Із початку збройного конфлікту на Донбасі архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір активно допомагає нашим захисникам. Полтавці зібрали й передали в зону АТО вже мільйони гривень.
– Я тепер навіть під час богослужінь не виключаю мобільні телефони, чого раніше собі не дозволяв, – розповідає 36-річний владика Федір (у миру – Валентин Бубнюк). – На війні як на війні. Потрібно до всього бути готовим.
Під час нашої тривалої бесіди його телефони не замовкали. Невдовзі священик повинен був везти в зону АТО гуманітарний вантаж, і потрібно було вирішити ще багато питань, які стосуються поїздки. Архієпископ уже кілька місяців живе в такому напруженому режимі. Його мрія – відіспатися. Але машина відправляється в напрямку фронту серед ночі, тож мрія поки що не здійсниться.
“Щоб зупинити зло, доводиться убивати. Гріх знущатися з безпомічного ворога”
– Владико, що Вас, священнослужителя високого церковного сану, спонукало включитися в активну волонтерську роботу?
– Моєму народу зараз важко, і я роблю все, що від мене залежить, щоб полегшити його страждання. Просто виконую свій духовний обов’язок – служити людям. Сьогодні недостатньо сидіти в келії і молитися. Спостерігати за тим, що відбувається, по телевізору я теж не можу – це породжує в душі неймовірну тривогу. Знаю священиків, які відправилися в зону бойових дій капеланами. Вони в одній руці тримають Біблію, а в іншій – автомат. Я відповідно до церковної ієрархії не можу піти на фронт добровольцем, хоча в іншому випадку взяв би зброю.
– Воювати – значить, убивати. Але ж це суперечить біблійним заповідям.
– Це питання найбільше цікавить і солдат, з якими спілкуюся на Сході. Я пояснюю їм, що захист Батьківщини – обов’язок військовослужбовців. Церква благословляє їх на це. На жаль, щоб зупинити зло, доводиться убивати. Інша справа – не можна добивати безпомічного ворога, знущатися з нього. За таке доведеться відповідати перед Богом.
– Про що ще говорять з архієпископом люди на війні?
– Про страх перед смертю в мене ні з ким не було розмови. А от потрапити в полон, зазнати знущань солдати справді бояться. Іноді запитують, як поводитися в цьому випадку. “Може, – говорять, – краще підірвати себе, ніж здатися ворогові? Чи не буде самогубство, зроблене таким способом, вважатися гріхом?” Мені складно відповідати на подібні запитання. Але завжди говорю так: “Людське життя безцінне, його потрібно берегти до кінця. А Бог дає кожному стільки іспитів, скільки він може витримати. На все воля Божа”.
– Знаю, у поїздки Ви обов’язково берете святу воду, щоб покропити нею бійців. У якому найнезвичнішому місці доводилося проводити обряд?
– На даху будинку, де знаходилася вогнева точка зенітників. Хлопці попросили піднятися до них і довго не відпускали. У бійців очі горять, коли бачать священика, – їм дуже важливе духовне спілкування. А я й мої помічники заряджаємося енергетикою цих відважних людей. Пізніше, приїхавши у відпустку, солдати дзвонять, повідомляють, що здорові й у них все гаразд.
– Молитва оберігає. Думаю, на підтвердження цього Ви можете навести багато прикладів.
– Недавно до нас прийшла мама одного солдата, який потрапив у оточення, про нього нічого не було відомо. Жінці порадили молитися, ходити в храм на богослужіння, під час яких ми просили Бога про здоров’я її сина. І диво сталося! Одного разу, коли мати стояла на літургії, у неї задзвонив телефон: син повідомив, що йому вдалося вийти з оточення. Господь відповів на наші молитви! Тепер завжди прошу тих, хто відправляється воювати, залишати в соборі записки зі своїми іменами. У нас щодня проходить молебень за військовослужбовців.
