Сергій Циба – людина-калейдоскоп: майстер сцени, актор від Бога, поет, співак, конферансьє… І це ще не повний перелік усіх його дарувань. Він був ведучим театрального проекту “Зоряний шлях”, який започатковано 2013 року Полтавським академічним обласним ляльковим театром, де працює Сергій Циба. Також він відомий полтавцям як драматург, адже неодноразово писав п’єси, зокрема до вистав “Новорічні пригоди Солом’яного Бичка”, був співавтором концертної програми “Ми і ляльки”. Для рідного театру він зробив переклад п’єси сербського автора Стайоновича “Ми-Ші-Ко та Ми-Ші-Сан”. Сьогодні Сергій Циба – гість зорянської рубрики “Зустріч для вас”.

– Сергію Васильовичу, розкажіть про перші свої кроки до театральної сцени.
– Народився я у Хоролі. З дитинства разом із мамою відвідували театральний гурток для дорослих у міському Будинку культури. Тоді до нас приїздив народний артист України Віктор Мірошниченко. Тож моя головна мрія була пов’язана із театром. Хоча мама хотіла, щоб я пішов на педагогічну ниву, як вона, і продовжував навчання у школі. У свою чергу по закінченні восьмого класу я швиденько вступив до Дніпропетровського театрального училища. Спочатку планував здавати вступні іспити на драму, але через певні обставини доля “відправила” мене навчатися на лялькове відділення. Зараз я дуже щасливий, що все склалося саме так, а не інакше. Адже актор-лялькар – це синтетична професія: ми можемо працювати драматичними акторами і конферансьє чи вокалістами. Приміром, у мене є диплом артиста театру ляльок й артиста розмовного жанру. Чимало однокурсників зараз працюють поза межами лялькового театру: на телебаченні, у цирку чи у драматичному театрі… До речі, я теж, мабуть, років п’ять присвятив роботі у цирку “Шапіто” – був ведучим… Та все ж повернувся до рідного Полтавського академічного театру ляльок, бо саме тут є умови для саморозвитку і самовираження. У нас немає постійного головного режисера. Безумовно, це складно для театру, але з іншого боку – ми прогресуємо, бо часто запрошуємо на постановки нових вистав різних режисерів, а це, відповідно, – інші школи, підходи, насамперед до роботи з лялькою та до сценічного втілення. Безумовно, цікаво не тільки для акторів, а й для глядачів.
– Якою була перша зустріч із Полтавським академічним обласним театром ляльок?
– Я не бачив інших варіантів, окрім цього театру. На той час, коли закінчував навчання, у Полтавському академічному обласному ляльковому театрі грав відомий, талановитий артист Віктор Мірошниченко. Я хотів працювати з ним, та коли влаштовувався на роботу, він вже перейшов до Полтавського академічного українського обласного музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя. Віктор Панасович і мені пропонував, та я зрозумів, що безтямно закоханий у ляльковий театр. До речі, в училищі нам давали ще місяць на пошук роботи – ми їздили від театру до театру, щоб проявити себе як актори, а нам за гарну гру давали запрошення на роботу, які показували в училищі. У мене було таких аж вісім. Та інших варіантів я вже й не розглядав, окрім Полтавського театру ляльок.
– А першу виставу пам’ятаєте?
– Звичайно. Це була вистава “Горіховий прутик”. Ми її ставили, коли гастролювали по дитячих таборах відпочинку. Я попросився туди, щоб потримати хоч якусь гілочку, бо тоді актори-професіонали не ділилися ролями. Я був однією із гусениць, яка з’являлася лише на дві хвилини й нещадно поїдала паростки молодих горіхів.
– Ролі яких героїв і персонажів Ви граєте?
– Ой, багато! Ми граємо різними системами ляльок – тростевими, рукавичними, планшетними, маріонетками, без маски, живий план.
Особисто мені подобаються характерні персонажі: шкідливі лісовики, домовики, харизматичні царі. Останнім часом у нас з’явилося кілька вистав для дорослих, де я теж беру участь. Зокрема зіграв Креонта в “Антигоні” і Марка Шагала, головну роль, у виставі “Портрет з літаючим годинником…” Із дитячих – “Пан Коцький”, граю пана Коцького і Ведмедя. Є вистава “Царівна-Жаба”, яку поставили у 1990 році, де я не був, мабуть, лише Царівною-Жабою й мамою-царицею. Також граю Короля у “Попелюшці”, Вовка у “Семеро козенят та Вовк”, Карлика Носа в однойменній виставі.
– Сергію Васильовичу, як вважаєте, актор – це професія чи покликання?
– В ідеалі, звичайно, – це покликання. Але я знаю таких людей, які доводили інше. Адже актор – це 10 відсотків таланту і 90 – праці або ж навпаки. Головне – завжди працювати над собою.
– Яка найвища похвала для актора?
– Ну, звичайно, це оплески й задоволення на обличчі глядачів. Для мене найвищою похвалою були бурхливі овації критиків, мистецтвознавців, акторів, режисерів, тобто професійного глядача, коли ми представляли свою виставу на фестивалі у Бєлгороді. Тоді, пам’ятаю, нам стоячи аплодував увесь зал. Глядачі не відпускали нас зі сцени хвилин десять. Це було вперше, коли так високо оцінили нашу творчість.
– Які кумедні історії траплялися у Вашому професійному житті?
– Я так відразу й не згадаю. Переважно це різноманітні накладки на виставі. Але була одна історія із моїм колегою. Гастролювали тоді по області з виставою “Дід і журавель”. І ось вони з одного сільського Будинку культури переїжджали до іншого, відстань між якими була не менше 40 кілометрів. За кілька хвилин до початку вистави виявилося, що ляльку журавля забули у попередньому селі. А вже зібрався повен зал, до 500 чоловік. Часу на подорож за лялькою не було, тож вирішили розпочинати: актор був журавлем.
– Поділіться із читачами “Зорі Полтавщини” планами на майбутнє.
– Театр – це мистецтво, яке народжується в реальному часі. Тож ми завжди працювали, працюємо і будемо працювати над пошуком чогось невідомого і незвичайного. Як і кожному акторові, звичайно, хотілося б нових, цікавих ролей. Я з тих людей, які не зважають на свій вік. Адже у дев’ятнадцять я б ніколи не зіграв тих ролей, що граю зараз. Також уже наближаються Новорічні та Різдвяні свята. Тож планується насичений графік. До Різдва Христового у 2015 році готуємо прем’єру “Братик Ослик, або Дорога до Віфлеєма”. Це історія про маленького віслюка, який врятував життя Діві Марії та Ісусові Христові.
– І наостанок, Сергію Васильовичу, що для Вас Полтавський академічний обласний театр ляльок?
Театр – це моє життя… Актори – члени великої дружної родини, із якими ми творимо, періодично сваримося, миримося, разом працюємо, щось шукаємо, відкриваємо…

Оксана БІЛЕНЬКА
“Зоря Полтавщини”