Скажете, що це якась химерна вигадка: де б прості за походженням предки цих діячів могли породичатися? Але автор наполягає на своєму: він має на увазі духовну спорідненість. Як диктаторів, їх єднає всеосяжна любов до себе і глибока зневага до всіх інших людей. Безперечно, між Муссоліні і Януковичем існує чимала різниця. Перший вдався малим на зріст, але великим за тривалістю владарювання Італією (21 рік), був широковідомим, увійшов навіть до всесвітньої історії. Другий за зростом – справжній амбал, зате виявився міні-диктатором (правив усього 4 роки). У всесвітню історію він не влип, однак у житті України залишив помітні брудні сліди.
Та все ж, крім диктаторської сутності, Беніто і Віктора єднає ще й чимало схожих біографічних подробиць. Італійський дуче (такий офіційний титул він собі присвоїв, що в перекладі означає “провідник”) чотири рази сидів у в’язниці, правда, за політичними мотивами. Наш “Іван Сусанін” двічі тягнув строк, але за кримінальні злочини: за грабунок і завдання тілесних ушкоджень. Полтавці навіть можуть вважати його деякою мірою. своїм земляком: 1967 року близько 7 місяців перебував у Кременчуцькій колонії.
Ще до захоплення влади Муссоліні здобув звання професора, коли викладав у одному з коледжів італійську мову, географію та історію. Янукович теж мав звання, як він писав, “проффесора”, але про його викладацьку діяльність навіть у початковій школі нічого не відомо. Ще варто додати: італійський правитель здобув популярність тим, що мав хист оратора, вмів запалювати натовпи своїми промовами. Вправно володів він і журналістським пером, його публікації мали популярність. А коли очолив редакцію газети соціалістичної партії “Аванті”, то її тираж зріс у чотири рази. Разом зі співавтором створив Беніто і роман про походеньки коханки одного з кардиналів. Звісно ж, і статті, й роман писав він сам, а не хтось за нього. Наш Янек ораторським вмінням не відзначався, читав заздалегідь написані клерками промови, а якщо відступав від тексту, то міг таке зморозити, що хоч стій, хоч падай. На зразок назвати Чехова українським письменником. Однак дрімуче невігластво не завадило йому стати автором чотирьох книжок. Правда, за нього їх писали інші. Але гонорар отримував саме він. Причому більший, ніж автори гучних закордонних бестселерів. Так, лише в 2011 році за “літературні труди” отримав 2 мільйони доларів.
Спочатку Муссоліні був соціалістом, свято вірив у Маркса й Енгельса, але потім порвав із марксизмом, створив теорію фашизму, де пропагував корпоративне співробітництво класів заради розвитку держави, а 23 лютого 1919 року заснував свою фашистську партію. Подібно ж Янукович спочатку був комуністом, прийнятий до КПРС у 1980 році. Причому, щоб пролізти туди, йому довелося докласти неабияких зусиль, бо відбір до партії був тоді суворим, з двома судимостями не варто було й рипатися. А його, бач, як особливо відданого прийняли. Безперечно, як комуніст, тоді Віктор Федорович у Бога не вірив. “Увірував” уже, коли в 1990-х роках почав займати керівні пости. До речі, й дуче тривалий час дотримувався атеїстичних поглядів. Став палким католиком лише тоді, коли всівся у диктаторське крісло. Й не раз одержував благословення Ватикану.
Можна сказати, що Муссоліні захопив владу випадково. Після організованого ним у 1922 році походу фашистів на Рим чимало хто з тодішнього вищого італійського керівництва пропонували королю Віктору-Еммануїлу приборкати їх силою, залучивши на допомогу армію. Але монарх злякався і наприкінці жовтня 1922 року запропонував саме Беніто сформувати уряд. Той і заходився владарювати: заборонив діяльність усіх партій, запровадив жорстку цензуру, партійні організації фашистів подавляли прояви будь-якого спротиву. Тобто діяв точнісінько за радянськими методами, хоча комуністів не любив і жорстоко їх переслідував.
Подібно ж раптово вискочив на арену вищої української влади і Віктор Янукович, коли саме його як голову Донецької облдержадміністрації у листопаді 2002 року призначив Прем’єр-міністром тодішній Президент України Леонід Кучма. Хоч, безсумнівно, йому, як найвищому керівникові країни, було добре відомо і про кримінальне минуле Януковича, і про його тісні зв’язки з донецькими тіньовими бізнесовими структурами, і про грубі, часто свавільні, методи управління, які той практикував. Були в Кучми й кращі кандидатури, без злочинного минулого, але, попри все, він чомусь вибрав найгіршу… Так і випустив злого джина з донецької пляшки, спричинив у державі велику політичну напругу та протистояння під час президентських виборів 2004 року. З того часу цей джин і трясе Україну.
Але винен не тільки Кучма, а й ті мільйони виборців (в підсумку майже 49 відсотків їх загальної кількості), котрі в 2010 році на президентських виборах віддали свої голоси за Януковича, за людину, про кримінальне минуле якої, зневажання нею законів, жадобу до багатства і влади було вже широковідомо. Обирали саме найгіршого з усіх інших кандидатів і сподівалися, що саме він принесе їм заможність, справедливість, забезпечить дотримання прав і свобод. Ну й одержали те, чого закономірно було чекати від такої особи: повне свавілля, всеохоплюючу корупцію (внаслідок неї Державний бюджет щорічно втрачає близько 100 млрд грн), загнивання всіх правоохоронних структур, розвал армії, занепад науки, культури, спустошену державну скарбницю. А тепер обурюються безробіттям, високими цінами, зростанням плати за енергоносії, подальшим загальним зубожінням, звинувачують у цьому нову владу.