“На потреби армії наші парафіяни жертвують у рази більше, ніж на потреби храму”
Владика Федір об’їздив з духовною місією багато гарячих точок Донбасу. Був під Авдіївкою, у Кураховому, Краматорську, Артемівську… Спочатку опікував Полтавський батальйон територіальної оборони. Але земляки з інших підрозділів теж просили про допомогу. Так поступово розширювалася сфера його “інтересів”. І він давно вже не ділить захисників на своїх і чужих.
– Нашу місію завжди супроводжують військові, іноді автомобілі ми позначаємо спеціальними білими стрічками, – розповідає владика. – Однак з метою безпеки на швидкості менше 120 кілометрів за годину пересуватися дорогами у зоні АТО не рекомендується.
Але архієпископ Федір їздить на передову не тільки зі словом Божим. Матеріальна допомога, яку полтавці передають через нього нашим захисникам, вимірюється мільйонами гривень. Сума красномовно говорить про ступінь довіри жителів області священнослужителеві. Сам владика, звичайно, не впорався б із таким тягарем обов’язків. На щастя, у нього є помічники-координатори, які об’єднали людей, готових допомагати армії. Разом вони виконують роботу, яку повинна б здійснювати держава, – забезпечують бійців усім необхідним. Вони назвали свою фундацію Полтавським батальйоном небайдужих.
– Гроші ми відразу ж пускаємо в діло, звітуючи за кожну витрачену копійку через “Фейсбук”, де в Батальйону небайдужих є своя сторінка, – розповідає владика Федір. – Все дуже прозоро: показуємо надходження і витрати, розміщаємо фотографії купленого на пожертвування. Тобто люди бачать, що зібрані кошти використовуються за прямим призначенням. Продукти не купуємо – тільки високої якості бронежилети, каски, розвантаження, засоби спостереження, рації… Недавно наші друзі-українці, які проживають у Берліні, придбали велику партію нової термобілизни прямо зі складів. Ми перерахували гроші – по три євро (!) за комплект. Відвеземо одяг бійцям.
Дуже часто люди, які допомагають армії, не хочуть називати своє ім’я. Владика Федір згадує, як влітку протягом більше двох тижнів на його картку щодня надходило по п’ять тисяч гривень з одного банкомата. Благодійник – мабуть, успішний бізнесмен – не пропускав навіть вихідних. Тільки гроші перераховував з іншого банкомата.
А одного разу в Свято-Успенський кафедральний собор Української православної церкви, де знаходиться резиденція архієпископа Полтавського і Кременчуцького й де розташувався пункт збору гуманітарної допомоги для АТО, прийшов чоловік і попросив служителів храму прийняти в нього пакет, доверху наповнений 50-гривневими купюрами. Там виявилося не багато не мало 60 тисяч гривень. На них відразу придбали тепловізор.
Бійці з Полтави, які воюють у батальйоні “Азов”, одержали зарплату, скинулися на лікування поранених і теж занесли гроші в Свято-Успенський собор. Надходять гроші також із-за кордону.
– У нашому храмі встановлено кілька скриньок для збору коштів: на потреби собору й одна – на потреби армії, – говорить владика. – Вже давно пожертвування, які парафіяни роблять для солдатів, у рази перевищують вміст інших скриньок, разом узятих.
“Ікона Богородиці замироточила, коли її хазяїн відправився на тренувальну базу”
Головний храм Української православної церкви Київського патріархату Полтави з початком воєнних дій на Донбасі став центром, навколо якого об’єдналися і віруючі, й атеїсти, й представники інших релігійних конфесій. Це – надійний тил наших захисників. Тут ні на день не припиняється робота в ім’я перемоги. Останнім часом на прохання координаторів Батальйону небайдужих населення приносить сюди сукно, фольгований утеплювач (ізолон), термокартон. З цих матеріалів волонтери вирізують устілки для взуття, щоб солдатам було тепліше. Хтось в’яже вовняні шкарпетки, шапочки, рукавиці. Інші плетуть маскувальні сітки, жовто-сині браслетики на руки. Все важливо, все необхідно. У разі потреби батальйон збирає через Інтернет бажаючих попрацювати (зрозуміло, безкоштовно) санітарами у військовому госпіталі або просить допомогти транспортом. Відразу надходить маса відгуків і пропозицій. Загалом це чітко налагоджена система народної допомоги армії.
