Зона АТО: нерви на межі, але моральний дух не падає

Сорокарічний Василь Гудзенко, мешканець села Долина Решетилівського району, разом із іншими воїнами відстоює суверенітет і соборність України на буремному Сході вже чотири місяці. Днями він вперше за цей період приїхав у відпустку. В мирний час Василь Іванович працював на ПАТ “Електромотор”. Сподівається, що вже незабаром повернеться в трудовий колектив підприємства. “Зоря Полтавщини” розповідала, що адміністрація “Електромотору” відправила на Схід бронежилети, один з яких призначався для командира відділення заводської охорони, а нині бійця АТО Василя Гудзенка. Тож ми домовилися із керівництвом ПАТ “Електромотор” про зустріч із воїном, який щойно повернувся з “гарячої точки”. І цим самим, можливо, зробили йому “ведмежу послугу”. Василь Іванович з нами зустрівся. Але розмова почалася не з подробиць армійської служби. Чоловік розповів, що його рідні та близькі не знають ні про місце,  ні про завдання, ні про особливості його служби. Та й сам Василь Іванович – із тих людей, які не прагнуть підвищеної уваги до себе. Він наголошував, що таких, як він, у зоні АТО – тисячі. Кожен намагається гідно і з честю виконувати свої завдання. Але ж слово по слову – і розмова у нас склалася. Нехай пробачать нас, газетярів, і Василь Іванович, і його родина за те, що ділимося із читачами подробицями армійського життя на буремному Сході. А забігаючи наперед, зауважимо, що з усього почутого ми зробили однозначні висновки: Василь Гудзенко з числа тих людей, завдяки яким антитерористична операція таки викорінює експортований і доморощений тероризм.
– Як Ви потрапили… Хочу підібрати влучний термін…
– …на війну. Це і є влучний термін. Усе, що там відбувається, – це справжня війна, зі справжньою зброєю, танками, з перемогами, поразками, із загиблими, пораненими, скаліченими солдатами… А потрапив туди, як і більшість, за мобілізацією. Годин у п’ять вечора мені зателефонувала секретар сільської ради і сказала, щоб на сьому ранку був у військкоматі з речами. Я навіть повістки в руках не тримав.
– І що відчували при цьому?
– Звісно, була велика тривога – й у мене, й у дружини. Але й тоді, й тепер дотримуюся думки: “Якщо не я, то хто?..” Якщо Батьківщина, наші люди у небезпеці, то потрібно брати зброю і захищати. Я скупився, все необхідне склав у рюкзачок, сів і поїхав на службу. Потрапив у військову частину в селище Черкаське поблизу Новомосковська.
– Яку спеціальність Ви отримали під час строкової служби?
– Із армії я повернувся у 1993 році в званні старшини. Там був заступником командира взводу прийому-передачі інформації, працював на радіолокаційній станції зв’язку протиповітряної оборони.
– Отож перед Вами поставили завдання, пов’язані зі зв’язком ППО?
– Взагалі так. Але нинішню станцію, з якою мав працювати, я побачив вперше, бо в армії було зовсім інше обладнання. Хоча мене одразу призначили начальником цієї радіолокаційної станції.
– Чи був якийсь час для її освоєння?
– Мені одразу сказали, що спеціалістів, які могли б показати, як працює обладнання, у них немає. І дали три товстелезних томи – інструкція з експлуатації. А також дев’ятьох чоловік у підпорядкування. Нам разом із солдатами нічого не залишилося, як за відведені 45 днів освоїти зовсім нову для нас радіолокаційну станцію, з допомогою якої ми мали проводити повітряну розвідку. Із травня я зі своїми бійцями служу в зоні АТО.
– Де зараз проходить служба?
– Спершу потрапили на межу Харківської і Донецької областей.  А по мірі просування антитерористичної операції і ми змінюємо свої місця дислокації у Донецькій області. Дозвольте мені вам їх не перераховувати…
– Які перед вами стояли завдання?
– Спершу ми несли бойове чергування повітряного простору. Але оскільки серйозні сили авіації не задіяні в АТО, наші “ЗІЛи” із радіолокаційними станціями законсервували, а нам поставили зовсім інші завдання. Ми перекваліфікувалися в піхоту і тепер охороняємо командні пункти. Зауважу, що я – не на передовій. Ми “працюємо” на околицях – десь “підчищаємо”, десь прикриваємо…
– Ескперти називають “зачистку” територій на Донеччині й Луганщині надскладними військовими операціями, адже місцевість щільно забудована і там багато мирних жителів. Кажуть, там навіть складніше, ніж в Афганістані…
– Цього я стверджувати не можу, бо в Афганістані не був. Але те, що надзвичайно складно звільняти населені пункти від озброєних терористів, – це факт. Ми не стріляємо по будівлях, де перебувають мирні жителі. Є інформація, що багато тамтешніх мешканців не можуть виїхати, бо їх просто не випускають бойовики “ДНР”. Якщо визволити невелике село від бандитів відносно нескладно, то у великих містах терористи прикриваються мирними людьми як живим щитом. І треба брати до уваги те, що бандити ходять містами у звичайному цивільному одязі, а не у камуфляжі. Йде такий собі молодик у шортах, а в нього граната прихована…
– Але ж він – серед мирних громадян…
– Знаєте, ті бандюки ні з чим не рахуються. І мародерство процвітає. Коли ми знищуємо якусь позицію терористів і заходимо туди, уже не дивина, якщо там шприци від наркотиків. Між іншим, серед найманців необов’язково можуть бути чеченці або місцеві мешканці. Є багато українців, які їдуть туди, ну, скажімо, з Полтави, Дніпропетровська, Павлограда, з усіх куточків. Якщо трапляються такі, запитуємо: “Що ти тут робиш?” “Я заробляю гроші!” У їхніх хазяїв є свої розцінки за вбитого солдата, сержанта, офіцера…
– Можна припустити, що відправляється туди за заробітком не надто благонадійний контингент?
