Полтавка Наталія Свиридюк – член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, майстер народної ляльки, лауреат премії імені В.Г.Короленка – нещодавно повернулася, переповнена емоціями, із Туркменистану, де брала участь у грандіозному форумі – Тижні культури, а в його рамках – у Міжнародній виставці мистецтв. Це свято ініційоване президентом країни Гурбангули Бердимухамедовим і проводилося вдруге. Участь у ньому взяли митці із 18 країн світу. Пані Наталія представляла Україну.

– Мене запросили в місто Дашогуз, де відбулося свято, працівники товариства “Україна-Франція”, яке здійснює декілька художніх проектів, популяризуючи народне мистецтво України в світі. Його голова Павло Ротар очолював українську делегацію, яка складалася з п’яти осіб, і були в ній ще дві полтавки – заступник директора “Колегіуму мистецтв у Опішні” Наталія Матвійчук і вишивальниця із Решетилівки Алла Кісь, – розповідає Наталія Свиридюк.
– І як Ви представили своє велике лялькове сімейство?
– Повезла чотирнадцять ляльок – і в полтавському строї, і фантазійні, як ось “Мавка у зеленому”. Велика композиція на підрамнику представляла родину, з діточками й бабусями, що дає змогу показати вишивку – і автентичну старовинну, і мою авторську, а також головні убори – очіпок, намітку, різні хустки. Ми й самі були в національному вбранні, показували його – на собі, на ляльках – і розповідали про нього. А відвідувачі нас розпитували, чи й нині так одягаються в Україні, бо там побачити когось у європейському одязі не так просто, усі місцеві – в національному: на вулицях, на своїх робочих місцях, у театрі. Жінки з покритими головами: старші – у хустках, молодші – в тюбетейках. Їм усім дуже сподобалися наші віночки. А виставка містилася в Історико-краєзначому музеї Дашогузького велаяту (району), це величезна сучасна триповерхова споруда, скрізь – мармур, килими, золото, фонтани. У нас не було жодних проблем із розміщенням експозиції – все, чого потребували, з’являлося негайно, хоч ми, як завжди, про всяк випадок везли із собою стенди, гвіздочки, мотузочки, ножиці. Наша українська виставка була наймасштабніша. І зустрічали нас дуже привітно, постійно були відвідувачі, організовувалися екскурсії. В Ашгабаті (там ми провели два дні), в етнографічному відділі Національного музею, я побачила дві давні туркменські вузлові ляльки! Звісно, вони відрізняються від наших, у них немає хрестика – просто біле обличчя, високі жіночі головні убори, стилізація національного одягу. Фестиваль був насичений подіями – багато екскурсій, виставки мистецтв, театри, вечори поезії, концерти-конкурси етнографічних колективів на відкритих сценічних майданчиках. Місто було прикрашене яскравими емблемами форуму, вітальними транспарантами, різнобарвними повітряними кульками. І президент Туркменистану брав участь у святі. На урочистій церемонії завершення Тижня культури нам вручили дипломи учасників Міжнародної виставки мистецтв…
– Напевне, туркмени розпитували вас і про ситуацію в Україні?
– Постійно. Дуже багато людей у радянські часи навчалися чи працювали в наших містах, мають тут друзів і родичів. І сьогоднішня молодь вчиться у вишах Києва, Харкова. Йшлося переважно про те, що має бути мир на нашій землі. І, як вони наголошували постійно, – щоб діти були здорові. Там у людей інше життя – досить заможне, захищене – про криміногенну ситуацію навіть не йдеться, це інша ментальність, відразу всього не збагнеш, але за ті кілька днів я побачила зокрема, як шанобливо там ставляться до старших людей, до гостей, до посадовців, а тим більше – до президента.
– Пані Наталю, Вас знають в Україні і за її межами, Ваші ляльки “живуть” у багатьох країнах світу, ми їх купуємо собі й на подарунки друзям. А для Вас із чого це захоплення починалося?