Подарунками для солдатів заставлені підсобні приміщення храму, сходи і навіть кутки там, де проходять богослужіння. Кілька великих вантажних автомобілів за одну ходку не можуть усього забрати. Баули і шухляди відправляють на фронт буквально через день-два, а вони накопичуються знову й знову. Воістину не збідніє рука того, хто дає.
– Через Інтернет досить просто регулювати надходження пожертвувань, – говорить владика. – Якщо воїнам щось потрібно в першу чергу, розміщаємо про це інформацію – і відразу одержуємо. Як і раніше, вкрай потрібні ковдри, спальні мішки, бушлати, взуття, предмети особистої гігієни… Дуже допомагає в збиранні товарів першої необхідності мережа магазинів косметики і побутової хімії “Астера”, де встановлені спеціальні кошики, куди покупці, які живуть далеко від храму, можуть щось покласти для потреб учасників АТО. Передача буде доставлена нам. Хочеться щиро подякувати співробітникам “Нової пошти”, які не тільки безкоштовно возять для нас посилки з інших міст, а ще й збирають свої. Багато торговельних організацій роблять Полтавському батальйону небайдужих значні знижки. Організатори практично всіх культурних заходів у місті передають через нас пожертвування для армії.
Відверто кажучи, ми навіть не очікували такого патріотичного підйому серед полтавців. Тим більше не думали, що наша діяльність здобуде настільки широкого розмаху. Люди довіряють церкві й спонукають нас трудитися ще більше. Від усього серця дякую своїм найближчим сподвижникам – Наталі Гранчак, Наталі Святцевій, Олександру Сиротенку, Ользі Цвигуненко, Олені Звягольській, Юрію Нарижському, Володимиру Лимарю, Валентині Сикорі. Якби наша державна система працювала так, як волонтери, ми вже давно виграли б цю війну.
– Владико, а чи долучаються солдати, які побували в зоні збройного конфлікту, до церкви?
– Недавно зустрічався з бійцями батальйону “Полтава”. Вони більше 20 діб воювали разом з десантниками під Дебальцевим і були фактично в оточенні. Слава Богу, всі повернулися живими. І перш за все прийшли поставити за це Господові свічки. Обіцяли ходити в храм.
А один юнак щиро переконував мене, що сподівається тільки на свої руки і ноги, тому що у вищі сили не вірить. Я сказав, що сподіватися на себе не зайве, але… показав йому, як треба хреститися, і покропив святою водою.
Буває, воїни просять навчити їх молитися. Вчу найпростішому. Прокинувся – перехрестися і скажи: “Господи, благослови на сьогоднішній день”. А ввечері перехрестися і скажи: “Господи, прости мої гріхи вільні й невільні!” Цього буде достатньо.
– Чула про те, що у Свято-Успенський собор родина полтавчан передала ікону, яка “заплакала” в той час, коли їхній син знаходився на тренувальній базі перед відправленням на передову.
– Так, замироточила ікона Тихвинської Пресвятої Богородиці, написана більше ста років тому. Мама бійця була свідком цього чудотворного явища. А на щоці Богородиці залишився слід. Ми візьмемо ікону в рамку, помістимо під скло й установимо в храмі. Поруч розташуємо текст молитви за воїнів. Раніше наші предки молилися перед образом Тихвинської Пресвятої Богородиці під час війни, просячи в неї заступництва. Упевнений, ця сімейна реліквія невипадково з’явилася в соборі саме в такий важкий для країни час…

Ганна ВОЛКОВА
Журналіст