– Важко сказати. От ми разом служимо з одним шахтарем. У нього на шахті працювали два комбайнери, у яких щомісячна зарплата становила 13 тисяч гривень. Вони залишили роботу і поїхали воювати за “ДНР”, щоб заробити більше. Чи можна назвати їх неблагонадійними?..
– Як вас зустрічають мирні жителі?
– Однозначно про всіх жителів Донбасу я не скажу. Але ми здебільшого бачили не надто приязне ставлення, навіть із образливими словами і жестами. Нас не вітають як визволителів. Хоча були випадки, коли мирні жителі нам допомагали. Але це – рідкість.
– Є інформація, що переселенці, які оселилися на Полтавщині, тут же вивісили російські прапори…
– Я теж про це знаю.
– У такому разі допомога з дому для солдатів є вкрай необхідною і доречною?
– Надзвичайно землякам вдячні. Була допомога із нашого заводу – бронежилети, вода, харчі. Були також передачі з Глобиного, Карлівки, Зінькова, найчастіше – з Полтави та Полтавського району.
– Цього продовольства, медикаментів вистачає?
– Залежно від ситуації виникають і потреби. Наприклад, коли під Карлівкою, що в Донецькій області, терористи захопили водоканал, ми залишилися зовсім без води. Коли із заводу привезли 700 літрів, то нею ніхто руки не мив, зуби не чистив. Лише пили. Коли 3–4 дні без краплі води, то тоді вже навіть бронежилет стає не таким необхідним. Буває, наприклад, і таке: паштет чи консерви, але немає хліба. Коли було прохолодно, дуже потрібні були теплий одяг і спальні мішки. Зараз спека, тому не вистачає іншого одягу. Але можу сказати, що вже за цей час ми більш-менш обжилися. І бензопилка є, щоб дерево для бліндажу не “поперечкою” пиляти. Бо тільки-но змінюємо позицію, а це зазвичай відкриті поля, в першу чергу “окопуємося”, причому чим швидше і глибше, тим краще, щоб бліндаж став не братською могилою після обстрілів “Градами”, а захистом. Три тижні тому хлопчині з Кривого Рогу привезли генератор. Тепер ми й енергетично незалежні.
– Який моральний стан солдатів у зоні бойових дій?
– Загалом можу сказати, що моральний дух бійців не занепадає, тримаються. Але не раз доводилося чути розмови, що в людей накопичилася образа, бо хтось по чотири місяці перебуває в “гарячих точках”, а хтось навіть звірку даних у військкоматах не проходив. Солдати сподівалися на ротацію, а її немає, і ніхто не обіцяє. А ще нам просто незрозуміло, чому здорові молоді чоловіки під виглядом переселенців тікають з Донбасу і безтурботно живуть в інших регіонах, а я і такі, як я, їдемо відвойовувати Донецьк і Луганськ. Переселенцями мають бути жінки, діти, пенсіонери, інваліди, а чоловіки повинні захищати свою землю.
– Мабуть, правильно вчинили на Прикарпатті, коли заборонили переселятися туди чоловікам з Донбасу?
– Звичайно. А з іншого боку, я все ж таки схиляюсь до думки: якщо не я, тоді хто? Якщо хтось тікає, ухиляється, шукає різні причини, щоб “відкосити” від армії, то тоді хто ж захищатиме рідну землю? Не можу сказати, що тут усе так по-вольовому, з честю і гідністю. Трапляється, що у чоловіків не витримують нерви, є такі, що “лікуються” спиртним…
– Чи достатньо військового спорядження? У зоні АТО Ви із травня, а бронежилети отримали у липні. Та й ті – не від держави…
– Спершу в нас було п’ять бронежилетів на 25 бійців очолюваного мною взводу. Завод нам передав ще п’ять. Одягали їх бійці, які йшли на бойове чергування. Але було незручно перед товаришами в ті моменти, коли я одягаю чийсь бронежилет на чергування, а тим часом бліндаж обстрілюють із “Градів”… Але на даний час ми вже всі з  бронежилетами. Половина їх – від благодійників, половина – від Міноборони. Каски залишилися старі, ще 1955 року випуску. Вони, правду кажучи, повною мірою не захищають. Одяг і взуття нам видали ще на початку служби, воно за цей час уже зносилося. Зараз купуємо за свої гроші. Купуємо також маскхалати, у них не так спекотно, як у камуфляжній формі. Взуття також, у кого зіпсувалося, купуємо самі або рідня передає. У Черкаському був випадок, коли солдату видали нові берці, але із запасів ще давнього виробництва. Буквально через тиждень у них навпіл тріснула підошва. Хлопчина звернувся до керівництва і там відповіли, що взуття якось треба списувати, для цього створювати спеціальну комісію… Ще довго він у них ходив, а в дощ вони аж “квакали”. Тоді сам за 350 гривень купив нові. Оце й досі у них ходить.
