик, що є службовий автомобіль, є свій робочий кабінет, довкола – люди з інтелектуальних кіл, – це досить радикальні зміни. Трохи важкувато було сприймати хіба що солдатський “лексикон” (сміється. – Авт.), загалом же сходитися з відкритими людьми просто. У “Феніксі” дуже багато полтавців. Отож, коли дехто закидає мені, що, мовляв, покинув область, я не згоден. У батальйоні я теж – серед земляків, яким маю допомагати, причому не в мирних, а у військових реаліях. Постійно доводиться телефонувати котромусь із сільських голів і нагадувати, що ваш односельчанин воює, а в нього чи теплого одягу немає, чи не вистачає якихось інших речей. Хлопці називають мене Васильовичем, іноді просто “дядя Пєтя”, відчуваю, що ставляться, як до батька. Загалом людей мого віку серед добровольців десь відсотків 10 – 15. У нас на блокпосту я найстарший. Щоправда, маю ще двох “досвідченіших” товаришів – 58-річний майор міліції у відставці, який пішов у армію рядовим, і 60-річний колишній селищний голова з Харківської області, тепер він – механік.
– Коли товариші дізналися, що Ви – голова Полтавської обласної ради?
– Під час виборів. Коли пішли голосувати й знайшли мене в списку. До того казав тільки про те, що я викладач, доктор наук. Але нормально сприйняли. Вони тоді вже звикли до мене. Ну, буває трішки кепкують: “На “Тойоті”, Петре Васильовичу, мабуть, краще було їздити, ніж на тягачеві?” Я їм кажу, що з ними веселіше. Сміються.
Тягач ми, до речі, самі ремонтували. До того, як отримали, він 15 років стояв без руху, хоча пройшов усього 1700 кілометрів. Училися натягувати гусениці, перебирати мотор. Так що завдяки армії я почав дещо розумітися на техніці. Для мене це нове, був повним профаном. А тепер принаймні за важелями танка, БТРа й тягача їздив.
І в режимі тотальної  економії маємо вистояти
– Петре Васильовичу, як Ви, відбувши до війська, підтримували зв’язки з депутатським корпусом обласної ради?
– Я постійно спілкувався з багатьма депутатами в телефонному режимі. Виконуючий обов’язки голови обласної ради Володимир Марченко тримав мене в курсі всіх справ і подій. Те ж саме робили мої помічники. Двічі група депутатів приїздила до мене в батальйон.
– Нині Уряд закликає українців “затягувати паски”, йдеться про жорсткий режим економії. Жителі області вже стурбовані шаленими стрибками цін, вимиканням електроенергії. До яких дій вдаватиметься обласна рада, щоб Полтавщина вистояла перед такими викликами, щоб найнезахищеніші верстви населення не залишилися з непідйомними проблемами сам на сам?
– Обласна рада захищає інтереси територіальних громад, тому будемо робити все, що в наших силах, щоб люди якомога менше відчували всі ці проблеми. Малозабезпеченим надаватимемо матеріальну допомогу, в нас діє відповідна програма. Ну і, звичайно, будемо намагатися, щоб наші комунальні підприємства працювали якомога ефективніше. Думаю, що до графіків відключень електроенергії у зимовий час якось пристосуємося. Витримаємо. Грузини для того, щоб відстояти свою державність, топили дровами й місяцями сиділи без електрики. Ми не слабкіші за них, вистоїмо. Воля коштує набагато дорожче. А невільна людина не може бути щасливою.
– Як оцінюєте, сприймаєте схвалену в парламенті Програму діяльності Уряду?
