«Ми маємо почути один одного…»

Коли я слухав цю жінку, мене не полишала думка: наскільки агресивну, брудну інформаційну війну розв’язали проти нас “брати”-сусіди й доморощені доброзичливці, адже навіть розважливі, щирі люди потрапляють на гачок кремлівської пропаганди. Але про все – по порядку…

Ольга Аулова місяць тому (25 червня) народила в Лохвицькому пологовому відділенні донечку. Разом із чоловіком Віталієм вони приїхали з Луганська. Вийняли квартиру в Лохвиці й потроху обживаються в іншому світі, який різниться від буремного Сходу. Ольга виявилася відвертою співрозмовницею, а те, що вона мені розповідала, іноді шокувало. Втім далі – текст нашої розмови.
– Вітаю Вас із народженням донечки. Нехай щасливою і довгою буде її доля.
– Дуже вдячна.
– А як Ви опинилися у Лохвиці?
– Прийшла пора народжувати дитину. Я так не хотіла полишати Луганськ, хоча зараз там дуже неспокійно і страшно. Але чоловік сказав: «Народиться дитина, а ми з нею по погребах будемо переховуватися чи що?» Тож приїхали сюди до його знайомих.
– Чи задовольнили Вас умови у Лохвицькому пологовому відділенні?
– Персонал тут дуже кваліфікований, доброзичливий. Я цього навіть не очікувала. Коли їхали сюди, казала чоловікові: «Куди ти мене везеш народжувати, в якесь невідоме село?» А він мені у відповідь: «Будь спокійна. Не в село їдемо, а в новий пологовий будинок. Я вже все розвідав. І там класно». Дійсність перевершила всі сподівання.
– Де Ви працюєте в Луганську?
– Я – кондитер, начальник дільниці на місцевій кондитерській фабриці.
– Олю, а які враження від нашого древнього міста?
– Тільки позитивні. Друзі допомогли нам винайняти квартиру. Люди відразу якось дізналися і нам допомогу пропонували та продукти. Не очікувала, що тут такі чуйні жителі.
– А Ви думали, що тут «фашисти», як звикли, напевно, у Вас на Сході говорити, колонами ходять…
– Ну, не зовсім…
– Цікаво, чому ми живемо в одній країні, а перебуваємо начебто на різних полюсах?
– Тому що нас стравлюють один із одним. Нам потрібне живе спілкування, а не ота «жовта» преса і російське телебачення.
– А яке зараз життя в Луганську?
– Якщо одним словом, то це – жах. Люди захищаються і живуть, як можуть. Мало хто виходить з квартир. Автомобілів на вулицях майже немає. Місто порожнє практично, більшість його мешканців виїхали. Всі чекають кращих часів, бо нинішня ситуація – це дуже важко й страшно. В місті багато злочинців, наркоманів…
– А що найбільше страшить?
– Коли розриваються бомби і літають літаки, не знаєш, куди та бомба впаде.
– Чому ж луганчани таке допустили, невже не розуміли?
– Хто його знає… Хотілося кращого життя, то й підтримували «ЛНР». Що ж вони так Луганську і Донецьку область обіклали!
– Хто – вони?
– Київ. Там же заявили, що потрібно Донбас обтягти колючим дротом і зробити концтабір.
– Звідки Ви це взяли?
– Нам це постійно тлумачили в Луганську.
– І люди в нісенітниці вірили?
– Звичайно.
– А як це можна змінити, як ліквідувати цю прірву?
– Напевне, треба спілкуватися один із одним, почути один одного і зрозуміти. Тільки тоді досягнемо якоїсь єдності. Потрібно, щоб у нас прийшли до влади інші люди. Потрібна домовленість між нами.
– Між ким?
– Між Києвом і нашими областями. Ополченцям сказали: «Здавайте зброю, вам нічого не буде». А вони ж тих, хто здав зброю, розстрілюють, кудись забирають.
– Хто це робить?
– Нацгвардія.
– Звідки Ви це взяли?!.
– Так люди говорять!..
– Люди говорять, а хтось підтвердив сказане?
– Та не знаю…
– А куди луганці більше тягнуться: до України чи Росії?
– До Росії, тому що вважають, що там краще життя, що там не буде війни і всього цього жахіття.
– Чому так?
– Тому що з такою владою, як у нас була…
– Ви маєте на увазі попередню чи нинішню?
– Претензії до всіх.
– Це розуміння прийшло сьогодні чи було й раніше, коли правили «регіонали»?
– Звичайно, ще тоді. Нам говорили, що Донецька і Луганська області годують всю Україну, на Західній нічого не роблять, а нашими податками користуються… Ми бачили, як грабують державу, але всі мовчали. У нас було небезпечно висловлювати своє невдоволення і тоді, й зараз.
– Ви вірите, що все це у Вашому рідному місті зміниться?
– Хотілося б, щоб у нас були мир і взаєморозуміння, щоб ми були єдині й дружно жили в одній країні. Перебуваючи тут, у Лохвиці, я починаю іншими очима дивитися на ті речі, які відбуваються на моїй малій батьківщині. Сподіваюсь, що з часом це відбудеться і з іншими жителями Донбасу.
Від автора. Я намагався зберегти максимальну точність і категоричність формулювань співрозмовниці. Наголошу, що вона – щира людина. Її погляди й переконання, як сама зізналася, нині значно змінюються. На мою думку, під впливом правди, завдяки доброті, притаманній нашому народові. Тож, як писав класик, поспішайте робити добро!..

Олександр МОСКАЛЕНКО
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.