етилівці пройшла весняна “господарська кампанія”, тепер уже час збирати урожай. Пасіка чекає… Як родина справляється самотужки?
– Як приїхав додому, в бур’янах відшукав вулики, обкосив, от зараз із сином мед качаємо. Але з 80 бджолосімей
12 меду не принесли – зроїлися, розлетілись. За всім потрібен догляд… І в господарстві також. Хоч дружина з сином, дочкою і зятем стараються, але одразу видно, що чоловічих хазяйських рук не вистачає. Та потроху справляємося. Всі розуміємо, що нашої вини в цій війні немає. Знаєте, поки був на службі, переживав за родину, двічі на день телефонував. Тепер приїхав у відпустку, переживаю за хлопців. Телефоную нещодавно, запитую: “Як там у вас?” Відповідають: “Нормально”. А по голосу чую – щось трапилося. Кажу: “Розповідайте правду”. Знехотя говорять: “Шість двохсотих, тридцять трьохсотих” (убитих і поранених. – Авт.). Тобто взводу немає. Болить душа…
– А є такі жертви, яких би можна було уникнути?
– На жаль, є. І вони немалі. Є смерті через необачність, безпечність, можливо, неповне усвідомлення того, що ми на війні. Не у всіх витримують нерви – є спроби суїцидів. Але це – не для преси…
– Чи трапляються тактичні помилки, скажімо, ведення бою, передислокації?
– Я не офіцер і таких висновків робити не можу. Скажу лише, ще у Черкаському мене призначили заступником командира взводу, а нашим командиром був 23-річний лейтенант, нещодавній курсант. До нашого прибуття у частину в нього в підпорядкуванні було двоє солдатів – строковик і контрактник. Уявіть: коли під його керівництво прибуло 25 набагато старших за нього дядьків, чи міг би він бути повноцінним відповідальним командиром в умовах війни. Коли нас відправляли на Схід, командир частини зі мною радився, чи братимемо хлопчину. Разом вирішили, що ні. Тоді командиром взводу назначили мене. На щастя, у моєму взводі загиблих немає. Ось вам і тактика. І я все робитиму для того, щоб і надалі втрат не було.
– Чи є контакти, співпраця між підрозділами, скажімо, щоб правильно скоординувати свої дії?
– Зв’язок і співпраця між підрозділами є. Але узгодження дій іде винятково на рівні керівництва. Мобільний телефон – це, звичайно, зручний вид зв’язку, але ж нас усіх прослуховують, ми це знаємо. На жаль, не кожний розуміє, що якщо він розповість якусь деталь другові чи дружині, нас одразу вираховують. Не встигаєш вимкнути телефон, можуть тут же обстріляти “Градами”. Тому багато хто і заради збереження секретності, й щоб рідня не хвилювалася, розповідають, що вони “майже відпочивають” у якійсь військовій частині у Миколаєві, Кіровограді, Дніпропетровську. Або ж говорять, що то не снаряд розірвався, а шина від спеки лопнула, не кулі свистять, а перебої із зв’язком…
– А як із класичною для армії “дідівщиною”?
– Такого немає. Ми всі різного віку, в моєму взводі наймолодшому – 23, найстаршому – 43. В інших є чоловіки і по 50–55 років. Але всі на війні рівні. Усі без винятку, незалежно від віку, звання і посади, копають окопи і будують бліндажі. Марш-кидок із повною викладкою для всіх однаковий. І ніхто, і навіть ти сам, не зважає, що у тебе можуть бути проблеми зі здоров’ям, бо вижити хочеться усім. У нас був чоловік після операції на венах ніг. Куди йому ще бронежилет одягати?.. Але він служив нарівні з іншими.
– Після хазяйнування терористів у населених пунктах залишаються справжні руїни?
– Так. На територіях ще до нашого приходу бандити підірвали залізничні й автомобільні мости. Я навіть не можу уявити, скільки потрібно людей, коштів і часу, щоб усе це відновити. Житлові масиви обстрілювали і танки, і “Гради”, і міномети. Терористи не вибирають, куди стріляти. Зруйнованого не перелічити…
– Чого найбільше хочеться?
– Миру хочеться. Тепер розуміємо, наскільки важливе і дороге це слово. Хочеться, щоб хлопці – усі живі й здорові – швидше повернулися до спокійного повсякденного життя.

Олена ІГНАТЕНКО.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (1 оцінок, оцінка: 5,00 з 5)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.