– Найперше скажу, що за всі роки незалежності України програма жодного нашого Уряду не була виконана. Якщо цього разу вдасться, а в нинішньому документі закладені всі ті реформи, які в сукупності здатні забезпечити для країни прорив, то Україна буде врятована. Однак є дуже важлива умова. Все це має відбутися, як наголошує екс-президент Грузії Михаїл Саакашвілі, протягом півроку. Якщо ні, то знову будуть соціальні вибухи, наступні майдани, зміна влади. Тим більше, я достеменно знаю, що так налаштовані сьогодні й бійці АТО. Хлопці постійно повторюють, що головне зараз – здолати мерзоту, яка суне на Україну з Росії, а вже із внутрішнім ворогом буде розібратися набагато легше. Бійці вже як оголені нерви. І я їх розумію, бо й сам тепер на багато ганебних явищ дивлюсь не так терпляче, як це було раніше, коли намагався пояснювати чиюсь нахабність чи підлість відсутністю виховання чи зіпсованістю натури і єдиним виходом убачав триматися від таких людей подалі.
– Що Ви думаєте про вже втрачений протягом багатьох місяців після початку Революції Гідності час для кардинальних перетворень у країні?
– Звісно, це дуже боляче. Нічого не змінилося ні в судах, ні в прокуратурі, мало що змінилося в міліції. Не краща ситуація з органами влади на місцях: у нас на Полтавщині немає десятьох голів райдержадміністрацій, немає голови облдержадміністрації – то який може бути порядок? Минулої зими ми очікували значно більших і швидших змін у державі. Я б не сказав, що сьогодні центральна влада гальмує, але вона втратила динаміку змін, а це дуже небезпечно. Я зараз (12. 12. 2014 р. – Авт.) маю їхати в Київ і обов’язково буду про це говорити.
– Які з очікуваних реформ будуть просуватися, на Вашу думку, найтяжче?
– Це реформа місцевого самоврядування і децентралізація фінансів. Влада ніколи добровільно не “здавалася на низ”. А зібрані з областей податки просто безбожно розкрадалися, тоді як нам брехали, що грошей немає. Тепер настав час віддати все це на місця, а місцеву владу просто контролювати, щоб вона працювала в рамках закону. Якщо ця реформа буде проведена, гроші нарешті дійдуть до звичайного громадянина.
Люстрація не скасовується
– Петре Васильовичу, що Ви напланували собі на ці десять днів відпустки?
– По можливості більше приділити уваги своїй родині. Діти дуже за мною скучили. У сина лишень ось був день народження. Бачу, яка рада мені доня, якій тільки 10 років. Розумію, як нахвилювалась дружина. Але, звісно, планую і максимально віддатися депутатській роботі – у раді, на сесії, на всіх комісіях. Зустрінуся з громадськістю, відвідаю свій округ, адже зустрічатися зі своїми виборцями – мій обов’язок, я – мажоритарний депутат.
– Ви попереджали дружину про відпустку чи приїхали, зробивши сюрприз?
– Вирішив здивувати. Прийшов до неї на роботу, то, звісно, трохи шокував. Знаєте, у війську дещо по-іншому відчуваєш цінності сім’ї. Те, що хтось про тебе переживає, турбується. Так само перевіряються друзі. Одні телефонують, інші …ну, може, чомусь соромляться.
– Чи плануєте повертатися в батальйон?
– Після відпустки – обов’язково, але надалі, за ротацією, налаштований повертатися у Полтаву до своїх посадових справ, так що хай мої опоненти не радіють. Буду активно працювати й боротися проти хабарництва та корупції. Люстрація не скасовується, вона обов’язково буде. Зраджувати ідеалам Євромайдану я не збираюся.
– Коли Ви увійшли під час роботи постійної комісії обласної ради, то й депутати, й громадськість вітали Вас оплесками, стоячи. Що Ви відчували?
– Приблизно те ж саме, що й тоді, коли розповідаю про патріотів, з якими маю щастя бути на Донбасі пліч-о-пліч. Щемно. Ще сильніше вболіваю за неодмінну Перемогу України.
– Петре Васильовичу, попри те, що почую очікувану відповідь, не можу на порозі Новорічних свят, яких найпалкіше очікують діти, не запитати в людини з двадцятирічним педагогічним досвідом про Ваші прохання до Святого Миколая…
– Усім нам, і дорослим, і малим, найпотрібніший сьогодні мир. Цього й бажаю кожному співвітчизнику.
– Дякую за розмову.

Вікторія КОРНЄВА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.