Якщо знову повернутися до Муссоліні, то той хоч щось зробив позитивне – сприяв розвитку фермерства, реалізував деякі будівельні програми. А Янукович же не зробив нічогісінько для поліпшення ситуації в державі. Навіть прав регіонам, про які так кукурікала його партія, не додав ні на йоту, а урізав їх по саме нікуди: ті незначні кошти, які діставалися місцевій владі, вона часто не могла використовувати. Умів тільки красуватися на офіційних прийомах та візитах і ще – красти. Своє виборче гасло “Почую кожного” перетворив на протилежне – “Пограбую кожного”.
У героїв нашої розповіді схожі й несподівані фінали їхнього владарювання. Після розгрому фашистських німецьких та італійських військ у Північній Африці та десантування англійців і американців у Сицилії владна еліта Італії дуже злякалася і вирішила не чинити подальший опір, вийти з війни, а Муссоліні, як головного її винуватця, віддати переможцям. Була скликана Велика фашистська рада, яка прийняла зовсім непередбачуване для дуче рішення – відправити його у відставку. Переконаний у своєму всесиллі диктатор відмовився виконувати цю вимогу і поспішив до короля за підтримкою. Але там прийняли його вже не як могутнього правителя країни, арештували і запроторили до в’язниці, а владні повноваження перейшли до маршала Бадольо.
Багатьом в Україні здавалося, що Янукович пануватиме ще дуже довго, аж до самої смерті, а потім, можливо, передасть владу синам. Його клан і партія регіонів уже наловчилися будь-які наслідки виборів рахувати так, як їм було потрібно, опір опозиційних партій нахабно подавлювали. Євромайдан у Києві не сприйняли всерйоз, вважали, що, як незначний нарив, той ось-ось розсосеться. Коли ж наперекір репресіям Майдан вистояв, то їхній терпець увірвався, і вони взялися його розстрілювати. Це й призвело до вибуху народного гніву не тільки в столиці, а й в інших містах. Злякавшись, Янек поспішив тікати в Росію. Взагалі після кинутого в нього в 2004 році івано-франківським хлопчиною яйця він панічно боявся замахів. Тому й оточив свій маєток у Межигір’ї височенним парканом і чисельною охороною, а щоб рідше їздити автомобілем по Києву, заходився споруджувати справжній вертолітний аеропорт. Залишившись без “пахана”, підлеглі “братки” відзразу ж від нього відкараскалися. 22 лютого Верховна Рада відсторонила Януковича від президентства і призначила вибори нового Глави Держави.
Звісно, як і всі диктатори, Муссоліні любив пожити в розкоші. Опинившись при владі, він захопив палац князя Тюрлоні. Отже, привласнивши Межигір’я, Янукович йшов второваною дорогою. Відзначався дуче і жадібністю. Але насамперед до влади. В певні періоди займав водночас аж сім міністерських постів, очолював також різні партійні та державні структури. Це ж прагнення розширити своє панування штовхало його й на різні загарбницькі авантюри: нападати то на Абіссінію (Ефіопію), то на Албанію, то на Грецію, то на Францію. А ось у нашого міні-диктатора не було можливості завойовувати інші країни, тож він свою жагучу жадібність спрямував на пограбування народу. За підрахунками Генпрокуратури, тільки в Росію Янукович та близькі до нього “пшонки” вивезли з України 32 мільярди доларів, ну а до західних банків, безперечно, – ще більше. Про їхнє шалене накрадене багатство особливо яскраво свідчать дачні маєтки.
Як відомо, арештом наприкінці липня 1943 року епопея Муссоліні не завершилася. Через два тижні після того внаслідок вдалої операції його звільнили німецькі десантники, очолювані Скорцені. Й на окупованій нацистами півночі країни він проголосив Італійську соціалістичну республіку та за наполяганням Гітлера розпочав війну з рештою держави. Точнісінько так сталося і з Януковичем. Російський самодержець Путін не дозволив йому спокійно розкошувати на награбованих мільярдах, змушує розкошелюватися то на утримання бойовиків “Донецької народної республіки”, то на оплату провокацій у різних українських містах.
Чим закінчив Беніто Муссоліні – добре відомо: його схопили італійські партизани, 28 квітня 1944 році розстріляли, а потім повісили за ноги на одній із площ Мілана… Чим закінчить Віктор Янукович – хтозна. Хай про це гадають ворожбити, ясновидці, астрологи. Але точно можемо сказати: далі житиме він у ще більшому страху, ніж раніше, боятиметься, що за заподіяне у нього пожбурять уже не яйцем…
Оцінюючи такі факти біографічної подібності, прихильники теорії переселення душ пояснять їх тим, що, мабуть, саме в Януковича в 1950 році вселилася душа Муссоліні. Як знаходять вони багато схожих фактів і рис характеру в долях володаря гунів Аттіли, котрий наводив жах на всю Європу в V ст. н.е., і Сталіна, який змушував тремтіти вже не тільки Європу, а й Азію та Америку в ХХ ст. Можна додати, що чимало подібностей знайдеться і в біографіях Муссоліні та Каддафі… Отож висновок про те, що всі диктатори – близькі родичі, не такий уже й далекий від істини.

Валентин ПОСУХОВ
Журналіст