– З дитинства, із моєї бабусі Дар’ї Іванівни Обидало. Але хто тоді знав, що то був початок чогось?.. Просто у нашому будинку на Юрівці, якому більше ста років, де я й тепер живу, я малою гралася ляльками, які мені робила бабуся. До речі, вона завжди повторювала: “Ми – козацького роду!” Я не розуміла, що за тим стоїть. Уже дорослою дізналася, що козаки не були покріпачені, а бабуся цим пишалася. У мене були всілякі іграшки, але бабусині – особливі, вони вражали. Вона брала дві палички, навхрест їх зв’язувала, на верхньому кінці робила голову, а потім до паличок прив’язувала багато шматочків тканини, хусточок – різних кольорів і фактури. І лялька була велика, я з нею на руках розганялася (а кімнати – вагончиком) і у вовняних шкарпетках, мов на ковзанах, їхала по гладкій фарбованій підлозі, а вбрання ляльки розвівалося, аж здавалося, що вона – жива. Це лишилося в пам’яті. Але не надавала тому особливого значення. Уже коли через багато літ мені до рук потрапила книга Олександра Найдена “Українська народна лялька”, видана у 1999 році, а там на світлині я побачила дуже подібну до бабусиної ляльку, ось тоді й згадала про неї, про те, що вона була, мов жива, – згадала свої емоції! Потім, коли вивчала це питання, розпитувала бабусь по селах, чим вони гралися в дитинстві, й дізнавалася про ляльок із соломи, з фартушками, з квітами.
– І Ви відразу взялися за роботу?
– Не відразу. Я тоді більше двадцяти років працювала в бібліотеці педуніверситету, але так склалося, що пішла звідти. А коли залишилася без роботи, спробувала зробити ляльку, щоб відволіктися від сумних думок і чимось зайнятися. І зробила – одну, другу, третю… Я все життя займалася якоюсь творчістю (те, що тепер зветься “хенд-мейд”) – батиком, малюванням, бісероплетінням, вишиванням, і все це тепер знадобилося. Друзі почали мене підтримувати, підкидали поради, нові ідеї. Я навіть дещо заробляти почала. Загалом щось фантастичне відбулося – лялька наче покров наді мною розкрила…
– Коли організували свою першу виставку?
– Мене запросили в музей Короленка у 2007 році з моїми роботами на перше червня – День захисту дітей. А ми часто там бували з донькою Олександрою, вона ще маленькою дуже любила роздивлятися старовинні іграшки на ялинці Володимира Короленка, і щоразу на Новий рік ми йшли туди. На свою виставку я покликала однокласників доньки, вчительку і кількох друзів, а більше нікого й не знала. Згодом проводила майстер-класи, брала участь у міських святах, знайомилася з художниками, вони запрошували на свої виставки, і моїх ставало більше. Щось вишукувала, згадувала історію мистецтв, яку вивчала в Харківському інституті культури. І зробила проект на основі етнографічних досліджень Олени Пчілки – її альбом “Українські візерунки” зберігається в музеї Панаса Мирного. За тими візерунками я вишила сорочки для своїх ляльок, виставила їх у цьому музеї. Народний депутат України Микола Томенко зацікавився тими роботами, взяв їх і роздарував музеям імені Лесі Українки. Там була використана і гадяцька вишивка родини Драгоманових. А я на той час уже чимало музеїв об’їздила в різних містах, брала участь у різних виставках, із багатьма творчими людьми познайомилася – моя робота вже стала для мене і професією, і засобом до існування…
– Ваша лялька все ж самобутня – не просто народна. До всього, чимало майстрів нині виготовляють вузлові ляльки. Чим вирізняється Ваша серед них?
– Якщо кілька художників стануть перед одним деревом, кожен із них все ж намалює його по-своєму. Так і кожен майстер. Народна лялька – не шита, вона зроблена із шматочків тканини шляхом довільного зав’язування, прив’язування… Але мені найперше хочеться відтворити певний образ, а це, просто намотуючи шматочки, не відступаючи від традицій, зробити важко. Наприклад, є у мене лялька “Золота птаха України”. Це вже щось філософське, глибше. Ліричне. Я маю власні напрацювання. Основа моєї ляльки суто традиційна – качалочкою скручене полотно, обтягнуте тканинкою, хрестоподібні ручки, умовна одна ніжка. Все обвите тканиною, ниточкою зав’язане для міцності. І на цю тоненьку худеньку фігурку я окремо заготовляю одяг – і його лише прив’язую. Як і людину одягаємо. Намагаюся менше займатися потоковим, сувенірним виробництвом, хоч і доводиться, бо з чогось треба жити, але більше хочеться втілювати якісь образи, висловлювати своє бачення світу.
– Про це свідчать і цікаві назви Ваших витворів…
– О, це було непросто – колись художники прямо перед художньою радою вигадували для мене назви. А потім дивлюся – а мої ляльки суцільно “Весільні”, “Святкові”… Звернула увагу, коли читала для натхнення українську класику чи пісні, як звучать окремі рядки – наприклад: “На городі верба рясна, там стояла дівка красна…” Ой, думаю, а в мене така лялька вийшла недавно – червона, красна! Або “Іде-їде потяг весільний, дзвіночки дзвенять”. Чи “Дівчина гарненька – рута зелененька”. Іноді такі рядки для мене – ще й ідея створити нову ляльку.
– Хрест на обличчі ляльки-мотанки – що він значить?
– За дослідженнями Олександра Найдена, широкий хрест використовували свого часу на Черкащині, Подніпров’ї, а на Полтавщині, зокрема у відомих решетилівських ляльок (вони зберігаються у Музеї іграшки в Сергієвому Посаді в Росії), – хрестик малесенький і тонесенький, червоно-чорний. У мене хрести широкі, бо хочеться додати барв, виразності, щоб тим самим доповнити образ, ідею. А сам по собі хрест здавна символізував сонце, це загальнолюдський символ. Солярний знак, символ чоловічого й жіночого начала, вогню, нового дня, нового життя. До речі, я бачила його і в туркменському килимі, коли ми відвідували в Ашгабаті музей килима. Моя бабуся робила ляльки вже без хреста – використовували його десь до початку війни. Звісно, пізніше він сприймався уже як суто релігійний знак.
– Сакральна істота із хрестом замість обличчя – це ще й оберіг, чи не так? Ми наділяємо ляльку магічною силою, віримо, що так воно і є. А якщо віримо – це спрацьовує…
– Одній моїй знайомій я зробила ляльку, і вона з нею довго носилася, потім завагітніла і навіть у пологовий будинок із нею поїхала. Пояснила лікарям: “Мені так Наталія Олександрівна веліла!”  Легко народила дитинку, а тепер уже сама робить мотанки. Був випадок, коли молода жінка придбала ляльку, а діточок все одно немає. Тоді я вирішила їй подарувати іншу (бо що ж це таке – не спрацьовує!). І все вдалося. А як воно насправді?.. Треба вірити – все в руках Божих. Але своє бажання треба підтримувати емоційно, і все здійсниться, якщо це добрі, позитивні помисли.
– Пані Наталю, якось на одній із виставок Ви розповідали, що не тільки вишиваєте, а й вишуковуєте старовинні вишивки, рятуєте їх “від вогню”.
– З того часу, як зробила перший-другий десяток ляльок із матеріалів, що знайшлися вдома (якісь вишиті стрічечки, серветки), шукала щось нове, бо й завдання поставали складніші. Питала у знайомих: може, у вас там є який рушничок у селі? Мені почали привозити хто що знайде із старих речей, і сама їздила на фестивалі, на Сорочинський ярмарок, у перекупників щось знаходила. Часто знайомі дивувалися: “Що ж ти раніше не сказала? Ми те все спалили!” Бабусі відійшли в інші світи, а родичі спалили їхні сорочки й рушники як щось таке, що віджило своє… Були дуже цікаві знахідки. У знайомої з Гадяцького району побачила шматочок тканини для миття посуду – то був шматочок із фрагментом унікальної синьої гадяцької вишивки з вирізуванням! Як могла відреставрувала його і зробила ляльку з тією вишивкою, вона в моїй колекції мандрує по виставках. Але того шматочка вистачило на один рукав, другий уже сама вишила подібно до зразка, а техніка там дуже складна. Така серія моїх ляльок і називається “Врятовані з вогнища”. Часто і в музеях немає таких візерунків, які ми знайшли з друзями і врятували від спалення.
Наталія Свиридюк своїми вміннями щедро ділиться із усіма, хто запалає бажанням навчитися створювати народну ляльку. Проводить майстер-класи для дітей і дорослих. Нещодавно такий відбувся в одному з православних таборів, організованому для дітей Київським патріархатом УПЦ. Скільки там запитань пролунало! Дітям усе цікаво – що таке очіпок, що значить той чи інший візерунок чи символ. А ще для Наталії Олександрівни важливо, що донька-студентка не тільки навчилася сама робити ляльки, а й навіть може замінити маму на майстер-класі – як було й цього разу, коли вона вирушила в Туркменистан. І хоч донька більше любить вивчати мови, її вміння не будуть зайві. Та й кожен із тих, хто приходить на майстер-клас чи на виставку, щось шукає для себе у скарбничках українських традицій. А там життя покаже, що й коли знадобиться людині у мить творчого пробудження душі…

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”